«Ви герой. Вас чекає смерть. Допомогти вам я не зможу. Але я вам співчуваю. Коли хочете написати листа батькам або товаришам, то я зобов’язуюсь його переслати на вказаний вами адрес. Будьте обережні, вас підслухують. Ваш друг».
Отже, тут, на піратському човні, є людина, яка співчуває йому. Невідомий «друг»... Звичайно, це і є матрос, який тільки що приніс їм обід. А може, це провокація? Але ні, які він має підстави так думати? І потім, напевне, вже обіцяли б визволення. А тут нічого подібного. Невідомий друг співчуває, хоча нічим допомогти не може. Ясно. Він тут лише один. І обіцяє йому тільки передати лист батькам та друзям. Лист після смерті... Значить, він має вмерти...
Що ж робити? Мабуть, треба поспішати з листом, адже щохвилини сюди може зайти Анч або хтось інший і тоді загине можливість послати свого останнього листа.
Але Марко не знав, скільки часу він зможе писати, тому мусив поспішати. Ось його лист:
«Мої любі і найдорожчі! Я повинен умерти. Власне, ми повинні вмерти. Нас захопили вороги, що підійшли до Лебединого острова на підводному човні. Ми вмираємо з думками про вас, про Лебединий острів, про «Колумба», про нашу Батьківщину. Цього листа, крім мене, підписує Яся Знайда. Ваш Марко».
Він скоренько сунув в Ясину руку олівець і, водячи нею, підписав також її ім’я. Дівчинка слухняно корилась. Потім написав адрес, скрутив листа в тоненьку трубочку і разом з олівцем поклав назад під серветку. Записку матроса він ще раз пробіг очима, зібгав і проковтнув.
Тільки кінчив, як двері раптом відчинилися. Увійшов Анч, а з-за його спини показалося похмуре й напружене обличчя матроса. Здавалося, матросові полегшало, коли ні він, ні Анч нічого особливого в полонених не помітили.
Матрос забрав тарілки та підставку з хлібом і пішов, виносячи захований під серветкою лист.
Анч подивився на полонених і сказав:
— Командир човна дає вам ще дві години подумати. Якщо ви не погодитеся дати точних відомостей, яких від вас вимагається, то можете вважати своє життя закінченим. — Потім помовчав і продовжував: — Марко Завірюха, може, ви зараз згодні говорити?
— Мені нічого відповідати.
— А ти, Знайдо?
Дівчинка мовчки обернулась до стінки.
— Ну що ж, рахуйте тоді секунди останніх двох годин. — Анч зачинив за собою двері.
Марко обняв Ясю, і вона схилила йому на плече голову. Юнга думав про Люду: де вона. Чи залишиться живою? Навряд! Вона не сказала їм і слова правди.
— Марку, — прошепотіла Яся на вухо, — що робити?
— Головне, Ясю, не лякайся, — так само тихо відповів їй Марко. — Ми покажемо, що ми смерті не боїмось. Щоб вони не робили, не говорити жодного слова.
— А Люда?
Губи Марка ледве розворушилися, і Яся швидше догадалася, ніж почула: «Вона... але так треба... Її жде те саме».
XIV. ЛЮДА ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ
Кінець дня Люда провела в малесенькій каюті з однією койкою. Туди її привів Анч. Він обурювався з Маркової поведінки, обіцяв його жорстоко покарати, заспокоював дівчину і запевняв, що він і командир корабля зроблять усе, аби вона як слід відпочила і взагалі почувала себе якнайкраще. Він навіть нагадав їй, як гарно вони танцювали під час свята на Лебединому острові.
Дівчина просила Анча не робити нічого злого Маркові і обіцяла розповідати про все, що вона знає, тільки хай їх усіх залишать живими. Особливо просила, щоб до неї провели Знайду і не розлучали їх. Анч обіцяв побалакати про це з командиром і висловив сподіванку, що той дозволить, якщо Люда буде слухняною. Він засвітив електрику і вийшов, залишивши дівчину саму.
Оглянувши каюту, дівчина вирішила, що тут, очевидно, жив хтось із командного склада підводного корабля, а може, й сам Анч. Відкидна пружинна койка, біля неї спеціальна скринька з білизною, плюшевою ковдрою, одною звичайною та кількома ґумовими, надувними подушками. Розглядаючи їх, Люда догадалась, що вони одночасно призначені служити рятівними поплавками. Крім того, в каюті було: дзеркало, відкидний умивальник, електричний вентилятор, столик, поличка для книжок і речей. В кутку стояла маленька замкнена шафа. Шухляда в столику теж була замкнена. Люда одразу оглянула все, не знайшла нічого цікавого, одкинула койку, надула ґумову подушку і лягла на неї.