Спочатку вони жваво розмовляли, але згодом розмова майже урвалась. Кожен відчував утому, а головне спрагу. Неймовірно хотілося пити. Це була незвичайна мука — бачити навколо себе тільки воду і не мати змоги задовольнити спрагу. Яся не втрималась і спробувала ковтнути морської води, та відчула, що їй стало ще гірше. Минув деякий час, і Марко почув, що дівчинка важко зітхнула. Перемагаючи сонливість, бажання забутися, лежати непорушно, хлопець все ж повернувся до неї, щоб підбадьорити свою маленьку супутницю. Він, посміхаючись, нагадав їй, як спритно вона кинула Анчу в останню хвилину в’їдливе пояснення, і попросив її розповісти, що то була за отрута. Не розплющуючи очей, вона тихим голосом, що часом переходив у шепіт, розповіла, що, перед тим як несподівано здох чорний підсвинок, вона несла до хати воду. З цікавості глянула у вікно й побачила, як Анч мішав з тютюном якийсь порошок, а потім набивав цигарки. Ті цигарки він поклав у портсигар окремо. Пізніше вона помітила, як папірець од тих порошків нюхало порося. Коли порося несподівано здохло, вона догадалась, що в тому папірці отрута. Бувши після цього з Людою в хаті, вийшла на хвилину в комірчину, побачила там портсигар і замінила в ньому отруєні цигарки. Потім вона підслухала розмову Анча з Ковальчуком, з якої довідалась, що шпигун збирався вбити професора Ананьєва, й догадалась, для кого призначалися ті цигарки.
Яся замовкла, і знов запанувала тиша. Довго вони лежали непорушно, кожен думаючи своє. Аж ось обоє разом підвели голови. Відкілясь долинув звук, що одразу увілляв у них свіжі сили. Десь близько воркотів мотор. «Що то?» Обоє озирались на всі боки, але нічого не бачили. Мотор воркотів за межею видимості.
— Літак чи моторний човен? — спитав Марко і відразу сам відповів собі: — Літак.
Догадався про це по металічному бринінню, як може бриніти лише літак у повітрі. Він пролітав десь близько. Невже ж льотчик не помітить їх? Обоє підвели голови так високо над водою, наче їх тільки що вкинули в море і вони не відчували ніякої втоми. Гудіння літака посилювалось, він наближався до них; їм хотілося кричати з усієї сили, але то було даремно. Вони нічим не могли подати знак, не мали жодного способу звернути на себе увагу. За хвилину вдалині помітили літак. Він ішов не так уже й високо — вони не могли собі уявити, щоб їх не помітили. Здавалось, ось він закружляє над ними і спуститься або дасть знати, що помітив, і полетить викликати сюди пароплав. Проте літак більше не наближався, швидко зник з очей.
Важко собі уявити, що почували плавці. Надія на порятунок, що викликала такий бурхливий приплив енергії, зникла так само швидко, як і з’явилася. Розчарування було таке велике й таке болісне, що вони навіть не сказали жодного слова одне одному і знову, заплющивши очі, одкинули голови на воду. Шум літака завмирав, і, тільки напружуючи слух, Марко ледве ще вловлював його. Та ось по воді до нього докотилося щось подібне до пострілу з кулемета, і одночасно зовсім змовк літак.
Сонце звернуло з полудня. Зверху пекло, у воді корчило ноги, од спраги розпухали язики, от втоми тьмарилась свідомість. Над морем панувала тиша, і навіть жодна птиця не пролетіла над ними. Лише якась білява, кудлата хмарка змилосердилась і на кілька хвилин прикрила їх од палючого сонця.
XX. ПІД ВОГНЕМ ЗЕНІТНИХ КУЛЕМЕТІВ
— Прапор на ньому є?
— Не бачу.
— Це наш чи чужий?
— Не знаю.
— Я не помітив жодної людини на палубі.
— Я теж.
— Знижуюсь і роблю над ним коло, роздивляйся.
— Раджу бути обережним.
Ця розмова через переговорну трубку відбувалася на «Розвідувачі риби», що летів на висоті шестисот метрів над морем.
Бариль і Петимко помітили внизу військове судно й відразу визначили, що то був підводний човен. Він сплив на поверхню і стояв на одному місці, не подаючи ніяких ознак життя. Металева палуба, освітлювана сонцем, лежала перед очима льотчиків непорушно пустельною. Бариль, роблячи над човном коло, знизився майже на двісті метрів. В цей час Петимкові здалося, ніби щось жикнуло повз його обличчя, і зараз же побачив, як на борту літака одночасно з’явилися дві позначки, ніби хтось різнув його невидимим різцем. Незважаючи на гулкий рокіт мотора, почув сильний удар у крило, і, глянувши туди, побачив кілька маленьких дірочок. Штурман хоча і був моряком-рибалкою, а не військовим, проте одразу догадався, в чім справа.