— Щось таке... Прибивайло чи Перевертайло, я його не бачила і не знаю.
— Та-ак. Ну а ще які військові кораблі ви знаєте в районі Лебединого острова? — запитував шпигун.
— В протоці знаходяться ще есмінці та торпедні катери. Кажуть, там...
— Людо! — дико скрикнув Марко, підводячись з стільця і замахуючись на дівчину кулаком. — Зрадниця... — Голос його шипів, вираз обличчя був розпачливо-ненависний. — Мовчи!
Дівчина враз замовкла.
— Це що значить? — погрозливо спитав Анч. Він нахилився до Марка і віткнув йому в бік гостре шило, що лежало на полиці над софою.
Марко, стогнучи, схилився на стіл.
— Не треба, прошу вас, не треба! — благально крикнула дівчина.
— Отже, розповідайте! — сказав Анч.
Але його перебив командир. Він попросив Анча хвилину почекати.
— Виведіть дівчину, — сказав командир, — ми ще раз допитаємо його самого. Треба провчити як слід. Ми повинні знати, хто з них говорить правду. Крім того, приведіть другу, побачимо, як він поводитиметься в її присутності.
Люда абсолютно нічим не виявила, що розуміла цю розмову, але яку радість вона відчула. Вона зрозуміла Марка.
Цей чудовий хлопець під тортурами відповів на всі питання. Але як? Плутаючи нападників!.. Гаразд, як не важко їй, але вона зрозуміла його і продовжуватиме цю небезпечну гру.
— Вам на хвилинку доведеться вийти, — сказав їй Анч.
Вона слухняно встала й вийшла разом з ним.
В кімнаті залишилися командир і Марко. Пірат підвівся, нахиливсь і кілька разів ударив юнгу ручкою револьвера, стиха вимовляючи незрозумілі хлопцеві лайки.
В двері, що вели на командний пост, постукали. Увійшов, очевидно, офіцер, можливо помічник рудого, і щось доповів йому. Той вислухав, відповів наказом, і офіцер вийшов, а за півхвилини човен, здавалось, зупинився і наче почав повільно провалюватись. В каюті стало темнішати. Командир увімкнув електрику. Скоро Марко відчув, як корабель об щось стукнувся, ніби підскочив, знову спіткнувся і зупинився.
Підводний човен лежав на ґрунті.
Анч повернувся з каюти разом із Ясею. Її посадовили на стілець, на якому тільки що сиділа Люда. Марко не дивився на неї. Його голова лежала на столі. Але коли б він глянув на дівчинку, то здивувався б разючій зміні. Здавалося, останні півтора місяця зовсім не позначились на ній. За столом сиділа не Яся, це знову була колишня Знайда, вихованка й робітниця інспектора Ковальчука: похмура, відлюдна, небалакуча. Анча вона не здивувала: він бачив її такою, якою залишив колись напризволяще в темному, вогкому льоху.
— Ну, Знайдо, ми давно не бачились, — почав шпигун. — Ми ще з тобою побалакаємо, але зараз скажи нам, чи є в протоці між островом та суходолом якісь пароплави?
Дівчина мовчала. Анч сердився.
— Тобі що, язика хтось одтяв?! Відповідай!.. Знаєш, я до тебе непогано ставився. Між іншим, тут у мене є твоя фотографія.
Анч відкрив одну з тек, що лежали на столі. В ній була пачка конвертів. Взяв один конверт і витяг звідти картку. То була фотографія Знайди. Дівчинка стояла посеред двору в одязі, подарованому їй Левком, Людою і Марком. Анч розраховував, що саме ця фотографія найбільше зацікавить Знайду, але вона не звернула на неї жодної уваги і сиділа, мов закам’яніла.
Зрештою Анч обурився, і командир підводного човна теж, мабуть, поділяв його настрій.
— Балда!.. Ідіотка!.. Відповідатимеш мені? — закричав на неї шпигун.
Марко звів над столом голову. Перекладач стояв над дівчинкою і погрозливо дивився на неї. Знайда навіть не кліпнула віями. Її очі байдуже, трохи розширено дивилися кудись поперед себе.
Шпигун розмірено підняв над її головою руку, озброєну кастетом. Ту ж мить Марко, що стежив за ним, схопився із стільця й сунув свою руку між кастетом і головою дівчинки. Кастет з силою ударив по руці, збивши її до крові. Удар по голові дівчинки було зм’якшено, але Марко від болю знову впав на стілець. Анч розлютився, а на обличчі командира човна з’явилася огидна посмішка. Коли б там була Люда, вона могла б перекласти слова командира. «Цей чемний кавалер дістав по заслузі», — і від задоволення пірат захихикав.
Від Марка вимагали, щоб він підтвердив свої слова і пояснив поведінку під час допиту Люди. Нарешті його, вкритого синяками, ранами, всього заюшеного власною кров’ю, вивели й посадили в маленьке приміщення, де полонені лежали перший час після прибуття на човен. Тепер там світила електрична лампочка. Туди ж привели й Ясю, що так і не сказала жодного слова. В комірчині вона теж мовчала і не відповідала на запитання Марка.
В кабінеті допитували Люду. Марко не знав про це напевне, але догадувався і думав, як то вона здійснюватиме свій сміливий план.