Хлопець не знав, що командир раптово зупинив підводний човен, бо стривожився повідомленням своїх слухачів на гідрофонах. Вони спостерігали шуми пароплава з сильною машиною і дуже швидким рухом. Швидкість і напрям корабля, визначені шумопеленгаторами, не підходили ні до одного курсу для вантажних або пасажирських пароплавів у цьому районі і збудили підозріння, що він належить військовому кораблеві. З обережності пірати вирішили спинитися. Але особливо їх вразило, що майже одночасно, як тільки вони спинилися, стих шум корабля. Така випадковість здалася їм підозрілою, тому командир вирішив лежати на дні й переждати деякий час, спостерігаючи шуми з допомогою гідрофонів. Човен заліг на глибині сто сорок п’ять метрів.
Поки Анч розмовляв з тими, хто перебував у центральному посту управління, Марко оглядався на всі боки, шукаючи якогось порятунку. От якби знайти якусь зброю, схопити її і знищити шпигуна та «руду гадюку»! Але єдиний предмет, що віддалено нагадував зброю, був костяний ніж для розрізування паперу. Крім того, на столі лежали три чи чотири книжки, купка паперу, олівці і маленька шкатулка, якої Марко раніше не бачив. Шкатулка була відкрита, і в ній виднілися папери. Мабуть, командир проглядав ті папери, коли його покликали в пост центрального управління, і не встиг закрити шкатулки.
«Мабуть, там якісь важливі папери», — подумав юнга і, зваживши, що на нього ніхто не дивиться, простяг руку до шкатулки. Хвилина була напружена: у нього спинився подих, коли пальці торкнулися тих паперів.
Силкуючись зберегти абсолютну тишу, відчув, що стиснув якийсь грубий пакет. В посту чулась голосна розмова між Анчем і командиром човна. Останній щось розповідав уривчастими і стислими фразами. Шпигун перебив його запитанням і зробив спиною рух, ніби повертаючись. В цей час рука Марка з пакетом у яскраво-синьому конверті повисла в повітрі над столом. Хлопець смикнув руку і сховав конверт під стіл, а поглядом спинився на картині з головами на трьох блюдах. Анч таки справді обернувся, глянув на полоненого, але, не помітивши ніяких змін у його позі, знову продовжував свою розмову. Марко ще чверть хвилини цікавився картиною невідомого художника, а потім обернувся до Анча. Той стояв до нього спиною. І синій пакет швиденько зник під сорочкою в Марка. «Можливо, що труп приб’є до берега, — подумав хлопець, — а папери якийсь час можуть зберегтися. Цей пакет і мій лист, переданий матросові, все пояснять».
Поговоривши ще трохи, Анч повернувся до полоненого. Зразу ж, слідом за ним, увійшов командир. Вони зайняли свої звичайні місця. Анч востаннє запропонував Маркові дати правдиві відповіді на їхні запитання.
— Те, що говорить Люда Ананьєва, ви стверджуєте?
— Ні, то неправда.
— Ну, все зрозуміло... Значить, ви думаєте, що загинете героєм, що про вас складатимуть пісні, легенди, що здобудете собі невмирущу славу. Ха-ха-ха!
Анч переклав свої слова командирові, і той теж огидно захихикав.
— Але ніхто не знатиме, як ви загинули. Навіть коли знайдуть ваш труп, то простісінько вирішать, що необережний юнак потонув у морі. Закопають — і все. Кришка.
Командир човна не розумів слів шпигуна, але догадувався про них з виразу обличчя Анча і, саркастично посміхаючись, очевидно, додавав свої зауваження, на щастя не зрозумілі Маркові.
Юнга, зціпивши зуби, слухав їх, а потім, підвівшись, твердо сказав:
— Помиляєтесь, панове: про мою смерть дізнаються скоро і заплатять вам як слід.
— Ха-ха-ха! — сміявся Анч. — Відкіля дізнаються? — І щось сказав командирові.
Останній висунув шухляду з столу, витяг звідти якийсь папірець і подав його Анчові. Маркові той папірець здався знайомим. Справді, він знав його, бо Анч, розтягуючи слова, прочитав:
— «Мої любі і найдорожчі. Я повинен...»
Кров ударила Маркові в голову, і він кинувся на Анча. Але, сподіваючись цього, Анч заздалегідь озброївся кастетом. Шпигун ударив хлопця по переніссю, а матрос, що вскочив у каюту, схопив юнгу за руки і влучним прийомом заломив їх назад.
— Гарячий, — глузливо промовив Анч, — та все ж ми дочитаємо.
Матрос зашморгнув мотузкою Маркові руки і, кинувши його на стілець, став поруч. Шпигун дочитав листа, кепкуючи з кожного слова. Тим часом на обличчі командира позначалася справжня насолода, коли він спостерігав, як лютував хлопець, слухаючи шпигуна. Проте Марко переборов свої почуття. Він повинен зберігати спокій, байдужість, не відповідати на жодне запитання, бути холоднокровним і німим, як риба, не звертати жодної уваги на своїх мучителів. Але яким чином цей лист потрапив до рук піратського начальства? Невже той матрос з добрим обличчям виявив необережність, загубив цього листа або в нього його знайшли. Що його жде?