Заворушилася завіса, що прикривала маленьку спальню, і відтіля показався командир. Він примружив заспані очі, провів рукою по лисині і сів на стілець.
— Що? — спитав він Анча.
— Написала. Мій помічник може сьогодні вночі перебратися на острів.
— Ви цілком певні в його конспіративних здібностях?
— Інакше я не взяв би його з собою. Він так само володіє російською мовою, як і я. Крім того, це справжній артист, гідний сцени. Ви самі знаєте, як ловко він ошукав того рибальського хлопчиська з запискою.
— А що вона написала?
— Прошу. — Анч подав командирові листа.
— Я ж нічого не розумію!
Анч переклав йому листа слово в слово.
— Мені не зовсім подобається... Хоча, може бути й так... А там що-небудь не зашифровано?
— Ви забуваєте мій досвід! — засміявся Анч.
Шпигун попросив хвилинку уваги, підкреслив олівцем у листі кілька слів і показав командирові. Тепер лист виглядав так:
«Любий тату.
Пам’ятаєш наше торішнє перебування в таборі? Як ми усі були там захоплені! Скільки чудових переживань дали нам ті розваги в наметах у дощові дні й на річці в сонячні — особливо катання човном. Пригадую, як ми ловили з тобою в річці дрібну рибку, рачків, а в болоті — жабок і тритонів, щоб потім милуватися в акваріумі цим царством підводним. Коли згадую ті дні, відчуваю, як справжнє хвилювання охоплює мене. Сподіваюся, ми знову поїдемо так само; постарайся, хай твої справи тебе не тримають. На цей раз я візьму свій фотоапарат окремо.
Мені здається, що така прогулянка буде, нарешті, тим відпочинком, якого лікарі давно для тебе вимагають.
Турбуюся, що не мала досі про тебе відомостей (сподіваюся, ти одержав мого листа). Бо мені вже набридли твої геологічні справи, а особливо той торіаніт. Хотілося б на якийсь час це забути і вже пливти з тобою на якомусь кораблі. Певна, що цього року, коли ми поїдемо, то ти потрапиш у мене під надійну охорону. Трохи не забула: доглядай того баклана, що ми купили у рибалок. Щоб з ним не трапилось, як на минулій шестиденці з білим мартином, якого вбили.
Коли їхатимеш в Лузани (я чекаю тебе тут), захопи мій плащ і не забудь свій. Приїжджай, адже мені скоро за шкільну парту, а відпочити перед учбовим роком — це прямий обов’язок.
Жду тебе скоро, бо твої обіцянки — негайно виконувати мої розумні прохання — пам’ятаю.
Цілую міцно. Твоя Люда».
— Я читаю підряд останні слова кожної фрази: «Захоплені човном підводним. Мене тримають окремо. Вимагають відомостей: торіаніт, кораблі, охорону. Рибалок вбили. Свій обов’язок пам’ятаю».
Над переніссям командира збіглися зморшки. Очі стали маленькі й злі.
— Значить, вона все набрехала! — скрикнув він. — Тепер вона в мене про дещо довідається, перед тим як пірнути на дно.
— Цього можна було сподіватись, — відповів Анч. — Добре, що не вигадала нічого складнішого за цю дитячу гру.
— Що ж нам робити?
— У море ми встигнемо її викинути. Поки що нехай сидить і пише листи: вони нам пригодяться.
— Примусити її написати під диктовку?
— Не треба. Я дав їй змогу писати цього листа в спокійній обстановці, щоб мати її звичайний почерк. Мій помічник копіює почерки з такою ж вправністю, як я орудую кастетом. За цим зразком він сам напише потрібного листа, з яким завтра ранком з’явиться до професора Ананьєва, а ввечері професор стане нашим квартирантом. Дочка ще пригодиться, коли випитуватимемо у професора його формули.
До вечора підводний корабель лежав на дні, а коли стемніло, виплив і рушив до бухти Лебединого острова, щоб там висадити помічника Анча. Новий фальшивий лист од Люди, адресований професору Ананьєву, лежав у кишені шпигуна.
Як звичайно, човен ішов без вогнів, дуже обережно. Але ось вахтовий офіцер помітив у морі червоний вогник. Один червоний вогник мусив означати, що те парусне судно йде носом праворуч од того, хто його помітив. Парове судно в такому випадку мусило мати ще топові вогні, тобто один або два білих ліхтарі на щоглах. Пірати вирішили наблизитись до парусника й подивитись на нього, не виявляючи себе. Але, наблизившись, вони побачили таке незвичайне судно, що командир наказав освітити його прожектором. При світлі прожектора побачили майже затоплений пароплав. Розглядаючи його, старший офіцер запевнив командира, що пізнав «Антопулоса», в якого минулої ночі вони випустили торпеду. На палубних надбудовах, що стирчали з води, пірати не помітили нікого. Безперечно, екіпаж залишив судно. Командир човна наказав спустити шлюпку і кільком чоловікам піднятись на пароплав та оглянути штурманську рубку й каюти перед тим, як остаточно пустити пароплав на дно.