Він скоренько сунув в Ясину руку олівець і, водячи нею, підписав також її ім'я. Дівчинка слухняно корилась. Потім написав адрес, скрутив листа в тоненьку трубочку і разом з олівцем поклав назад під серветку. Записку матроса він ще раз пробіг очима, зібгав і проковтнув.
Тільки кінчив, як двері раптом відчинилися. Увійшов Анч, а з-за його спини показалося похмуре й напружене обличчя матроса. Здавалося, матросові полегшало, коли ні він, ні Анч нічого особливого в полонених не помітили. Матрос забрав тарілки та підставку з хлібом і пішов, виносячи захований під серветкою лист.
Анч подивився на полонених і сказав;
— Командир човна дає вам ще дві години подумати. Якщо ви не погодитеся дати точних відомостей, яких від вас вимагається, то можете вважати своє життя закінченим. — Потім помовчав і продовжував: — Марко Завірюха, може, ви зараз згодні говорити?
— Мені нічого відповідати.
— А ти, Знайдо?
Дівчинка мовчки обернулась до стінки.
— Ну що ж, рахуйте тоді секунди останніх двох годин. — Анч зачинив за собою двері.
Марко обняв Ясю, і вона схилила йому на плече голову. Юнга думав про Люду: де вона. Чи залишиться живою? Навряд! Бо вона не сказала їм і слова правди.
— Марку, — прошепотіла Яся йому на вухо, — що робити?
— Головне, Ясю, не лякайся, — так само тихо відповів їй Марко. — Ми покажемо, що ми смерті не боїмось. Що б вони не робили, не будемо говорити жодного слова.
— А Люда?
Губи Марка ледве заворушилися, і Яся швидше догадалася, ніж почула: «Вона… але так треба… Її жде те саме».
XIV. ЛЮДА ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ
Кінець дня Люда провела в малесенькій каюті з однією койкою. Туди її привів Анч. Він обурювався з Маркової поведінки, обіцяв його жорстоко покарати, заспокоював дівчину і запевняв, що він і командир корабля зроблять усе, аби вона як слід відпочила і взагалі почувала себе якнайкраще. Він навіть нагадав їй, як гарно вони танцювали під час свята на Лебединому острові.
Дівчина просила Анча не робити нічого злого Маркові і обіцяла розповідати про все, що вона знає, тільки хай їх усіх залишать живими. Особливо просила, щоб до неї провели Знайду і не розлучали їх. Анч обіцяв побалакати про це з командиром і висловив сподіванку, що той дозволить, якщо Люда буде слухняною. Він засвітив електрику і вийшов, залишивши дівчину саму.
Оглянувши каюту, дівчина вирішила, що тут, очевидно, жив хтось із командного складу підводного корабля, а може й сам Анч. Відкидна пружинна койка, біля неї спеціальна скринька з білизною, плюшевою ковдрою, одною звичайною та кількома гумовими надувними подушками. Розглядаючи їх, Люда догадалась, що вони одночасно призначені служити рятівними поплавками. Крім того, в каюті було: дзеркало, відкидний умивальник, електричний вентилятор, столик, поличка для книжок і речей. В кутку стояла маленька замкнена шафа. Шухляда в столику теж була замкнена. Люда одразу оглянула все, не знайшла нічого цікавого, одкинула койку, надула гумову подушку і лягла на неї.
Їй не спалось. Нило все тіло, боліли ноги, голова, і здавалося, ніби вона відчувала втому принаймні після тижня якоїсь надмірної фізичної праці. Люда думала, що буде далі. Уявити найближче майбутнє, хоча б через годину чи дві, не могла. Вона загине, бо не вірить, щоб її випустили відціля живою. Коли ж гинути, то чи не можна пустити заразом на дно цей піратський корабель? О, коли б тут пробути ще якийсь час разом з Марком! Удвох вони, безперечно, вигадали б щось. А може, їм ще вдасться врятуватися. Вона хотіла б знати, як їх убиватимуть… Пригадала розповідь Ясі про смерть рибного інспектора і Тимоша Бойчука. Їх, мабуть, теж захопили ці самі пірати. Напевне, допитували, а потім убили. Яся розповідала, що на них не знайшли жодних слідів насильницької смерті. Вони потонули. Тобто їх потопили. Мабуть, пірати взагалі топлять своїх полонених. Тільки навряд, щоб вони просто викидали їх з човна, не вживаючи ніяких інших заходів, бо в такому разі Тиміш Бойчук, безперечно, доплив би до берега. Коли ж Тимоша так швидко викинуло море, значить, його втопили близько біля острова. Мабуть, там-таки в бухті, де його захопили. Люда уявила собі, як її занурять головою в воду і так триматимуть доти, поки вона не задихнеться… Перед тим вона ще мусить наковтатися води… Від цих думок ставало моторошно.
Лежачи на койці, вона витяглася, склала руки, мов мрець, і заснула. Це був короткочасний, важкий і неспокійний сон. В сонній уяві роїлись кошмарні привиди. Їй здавалося, хтось невідомий, страшний нападає на неї, а вона не може навіть поворухнутися, щоб захиститись. Вона знала, що то лише сон, хотіла прокинутись і не могла.