Одного разу гідрофони відмітили, що над човном пройшов пароплав. Про це старший офіцер доповів командирові. Тоді човен спинився і простояв доти, доки спостерігач не повідомив, що звуки пароплава зникли.
О другій годині дня в посту центрального управління знову почулася тривожна розмова. Командир наказував комусь по телефону не втрачати надії, не вдаватись у паніку, пропонував відкрити якісь крани й обіцяв швидкий порятунок. Люда чула лише слова командира і не розуміла, в чім справа, але догадувалась, що в якійсь частині підводного човна людям загрожує небезпека. Поранений ствердив її догадки, — він теж чув розмову в центральному посту. Повернувши до дівчини голову, розповів їй російською мовою, що в торпедному відділі на носі не вистачає повітря. Командир розпорядився спробувати випустити стиснене повітря з балона при торпедному апараті. Це дасть додаткову кількість кисню, але набагато збільшить атмосферний тиск. Проте кількість вуглекислоти в повітрі залишається та сама, бо з розмови командира можна було догадатися, що в торпедному відділі не працював регенератор, призначений для очищення повітря.
— Більше двох годин там не проживуть, — сказав поранений.
Хвилин через тридцять-сорок у центральному посту знову залунали телефонні дзвінки, і знов командир наказував, умовляв, обіцяв. Нарешті почувся наказ, переданий по телефону в машину, вимкнути електрику торпедному відділові. Поранений сперся на здоровий лікоть, очі в нього блищали, він зашепотів:
— Вони загрожували викинутись на поверхню з торпедних апаратів. Тепер вони не зможуть впустити стиснене повітря в торпедні труби.
Час ішов невимовно повільно, і дівчина відчувала агонію людей, що перебували за якихось двадцять п’ять метрів від неї: темрява, важке повітря і свідомість швидкої неминучої смерті.
Човен усе повз і повз. Минула година, півтори. Можливо, в торпедному відділі вже панувала смерть. Поранений заснув. Люда простягла на столику руки й поклала на них голову. Так нерухомо сиділа довго, їй здавалося, наче в каюті теж не вистачає повітря. А в голові гуділо, дзвеніло...
Човен спинився. Світло електричної лампочки погасло, в каюті зробилось напівтемно. В центральному посту почулися телефонні розмови:
— Акумулятори сіли, — сказав комусь старший офіцер.
Після того зайшла мовчанка. Вона тривала недовго, і скоро знов почулася розмова. Командир і старший офіцер радились. Часом втручався Анч, а одного разу якесь слово вкинув і стерновий. Поранений заворушився, прокинувся і підвів голову, вслухаючись у розмову. Старший офіцер запропонував два виходи: перший — викинути через спеціальний люк аварійний буйок на поверхню моря, з надією, що його помітять радянські пароплави і пришлють їм водолазну партію; другий — затопити бойову рубку і крізь неї одному або двом чоловікам викинутись на поверхню в так званих підводних парашутах, тобто водолазних масках з маленьким балоном повітря. В своєму розпорядженні пірати мали дві таких маски. Ті, що викинуться, повинні вжити заходів до врятування екіпажу підводного човна.
— Гаразд, — сказав командир. — Перевірте маски та приготуйте бойову рубку до затоплення. На поверхню підійметеся ви з паном агентом.
Паном агентом командир підводного човна називав Анча.
— Тим часом, — продовжував він, — я дам пану агенту інструкції.
Було чути, як командир і Анч вийшли з центрального поста в командирську каюту. Через кілька хвилин відтіля почулася скажена лайка командира. Він повернувся назад у центральний пост управління і сказав старшому офіцерові, що з каюти зник пакет з важливими документами:
— Зашифровані інструкції командування.
Але пірати не мали часу обговорювати питання, куди зник документ. Командир заспокоївся на тому, що документи, по-перше, зашифровані, а по-друге, не могли потрапити нікуди за стіни підводного човна.
— Маски справні, рубка готова до затоплення, — рапортував старший офіцер. — Дозвольте надіти.
— Тільки гляньте, як там у вас в каюті?
Поранений звів голову, збираючись, очевидно, щось спитати, коли старший офіцер зайде до каюти. Проте йому не довелося цього зробити, бо в центральному посту тріснув револьверний постріл, і хтось важко впав на палубу. Падаючи, ударив головою в двері, одчинив їх і трошки зсунувся по східцях у каюту, де були Люда й поранений. Перед ними лежав труп старшого офіцера. За напіввідчиненими дверима почувся новий постріл, і там знову хтось упав. Поранений схопився з ліжка, сів і дико блимав очима в напівтемряві.