За півгодини плавання Марко, розглядаючи обрій у бінокль, побачив якусь чорну крапку трохи вліво від них. Петимко, глянувши в тому ж напрямку, підтвердив Маркові спостереження.
— Пароплав? — спитав пілот.
Штурман і юнга майже впевнено стверджували це. Коли ж стали підпливати, то в обох з’явився сумнів. Якесь дивне судно, здавалося, стояло на місці.
— Може, то підводний човен? — спитав Бариль і, стривожений цією думкою, взявся за бінокль. Проте, добре роздивившись, впевнився, що то не човен. Коли літак-парусник ще ближче підплив до судна, стало ясно, що то пароплав, бо між двома щоглами вирисувалась труба. Тільки пароплав цей чомусь дуже глибоко сидів у воді.
— Мабуть, з ним трапилося щось неприємне, — говорив штурман, продовжуючи розглядати пароплав у бінокль.
— Там «ОВ» чи «ОУ», не видно? — спитав пілот.
— А от підійдемо ближче, то й побачимо.
Наближався вечір, вітер почав спадати і, наче на зло, зовсім вщух, коли літак опинився приблизно за півмилі від пароплава.
Тепер уже ясно бачили, що пароплав був напівзатоплений. Жодних ознак життя на ньому не помічалося: з труби не йшов дим, ніхто не ходив по верхній палубі, що лежала майже нарівні з водою. Ніякі прапори-гасла не майоріли на щоглах.
— Мабуть, його залишили, — сказав штурман, — а він усе не потопає.
— Ти думаєш, що він скоро може затонути?
— Хтозна. Мені здається, відколи ми його бачимо, він не заглиблюється більше.
— А коли б до нього підпливти на кліперботі й оглянути уважніше, це дуже небезпечно?
— Обережно все можна. Давай я поїду туди.
— Дивись, щоб не потягло й тебе на дно разом з ним.
— Коли за той час, поки я доберуся до нього, він не затоне глибше, то боятись нічого. А якщо помітно заглиблюватиметься, то я просто не наближатимусь.
— Візьміть мене з собою, — звернувся до штурмана Марко.
— Давай попливемо. Справді, удвох ми швидше справимося.
— От моряки, покинути нас хочуть! — засміявся Бариль, звертаючись до Ясі.
— Хай пливуть, — відповіла дівчинка, — ми на вашій машині теж не пропадемо.
— О, молодець! — похвалив її Бариль і додав: — Ми на цій машині ще всіх врятуємо.
Кліпербот вирушив у плавання. Петимко й Марко поспішали, щоб встигнути повернутися назад до темряви; сонце вже звисло над обрієм дуже низько, і часу в них залишилось мало. Гребли вони по черзі, хоч Марко ще трохи відчував біль у руці. Після короткого відпочинку рука майже перестала боліти, та все ж давала себе почувати. Яся тим часом вилізла на верх літака і махала їм хустинкою.
— Це чудесна дівчинка, — сказав Марко штурманові і коротко розповів йому історію Ясі Знайди. Коли ж розказав про останню розмову з шпигуном, Петимко навіть перестав гребти і зареготав від задоволення.
— От так дівчинка! Чому ж ви її дефективною вважаєте? Вона ж розумніша за сотню звичайних хлопців і дівчат!
До напівзатопленого пароплава лишалося метрів півтораста, і обережність вимагала уважності. Корма майже цілком поринула під водою, мабуть, на півметра. Обходячи пароплав з корми, Петимко кілька разів голосно гукнув, щоб перевірити, чи не залишився хто на пароплаві, але відповіді не дістав ніякої.
— Шлюпки з лівого борту не видно, — сказав штурман. — Значить, на тій шлюпці команда залишила пароплав. Якби нам назву прочитати...
Але цього зробити їм не вдалося, бо ніс пароплава ледве визирав з-під води, і під самим краєм вони розібрали при світлі зникаючого за обрієм сонця тільки латинське «S», то була остання літера назви пароплава.
Обійшовши навколо пароплав «S», як його назвав Петимко, обидва моряки, старший і молодший, глянули один на одного і висловили одну думку:
— Підійдемо до борту...
— Він не скоро потоне, — заспокоюючи сказав штурман. — Я такі випадки знаю. Іноді пароплав з трубою під водою зникне, а щогли ще кілька день зверху стирчать. Колись я плавав на півночі, в Карському морі. Ми натрапили серед моря на щогли над водою. То була шхуна «Бєлуха», яка затонула два тижні перед тим за сто миль далі на південь від місця нашої зустрічі. Наш пароплав пройшов повз ті щогли, і невідомо, скільки ще вони трималися на поверхні води. Значить, десь у цистернах залишилося повітря і не виходить або трюм чимось плавучим наповнений.
Нарешті, підпливли до борту пароплава, цебто кліпербот заплив на самий пароплав і спинився біля трапа, що вів з затопленої корми на шлюпдек. Обережно, щоб не замочити ноги, Петимко ступив на східці трапа і прим’яв ґумовий човник до поруччя.
За ним виліз Марко.
З води стирчали тільки палубні надбудови, капітанський місток, радіорубка, труба і щогли. По нижній палубі можна було пройти, але при цьому довелося б замочити ноги майже до колін. З зовнішніх ознак Петимко міг лише визначити, що то іноземний пароплав. Маючи дуже мало часу, не могли оглядати приміщення. Штурман хотів тільки засвітити бортові огні на капітанському містку, щоб запобігти несподіваній аварії, яка могла б статися вночі, коли б якийсь пароплав проходив тут. По цих вогнях з «Розвідувача риби» також могли слідкувати за цим «плавучим рифом», і коли він до ранку не порине цілком під воду, то ще можна буде скористатися ним. Петимко пройшов з Марком по шлюпдеку, піднявся на капітанський місток і зазирнув у штурманську рубку. На столі лежала англійська карта з прокладеним на Лузани курсом. Над курсовою лінією, накресленою м’яким олівцем, стояв напис: «220. 7/VIII».