— А коли я не відповідатиму?
— Це не в ваших інтересах: мовчання обійдеться вам занадто дорого.
Юнга подивився на командира. Той не зрозумів їх, але, безперечно, знав, що говорить Анч. В гадючих очах проглядали цікавість і чекання.
— Ну а тепер перейдемо до того, для чого вас сюди покликали, — сказав Анч. — Пам’ятаєте, я лише перекладач між вами і командиром.
Анч знову звернувся до командира. Той хитнув головою і щось запитав, звертаючись до Марка.
— Командир цікавиться, чому ви сьогодні ранком опинилися в бухті і куди ви пливли?
Марко помовчав, з ненавистю подивився на обох і тихо, але рішуче відповів:
— Я відповідати не хочу. Я вимагаю, щоб мене і моїх друзів негайно висадили на берег.
— Я так і знав, — глузливо викривляючи губи, сказав Анч. — Бачте, товаришу герой, висадить вас на берег ми не можемо, бо ми серед моря, а пустити вас відціля вплав — завжди зможемо. Що ж до ваших подруг, то ви ж не знаєте, чи згодні вони залишити наш корабель.
Марко сидів мовчки на стільці і, зціпивши зуби, розглядав картину на протилежній стіні. Картина була новітнім переспівом легенди про Саломею, пасербицю іудейського царя Ірода, що вимагала за свій танець голову проповідника Іоанна. На цій картині трьом танцюристкам, що стояли на столах, троє мужчин: моряк, кавалерист та елегантний цивільний, — кожен подавав на блюді по одрізаній людській голові.
Анч сказав командирові кілька слів. Той нахмурився, сильно ляснув долонею по столу і закричав на хлопця. Марко не повернув до нього голови, хоча знав, що незрозумілі крики містять лайку і погрози на його адресу. Командир кричав приблизно хвилину. Нарешті він стих.
Анч вийшов з каюти, залишивши юнгу і командира один на один. Марко так само з удаваною байдужістю розглядав стіну. Командир мовчки стежив за ним.
Анч швидко повернувся разом з матросом. Моряк підійшов до юнги і взяв його за руку, але хлопець вирвав її і звівся на ноги, готовий до оборони. Він не знав, що з ним хочуть робити, але вирішив захищатися з усієї сили. «Швидше застрелить», — подумав він. Захищатися він міг лише кулаками, бо жодної важкої речі під руками не лежало. Підводячись, він торкнув ногою стілець, але виявилось, що стілець прикріплений до підлоги, і пробувати одірвати його було безнадійно.
Матрос кинувся на Марка й почав його бити кулаками в обличчя. Юнга прикрився руками і в свою чергу, підігнувши ногу, з усієї сили вдарив напасника в живіт. Матрос заточився і впав у крісло з перекошеним від болю обличчям. Рудий командир зірвався з місця, вхопив револьвер і націлився в полоненого. Стріляти не довелося, бо Анч вихопив з кишені руку і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив Марка по голові кастетом. У хлопця потемніло в очах, темряву прорізали вогні радуги, і він опустився на підлогу. По його щоці потік струмочок крові.
Він опритомнів, сидячи в кріслі. Все тіло боліло, кістки нили. Шпигун і командир ждали, коли полонений розплющить очі.
— Я вам говорив, — тим же холодним тоном продовжував Анч, — ви не послухались і дістали перше попередження. Здається, ви вже заспокоїлись. Отже, продовжимо нашу розмову. Майте на увазі, цей удар — найлегша кара. Отже, скажіть, звідки і куди ви пливли каюком?
Марко мовчав. Він думав про те, що все одно вони з нього нічого не витягнуть, скільки б його не били. Але згадував своїх супутниць і жахався за їх долю. Отже, вони, безперечно, зазнають такого ж катування. Він глянув на гадючі очі командира, і тепер у нього похололо під серцем. Хай, він говоритиме, говоритиме... Хлопець безсило відкинувся на спинку стільця.
— Ну? — допитливо промовив Анч і повільно потягнув ліву руку з кишені.
— Я плив зі шхуни «Колумб» на есмінець «Буревісник». Вчора ми прибули сюди з вантажем скумбрії. Шкіпер доручив нам доставити туди мішок свіжої риби. Ми...
— Стоп! Стоп! Відкіля ж взялася шхуна «Колумб», вона ж загинула від вибуху?
— Ні!.. — майже крикнув Марко. — Вона не загинула, вона плаває, як завжди плавала.
— Ага... — хмуро протяг Анч. — Добре. Скажіть, що тут робить «Буревісник»?
— Цього я не знаю. Ми були в морі, коли він прийшов сюди.