— На ній все ціле, але це просто два зшиті мішки, в яких прорізано діри для голови і для рук.
— Ну й гадина! — пробурмотів Левко.
Люда повторила свою пропозицію — подарувати Знайді сандалі. Марко підтримав її.
— Сандалі? — перепитав моторист. — Обов’язково. І не тільки сандалі, я їй усе привезу. Завтра в Лузанах усі крамниці переверну. Нехай Яків Степанович спробує не дозволити подарунок хрещениці зробити. А там ще перевіримо, чи справді вона така дефективна, як він розказує, чи це він її такою зробив.
Почулася важка хода шкіпера. Він ішов спиною до місяця, і поперед нього сунулась тінь.
— Ей, команда, — весело загукав Стах. — Давай корабель! Швидше пару розводь, рушаємо!
Юнга і моторист розпрощалися з Людою та умовилися наступного разу разом одвідати Знайду.
Дівчина повернулась додому. У великій кімнаті батько сидів за столом, схилившись над широким блокнотом. Гасова лампа освітлювала перед ним хліб, порізану шматочками кефаль і високий глечик з кислим молоком. Він, очевидно, до вечері ще не брався. Весь зосередився над якимись обчисленнями. Між пальцями лівої руки диміла цигарка. Дочка діловито підійшла до нього, вихопила ту цигарку й викинула у відчинене вікно. Батько здригнувся, сердито глянув на неї і сказав спокійним тоном:
— Вибач, але будь обережна. Тут цигарка може наробити пожежі.
Люда підійшла до вікна, глянула, куди впала цигарка, і відповіла:
— Ні, пожежі не буде, але де твоє слово, дане лікареві, що ти не куритимеш протягом місяця? І чому ти не вечеряєш? Ти ж зобов’язався лягати на Лебединому острові не пізніше дванадцятої.
— Зараз без п’яти дванадцять, — сказав професор, — а головне, я тільки що остаточно спростив свою формулу. Вона стала прозоро-ясною, як чиста вода.
XI. ДІВЧИНКА ІЗ СВІЧКОЮ
Того самого вечора в інспекторовому будинку десь опівночі, при світлі великої гасової лампи, Ковальчук та його гість пили чай. Знайда сиділа куняючи в кутку. Вона послала фотографові ліжко, а тепер наливала чай або подавала їжу на стіл, коли їй наказували. Ковальчук розповідав про рибальські справи, скаржився на нудне й одноманітне життя на острові. Анч, пихкаючи цигаркою, спокійно, не дуже уважно слухав. Часом він зиркав на дівчинку, наче ждучи, коли вона забереться звідси. Нарешті спитав:
— А чому дівчинка не йде спати? Вона ж ось-ось захропе.
— Ага... — Ковальчук перевів очі на свою вихованку. — Та й справді... Знайдо, йди спати.
Дівчинка вийшла в маленьку комірчину за стіною, де стояв короткий тапчан, на якому вона спала. В комірчині вікон не було, і дівчинка засвітила свічку. Вона постелила подерту ряднину, кинула подушку, напхану морською травою, і почала роздягатися. Лише вкрилася другим рядном і хотіла погасити свічку, коли розмова, що долітала крізь дощану стіну, привернула її увагу. На обличчі, освітленому свічкою, з’явилася настороженість. Дівчинка повернула голову і майже притулилась одним вухом до стіни. Хитливе полум’я свічки коливало тіні на стіні і відбивалося в очах Знайди. Вона добре чула розмову в сусідній кімнаті.
— Я нічого подібного... не знаю, — хрипів голос Ковальчука.
— Можливо, — чувся другий, іронічний голос, — можливо, це помилка, але, — голос став металічно твердим, — може, ви пізнаєте людину на цій фотографії?
На півхвилини запанувала мовчанка.
— Фотографію цю, — продовжував Анч, — зроблено 1918 року, гляньте — ось.
Знайда почула, як хтось скочив на ноги і впав стілець.
— Заспокойтесь, пане бунчужний! — наказом продзвенів той самий металічний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.
— Віддайте, — шипів Ковальчук, — віддайте!
— По-перше, я дужчий від вас фізично, по-друге, це не єдиний примірник. Заспокойтеся... Ви надто збуджені. Пам’ятайте, що в усіх випадках у житті треба бути спокійним, тоді найлегше з кожного становища знайти вихід.
Було чути, як інспектор сів на стілець. Знову мовчанка. Так тривало хвилини півтори.
Знайда чула, як стукотіло її серце і як ледве-ледве потріскувала свічка.
— Я вимагаю, оддайте! — скрикнув Ковальчук.
— Тихше. Може прокинутись ваша дурнувата. Вона подумає, що я вас ріжу.
— Ви таки ріжете, без ножа ріжете, — вже плаксивим голосом відповів Ковальчук.
Свічка розгорілася, ґніт витягся, віск скочувався великими краплями і застигав на пальцях. Але Знайда не помічає цього. Вона слухає. І раптом Анч спитав:
— Слухайте, ваша дефективна напевне спить?
Рипнув стілець, і почулися кроки. Знайда відскочила од стіни, дмухнула на свічку і пальцями стиснула ґніт. Світло згасло, і все поринуло у темряві.