Відро служило їй водолазним дзвоном. Яся розуміла, що повітря у відрі їй надовго не вистачить і доведеться його поповнювати. Це було небезпечно, бо загарбники могли б помітити її. Тому намагалась якнайнепорушніше стояти під відром. Хвилини через три вона залишила його, пропливла під водою до похилої корми, висунула голову, пила свіже повітря і слухала на шхуні розмову, з якої догадалась, що там її вважають утоплою. Потім повернувся назад, під своє відро. Тепер вона скоренько перевернула його, набрала в нього чистого повітря і знов сховалась, дожидаючись, коли, нарешті, шхуна рушить.
Цього моменту вона і ждала, й боялась. Її могло вдарити гвинтом або зачепити бортом шхуни відро й перевернути його, нарешті, одному з піратів могло спасти на думку витягти його з води. Але, на Ясине щастя, нічого такого не трапилось, шхуна відпливла, не торкнувшись її. Вона ж не визирала з-під води, міцно тримаючи відро за дужку і тим самим зберігаючи його в неприродній непорушності на хвилях. Нарешті, коли дихати стало зовсім нічим, вона вирішила визирнути на повітря. Так і зробила, прикрилася відром од шхуни і помаленьку попливла. Скоро шхуна зникла з очей, чулось лише торохтіння мотора.
Тепер, коли дівчинка опинилась сама серед моря, не маючи під рукою нічого, крім незручного й ненадійного відра, вона розгубилася. Сталося з нею це не тому, що вона, плигаючи за борт, сподівалася на якусь ґумову подушку чи на човен, а їх не було. Плигаючи за борт, вона знала, що на це сподіватись їй треба найменше. Але, збираючись пливти до берега, вона не знала, де саме той берег. Навіть стоячи на шхуні, не помітила його на обрії, хоч і пам’ятала, як Левко казав, що берег близько. Вона могла дуже приблизно орієнтуватися лише по сонцю та по шхуні. Шхуна, безперечно, пішла геть від острова, а сонце показувало їй, де захід. Отже, мусила пливти на північ, але визначити з абсолютною певністю, де та північ, не могла. Можна було взяти напрям трохи на північний схід, і тоді їй довелося б пливти до берега сімдесят-вісімдесят кілометрів, а коли на північний захід — то сорок-п’ятдесят. Точно Яся цього не знала, але ситуацію, в якій опинилась, розуміла. Зрештою попливла, тримаючи напрям так, щоб сонце на заході було по лівий бік. Коли б вона знала, що в цьому ось напрямі доведеться пливти сто двадцять кілометрів до берега! Аце ж неможливо навіть для найкращого в світі плавця. Пливла, насправді залишаючи Лебединий острів трохи ліворуч від себе, але на такій віддалі обов’язково проминула б його не помітивши.
Сонце торкнулось обрію, коли Яся перевернулась на спину, щоб відпочити. Втома від попередніх пригод ще давала себе почувати, і дівчинка знала, що сили в неї тепер менше, ніж три дні тому, через те мусила її берегти. Лежачи на спині, дивилася вгору, в темну синяву неба, і раптом помітила двох білих чайок. Птиці після денного полювання поверталися з моря на берег. Вони летіли рівно, не знижуючись, не піднімаючись, нікуди не повертаючи, мабуть, поспішали до своїх гнізд. Найімовірніше, то були чайки з Лебединого острова. З тієї висоти, де вони летіли, мабуть, бачили острів і прямували до нього навпростець. Дівчинка провела птиць поглядом, вона заздрила їм, бо вони швидко її випереджали. Стежачи за їх льотом, звернула увагу, що вони летять не в тому напрямі, в якому пливла вона. Яся одразу повернула за чайками і так пливла, поки вони не зникли з очей. Аж коли на небі висипали зірки і серед них вона впізнала маленьку Полярну зірку, тоді попливла з певністю, що тепер має точний орієнтир і не зіб’ється з прямої лінії. Час од часу підводила голову й поглядала на маленьку зірку, що завжди світить на одному місці і навколо якої пересувається весь небозвід. «Моя провідна зіронька», — прошепотіла дівчинка з почуттям ніжності, поглядаючи на цю скромну, неблискучу зірку, що протягом тисячоліть правила і править морякам вірніше компасів. До речі, небо було чисте і не видно, щоб мало хмаритись. На жаль, так тільки здавалося, бо коли б Яся розумілася на різних ознаках погоди, як, скажімо, розумівся на тому Стах Очерет, то, глянувши на небо після заходу сонця, могла б передбачити короткочасний, але сильний вітер. Дівчинка пливла по-жаб’ячому, тобто майже тим самим способом, що носить назву стилю «брас», пливла повільно, щоб не стомитися.