— Для спільноти архітекторів це наче не так уже й зле, хіба ні?
Я потер колюче, мов стерня, підборіддя.
— Я серйозно, мала. Вони до біса стурбовані.
Енея кивнула.
— Так. Вони не знають, що робити й куди подітися тепер, коли м-ра Райта не стало. — Вона кинула погляд на табір Братства. Він визирав крізь зарості кактусів та чахлого чагарнику асиметричними фрагментами — кам’яними, брезентовими. У невидимих звідси шибках та в одному з водограїв гостро зблискували сонячні зайчики. — Давай зберемо усіх у музичному павільйоні, треба поговорити, — додала Енея й великими кроками поспішила в напрямку Талієсіна.
Починалася остання повна доба нашого спільного перебування на планеті Земля.
ТУТ Я ЗБИРАЮСЯ ПЕРЕРВАТИ САМ СЕБЕ. Я ПАМ’ЯТАЮ, як зробив паузу, коли, записуючи нашу історію, дійшов до цього місця. Я хотів би розповісти вам усе про чотири роки, що минули на Старій Землі, — про кожного з учнів, про інших членів Талієсінського братства, усе про Старого Архітектора, про його примхи та дріб’язкові причіпки, а також про його геніальність і дитячий ентузіазм. Я хотів би переказати, про що ми розмовляли з Енеєю впродовж цих сорока восьми місцевих місяців — я не припиняв чудуватися тому, що вони точно відповідають стандартним місяцям, прийнятим колись ще в Гегемонії, а тепер і в Паксі, — хотів би розповісти, як потроху почав розуміти її неймовірні прозріння та здібності. Нарешті, я хотів би розповісти про всі подорожі, що здійснив за ці роки — про те, як облетів Землю на спусковому апараті, як довший час тинявся Північною Америкою на автомобілі, як спілкувався час від часу з іншими групами людей, котрі зібралися навколо кібридів, що уособлювали видатних діячів із минулого людства — найяскравішою видалася зустріч з тією групою, що об’єдналася в Ізраїлі та Новій Палестині навколо кібрида Ісуса з Назарета. Але замість того, щоби переповідати ці історії, я зробив коротку паузу... І я пам’ятаю чому.
Як уже було сказано мною раніше, я написав ці слова в котячій коробці Шредінґера, очікуючи щомиті на випадковий збіг двох подій: випромінювання ізотопної частинки й активації детектора. Тоді з фіала, вбудованого в статично-енергетичну оболонку моєї камери, вивільниться ціанід і змішається з повітрям, яким я дихаю. Це не конче мало трапитися негайно, але, найімовірніше, і не в дуже віддаленому майбутньому. Раніше я казав, що це не завадить мені розповідати нашу історію, нашу з Енеєю історію так, як і слід це робити, але тепер бачу, що я все ж таки вносив певні корективи, намагаючись сказати про головне, перш ніж генератор випадкових чисел випустить у повітря ціанід.
Не стану ганити зараз це рішення; зауважу лишень, що про чотири роки на Землі варто було би розповісти колись іншим разом. Дев’яносто членів Братства були щирими, непересічними особистостями, ексцентричними, цікавими, як є цікавою кожна мисляча людська істота, і їхні звивисті історії чекають на свого оповідача. Справжню епічну поему можна було би написати і про мої мандри Землею — і на спусковому катері, і на тому фургоні «Вуді» 1948-го року, що його позичив мені Старий Архітектор.
Проте я не поет. А непоганим слідопитом я став ще тоді, коли працював провідником у мисливців. І своє завдання в цій оповіді я бачу в тому, щоб прослідкувати, як Енея виросла, стала дорослою жінкою та месією, не збиваючись при цьому на манівці. І так я й зроблю.
СТАРИЙ АРХІТЕКТОР ЗАВЖДИ НАЗИВАВ РЕЗИДЕНЦІЮ Братства пустельним табором. Більшість учнів іменували своє пристанище «Талієсін», що в перекладі з валлійської означає «сяйне чоло». (М-р Райт був валлійцем за походженням. Я кілька тижнів намагався пригадати якусь планету — хоч із Пакса, хоч із загумінкових світів, — яка б називалася Валлія, аж поки не дотумкав, що Старий Архітектор жив і помер до ери космічних польотів). Енея часто називала це місце Талієсін-Вест, і навіть мені було зрозуміло, що тоді десь повинен існувати й Талієсін-Іст.
Три роки тому Енея пояснила мені, що первинний м-р Райт збудував перший комплекс для Талієсінського Братства на початку 1930-х років в місті Спринґ-Ґрін, у Вісконсині — це одна з політичних і географічних одиниць у стародавніх Північно-Американських Штатах, національній державі, знаній ще як Сполучені Штати Америки. Коли я запитав Енею, чи був перший Талієсін схожий на цей, де ми перебували, вона відповіла:
— Ні. У Вісконсині було кілька Талієсінів, і резиденцій, і комплексів для Братства, але більшість із них знищили пожежі. Саме тому м-р Райт передбачив стільки басейнів та водограїв у нашому таборі — щоби мати достатньо води на випадок неминучих пожеж.
— То свій перший Талієсін він збудував у 1930-х? — запитав я.
Енея заперечливо похитала головою.
— 1932-го року він започаткував перше Талієсінське Братство, — відповіла вона. — Але головним чином для того, щоби використовувати рабську працю своїх учнів. Вони допомагали йому здійснювати омріяні проекти та й просто не померти з голоду під час Депресії.
— А що це за Депресія?
— Економічний спад у державі, що була капіталістичною в чистому вигляді, — пояснила Енея. — Май на увазі, що економіка тоді не була по-справжньому глобальною, залежала від приватних комерційних структур, що звалися банками, від золотих запасів і фактичної вартості грошей — реальних монет і шматочків паперу, які, як вважалося, були чогось варті. Зрозуміло, що це була загальна галюцинація, а в тридцятих роках того сторіччя вона обернулася на нічний кошмар.
— Господи Ісусе, — сказав я.
— Атож, — озвалася Енея. — У всякому разі, задовго до того, ще в 1909-му році, м-р Райт, тоді чоловік середнього віку, покинув свою жінку та шістьох дітей й утік до Європи із заміжньою жінкою.
Мушу зізнатися, що я закліпав очима, почувши ці новини. Мені був потрібен час звикнути до думки, що Старий Архітектор — дідуган, який був на шляху до своїх дев’яноста вже тоді, коли ми з ним познайомилися чотири роки тому — вів колись активне сексуальне життя, ще й достобіса скандальнє. А ще я не розумів, яким боком це стосується мого питання про Талієсін-Іст.
Енея саме перейшла до цього.
— Коли він повернувся з цією іншою жінкою, — сказала вона і посміхнулася, побачивши, що я весь обернувся на увагу, — він почав будувати перший Талієсін, свій будинок у Вісконсині, для Мами...
— Для своєї матері? — перепитав я, остаточно заплутавшись.
— Для Мами Бортвік, — сказала Енея, відрубно, щоби я дотямив. — Для місіс Чейні. Для Іншої Жінки.
— А, розумію...
Сховавши посмішку, вона продовжила:
— Через скандал він утратив архітектурну практику, а також свою репутацію в Сполучених Штатах. Але він збудував Талієсін і не здавався, намагаючись знайти нових патронів. Його перша жінка, Катерина, не бажала давати згоди на розлучення. Газети — це були такі бази даних, що їх друкували на папері й регулярно розповсюджували — отримували зиск із пліток й роздували полум’я цього скандалу, не даючи йому погаснути.
Ми йшли подвір’ям, коли я запитав Енею про Талієсін, і пам’ятаю, як ми зупинилися біля фонтану, коли вона все це мені розповідала. Мене завжди дивувало, скільки ж усього знає ця дівчинка.
— А потім, — сказала вона, — 15 серпня 1914 року, один із робітників у Талієсіні збожеволів, зарубав Маму Бортвік, її сина Джона та доньку Марту томагавком, спалив їхні тіла, підпалив весь маєток, а насамкінець, перш ніж сам отруївся, убив іще чотирьох приятелів та учнів м-ра Райта. Згоріло все до решти.
— Боже милосердний! — зойкнув я, дивлячись у напрямку їдальні: під час цієї нашої бесіди Старий Архітектор саме обідав там у товаристві кількох старших учнів.
— Він ніколи не опускає рук, — сказала Енея. — За кілька днів після цього, 18-го серпня, м-р Райт оглядав штучне озеро, що було частиною маєтку. Раптом дамбу, на якій він стояв, прорвало, і його змила розбухла після дощів ріка. Він вирятувався лише дивом, а вже кількома тижнями пізніше почав відбудовувати Талієсін.
Здається, я почав розуміти, чому вона розповідає мені все це про Старого Архітектора.
— А чому ми зараз не в тому Талієсіні? — поцікавився я, коли ми відійшли від фонтана і прямували безлюдним подвір’ям.