Яся не змогла як слід надути подушку. Трохи одпочивши, Марко сам узявся докінчити цю справу, йому довелося добре напружуватись, і не один раз він поринав з головою під воду, коли видихав із себе повітря, але щоразу міцно затискав зубами ніпель подушки, рукою загрібав воду і спливав на поверхню. Подушка була надута як слід, і тепер вона вільно могла підтримувати їх обох. Звичайно, одному було б зручніше користуватися нею, бо плавець міг би просто прив’язати її до спини і безтурботно лежати на воді. Марко розумів, що хоч як легко йому зараз триматися одною рукою, але все ж врешті рука стомиться, або можуть схопити корчі, і тоді від болю випустиш рятівний ремінець. Щоб було легше триматись на воді, Марко і Яся роззулися й скинули верхній одяг. Марко, правда, верхньої сорочки не скидав, боячись, щоб з-під неї не випав синій пакет. Про пакет він розказав Ясі, щоб вона, коли з ним щось станеться, знала про ті папери. Потім подерли Ясине плаття і стьожками з нього прив’язались до ремінців біля поплавця, так що він опинився між ними майже затоплений у воді. Тепер обоє могли лежати без руху.
З цією роботою провозились аж до білого ранку. Світанок позмітав з неба зорі одну за одною і врешті погасив ясну Венеру. Перед сходом сонця настав час урочистої ранішньої тиші. Марко ніколи не просипав цих хвилин, коли ночував на «Колумбі» у відкритому морі. Він любив милуватися і заходом і сходом сонця, коли на морі аж до обрію стелилась широка блискотлива дорога. Та цього разу сонце виринуло з моря десь зовсім близько й одразу почало швидко йти вгору. Коли на морі лягти на воду, обрій надзвичайно звужується. Море тепер здавалося невеликим диском, прикритим синім глибочезним куполом. Ранок у морі зустрів плавців, мов одиноких подорожніх у пустині, що напружено виглядають оазису, де дістануть спочинок, воду та їжу. Повіяв прохолодний вітерець і замиготів дрібною хвилею навколо. Це дратувало, бо заважало розглядати обрій та хлюпало солоною водою в рот і в ніс.
Довгочасне перебування в воді теж охолоджувало плавців. Правда, в серпні в цій частині відкритого моря вдень температура води досягала більше двадцяти п’яти градусів, але того ранку вона була не вище двадцяти. Тривале лежання в такій воді згодом дало себе відчути, і Марко та Яся мусили попрацювати руками й ногами, щоб зігрітися. Вони гучно били по воді руками й ногами, збиваючи фонтани бризок. Це їх навіть розвеселило. Взагалі, впевнившись, що ґумова подушка може підтримувати їх обох, хлопець і дівчина відчули порятунок.
Раптом поблизу почулося легеньке хлюпання. Підвівши голови, обоє побачили, як з води показалося кілька чорних кругів, мов визирнули колеса паровоза. Вони викотились на поверхню і знову зникли. Одночасно почули якесь сопіння. Марко впізнав плавники «чорної морської свині». Він добре знав цього найбільшого у нашому південному морі дельфіна, що має замість гострої спицеподібної морди круглу, нерповидну голову і лише єдину білу пляму на животі. Минулого року «Колумб» місяців зо два ходив на дельфінів, і юнга ознайомився з усіма трьома породами, що зустрічаються тут. Він на віддалі, уже за способом плавання та розмірами, міг розрізнити «гострорилих», «піхтунів» і «чорних морських свиней».
Дельфіни йшли великою зграєю, ганяючись один за одним. Це була не просто гра. Вони гналися за якоюсь здобиччю, бо віддалік на сонці заблищала срібною лускою риба, що викидалася з води і, гучно хлюпаючи, падала назад. Яся стривожено поглядала на дельфінів. Кілька з них наблизились до людей і, мабуть, позирали на них з цікавістю, бо пірнали й виринали так близько, що дівчина холола від страху. Марко заспокоював її, запевняючи, що дельфіни їх не зачеплять, і радив не рухатися. Окремі дельфіни були якісь кумедно товстобокі. Коли Яся придивилася, то помітила, що на них сиділи ніби якісь невеличкі істоти. То були приблизно двомісячні дельфіненята, що плавали, тримаючись за боковий плавник матері. Деякі самиці мали по двоє малих, що трималися з кожного боку. Дельфіни не відпливали від хлопця й дівчинки, бажаючи, мабуть, краще на них роздивитися. Нарешті, Марко вирішив позбавитись настирливих сусідів. Він порадив Ясі гучно ляпнути в долоні, щоб це нагадувало рушничний постріл. Коли один дельфін майже торкнувся до неї, дівчинка зробила, як радив Марко. Хоча звук вийшов мало схожий на постріл, та, очевидно, він все-таки налякав звірів. Вони трохи одпливли, а далі й зовсім покинули людей і почали полювання на рибу. Плавці знов залишились самі.
Сонце підходило все вище і починало припікати. Хлопець і дівчинка стали відчувати, як проміння нагріває нічим не накриті їх голови. Доводилося все частіше занурювати голову, щоб легше зносити спеку. Визначивши по сонцю сторони світу, Марко запропонував поволі пливти на північ. Вони пливли, потім відпочивали, потім знову продовжували пливти. Обоє знали, що їх залишили десь дуже далеко в морі і самим їм до берега не дістатися, а єдиним порятунком може бути якийсь пароплав, що помітить їх. Один раз їм здалося, ніби вони бачать вдалині дим, та незабаром той дим зник. І так вони й не знали, чи то справді йшов якийсь пароплав, чи просто здіймався туман або хмарка над морем.