Біля командира стояв Марко і розповідав, про що довідався від Знайди та про свої спостереження за Ковальчуком. Розповідь його була уривчаста. Раз по раз він замовкав і, завмерши, дивився в простір, наче вимірював на око швидкість корабля. Потім згадував про свого слухача і знову поспішно вимовляв кілька слів.
«Буревісник» пройшов широку горловину бухти й опинився в морі. Вдалині виднілися вогники шхуни. Прислухавшись добре, можна було вловити звуки музики.
Корабельні годинники показували тридцять шість хвилин на одинадцяту. Залишалося дев’ять хвилин до вибуху.
Командир крикнув вахтовому:
— Повний бойовий!
За мить наказ було передано старшому механікові. Струмінь зустрічного повітря з подвоєною силою вдарив Маркові в обличчя. Есмінець мчав з тією швидкістю, з якою він підходить під час торпедної атаки до ворожих лінкорів або мчить на підводний човен, який на хвилину визирнув з-під води, щоб протаранити й потопити його. За секунду корабель пропливав десятки метрів, але Маркові здавалося, що й годинники ідуть страшенно швидко.
Залишилося вісім хвилин. Виразніше чулися звуки музики, але враз вони стихли, і у вухах шумів лише вітер. Очевидно, на шхуні та шлюпках помітили есмінець і, здивувавшись, затихли. В такій мовчанці минула ще хвилина. Залишалося сім хвилин. На віддалі понад кілометр виднілася шхуна. Оркестр знову заграв гучний марш, виявляючи радість рибалок і оркестрантів з нагоди з’явлення есмінця. Очевидно, там вважали, що командир «Буревісника» вирішив приєднатися до них.
З містка в машину прозвучала якась команда, і Марко відчув, що палуба перестає дрижати. Машини припинили роботу, міноносець ішов за інерцією.
Світло прожектора метнулося на «Колумб», і на його кормі Марко пізнав професора та Грицька.
На есмінці гриміла команда:
— Шторм-трапи за борт! З лівого борту спускати шлюпки!
Міноносець порівняно повільною ходою зрівнявся з шхуною. Там гриміли оркестр і крики «ура». Годинники показували двадцять дві години тридцять дев’ять хвилин. Командир есмінця пробував кричати на шхуну, але там у шумі не розбирали й не чули його. Марко глянув на шхуну і плюснув у море між «Буревісником» і «Колумбом».
— Людина за бортом! — прозвучало на шхуні і кораблі. Оркестр обірвав гру.
— Ей, на «Колумбі»! Негайно всім залишити шхуну. Даю три хвилини! — пролунав наказ з командирського містка на «Буревіснику».
До шхуни підпливав Марко. Він теж кричав, щоб усі негайно залишили шхуну. Там у перший момент заціпеніли і мовчки слухали наказ. Та шлюпки вже відходили від есмінця і пливли до шхуни. Есмінець віддалявся від «Колумба». Весь освітлений електричними ліхтарями, він ніби кликав пасажирів і команду «Колумба» на свою палубу. Стах Очерет вискочив з запитанням, у чім справа, але коли почув голос капітан-лейтенанта, що гукав у рупор «дві хвилини», — наказав Андрієві й Левкові готувати посадку на шлюпки.
— Хто плаває, у воду! — закричав він.
Кілька чоловік стрибнули в воду і попливли до ближчої шлюпки.
Марко схопився за борт. Хтось подав йому руку і допоміг вилізти.
— Що таке? — питали його.
— За дві хвилини шхуна злетить у повітря! — відповів юнга і кинувся на корму.
Військова шлюпка стала поруч «Колумба». Люди стрибали в неї з борту. Першим туди вкинули зляканого Грицька, потім допомогли перестрибнути професорові. Останніми перейшли музиканти, не випускаючи з рук інструментів.
На есмінці стежили за годинником. Було двадцять дві години сорок дві хвилини. Шлюпка ще не відходила від «Колумба». На шхуні залишалося троє людей. Командир шлюпки наказував їм швидко сідати. То стояли Стах Очерет, Левко Ступак і Андрій Камбала...
Моторист і матрос майже силою пересадили свого шкіпера в шлюпку.
О сорок третій хвилині шлюпка одійшла від шхуни. Гребці працювали, не шкодуючи сили. З кожним ударом шести весел шлюпка відскакувала все далі. Тепер увага всіх навкруги зосередилась на спорожнілому «Колумбі». Освітлена місяцем шхуна стояла непорушно на водній поверхні. На її палубі чорніли тіні, що падали від щогли та надбудови на кормі. Ледве помітно світив вогник на щоглі. Осиротіло ждучи смертельного удару, вона викликала почуття смутку і жалю у спостерігачів. Командний склад есмінця тепер заспокоївся — люди з приреченого на загибель судна були вчасно зняті. Але не такими очима дивилися на неї троє людей, що складали екіпаж судна. Вони відчували, що втрачають рідного, близького друга. Вони не знали, чому «Колумб» мусить загинути, іноді в них з’являвся сумнів, але поведінка людей навколо, прихід есмінця, наказ його командира — все це стверджувало, що вони бачать останні хвилини своєї шхуни. Не хвилини, а секунди, бо командир шлюпки вголос сказав: