— Притомними нас залишилось тільки троє... — Той, що говорить, назвав себе і двох своїх товаришів. — Чи є надія на порятунок, пане командир?
Люда розгублено мовчала. Вона розуміла, що для тих людей цієї надії вже не зоставалося, проте абсолютно нічим не могла допомогти. Стримуючи хвилювання, відповіла:
— Ми ждемо радянських епропівців.
— Хто це говорить зі мною?
— Командир човна, представник Радянського Союзу.
— Де наш командир?
— Ваш командир залишив вас і втік.
Після цього запанувала мовчанка. Але той, хто розмовляв з торпедного відділу, очевидно, не повісив трубки і розповів своїм товаришам новину. Минуло кілька хвилин, і дівчина почула в телефон два револьверних постріли, що тріснули невдовзі один за одним. Двоє піратів застрелилися. У третього, очевидно, не вистачало на це сили волі.
Дівчина повернулася в каюту, але нічого не сказала пораненому про трагедію, яка відбулась у торпедному відділі. Погасила ліхтар. Щоб розвіяти тужливе мовчання, звернулася з запитанням до Антона, хто його так поранив.
— Позаминулої ночі потопили пароплав. А наступної після того ночі знов зустріли його в морі напівзатопленим. Нас кілька людей було послано оглянути верхні каюти командування. Ми з одним матросом зайшли в кают-компанію. Засвітивши ліхтар, побачили на дивані страшного хижака. Це міг бути барс, а може, тигр. Я не встиг роздивитися, бо він схопився, плигнув на стіл і заричав на нас. Я вистрілив з револьвера. Поранений звір кинувся на мене. Я стріляв вдруге і втретє. Він, здається, впав, але з кутка кают-компанії з’явився другий і теж кинувся на нас. Ми втекли, проте вже на палубі, коли я готувався плигнути у воду, звір таки наздогнав мене й поранив. Ці рвані рани страшенно болючі і, здається, повільно заживають. Мені потрібний лікар. У нас обов’язки лікаря сполучав старший офіцер.
Пірат замовк, мабуть згадавши, що труп старшого офіцера лежить поруч.
— Ви погано себе відчуваєте? — спитала дівчина.
— Я боюсь, що не витримаю перебування тут. Рани мої страшенно болять... Я відчуваю слабість... Дайте, будь ласка, мені... В кишені моєї куртки є конверт... То лист. Я хотів би ще раз подивитись на нього.
Люда освітила ліхтарем обличчя. Він справді страждав, але разом з болем в очах його заховувались злість і страх. Дівчина знайшла його пошматовану куртку на підлозі. Нахилилася над шматтям, знайшла кишеню і намацала там конверт. Витягла і, розглядаючи, простягла його піратові. Але поранений від напруження знепритомнів. Дівчина почала розглядати конверт. На ньому стояли літери: «Леб. ост. А. Г. Ан-у». Їй здавалось, що ті літери вивела знайома рука. Ще раз придивившись до тих літер, легко розшифрувала: «Лебединий острів, Андрію Гордійовичу Ананьєву». Значить, листа адресовано її батькові. Так це той лист, що вона писала? Дівчина витягла його з конверта. Справді, він написаний її рукою. Почала читати і невимовно здивувалась. У листі було таке:
«Любий тату. Негайно приїзди до мене. Я в Лузанах у лікарні. Не турбуйся, все повинно скінчитися щасливо. Чоловік, що передасть тобі цього листа, врятував мене. Я цілком йому довіряю. Він дав мені слово привезти тебе сюди. Він розкаже тобі все. Тільки дуже прошу нікому нічого не розповідати, поки ми з тобою не побачимось. Мої бідні товариші!..ля поставилась до них не так поблажливо, як до мене. Міцно тебе цілую. Люда».
Дівчина нічого не розуміла з цього листа. Відкіля він? Вона ніколи такого не писала. Але ж це її рука! Вона уважніше придивлялась до почерку. Помилки не може бути. Хоча ні! Вона пригадує кілька літер, як пише вона. Ці літери не зовсім такі, але яка схожість! Коли б цей лист був іншого, якогось звичайного змісту, коли б вона знайшла його не тут, а вдома, в шухляді свого столу, то, безумовно, не помітила б фальшування. Значить, її листа не посилали батькові, а ним користалися лише як зразком почерку та стилістичних зворотів. Хто ж його підробив? Для чого? Безперечно, щоб зманити батька, захопити його в полон. Тому-то Анч так впевнено обіцяв їй зустріч з батьком. Але лист тут, значить, вони не встигли виконати свого задуму. Вона дивиться на непритомного Антона і вирішує негайно оглянути кишені його куртки уважніше. Там знаходить радянський паспорт на ім’я Антона Антонова і ще один папірець. Виявляється, що той папірець — її справжній лист до батька. Вона бачить, що в кожному реченні останнє слово підкреслено. Шпигуни розгадали її хитрість.
«Для чого ж він просив дати йому цей лист?» — питає вона сама себе.
Потім вкладає в конверт свій справжній лист, а фальшивку ховає. Змочує водою хустку і кладе її на чоло пораненому. Ще кілька хвилин Антон лежить без руху, але ось незабаром опритомнює.