Зимовий Палац стоїть на високій вершині, що підноситься над Хребтом жовтокапелюшників, а піки Кукунора, ще вищі, слугують йому тлом. Першим в око впадає напівзакритий хмарами Дрепунґ, тутешній монастир, у якому знайшли собі пристановище тридцять п’ять тисяч монахів. Ярус за ярусом високі кам’яні будівлі ліпляться до прямовисних схилів, ліхтарі в кімнатах висвітлюють тисячі вікон, а на балконах, терасах і біля входів палають ще й смолоскипи, а за Дрепунґом, здіймаючись вище нього, постає Потала, Зимовий Палац Далай-лами, що горить міріадами вогнів. Навіть зараз, серед мороку буревію, його підсвічують ззаду піки Кукунора, які раз у раз осяюють блискавки.
Служки та приятелі, що йшли разом із нами за компанію, тут полишають нас, і тільки ми, запрошені прочани, поспішаємо до Забороненого Міста.
Високий Шлях перетворився на рівний, широкий тракт, на проспект метрів п’ятдесят завширшки, вимощений золотою бруківкою, облямований смолоскипами. Його обступають незліченні храми, ступи, невеличкі ґомпи, огорожі величних монастирів, військові блокпости. Злива припинилася, але бруківка блищить крижаною плівкою під ногами сотень та сотень розчепурених гостей і мешканців Забороненого Міста, що аж кишать біля височенних стін і брам Дрепунґа та Потали. Монахи в шафранових накидках проходять невеличкими мовчазними групами; чиновники в ясночервоних та темно-пурпурових мантіях і жовтих капелюхах, схожих на перевернуте блюдце, прямують, не звертаючи уваги на солдатів у синіх одностроях зі смугастими чорно-білими списами; кур’єри в уніформах в обхват, помаранчевих і червоних або блакитних і золотих, поспішають у справах чи не підтюпцем, придворні дами в шовкових сукнях, ясно-блакитних, лазурових, кобальтових не йдуть, а пливуть, а їхні довгі шлейфи шурхотять вологим золотим бруком; чимчикують червонокапелюшники — цих не сплутати ні з ким завдяки їхнім капелюхам-тарілочкам з малинового шовку з такими ж яскравими торочками; карбують кроки друнгпа, люди з лісистих долин, у своїх шапках із вовни вівцекіз, в одязі, прикрашеному блискучим білим, червоним, бронзовим та золотим пір’ям, з церемоніальними золотими мечами на перев’язі; услід за поважними гостями до Палацу хмарою суне простий люд: кухарі, прислужники, садівники, учителі, муляри, камердинери в хубах зелених із синім або золотих з помаранчевим, що лише трохи поступаються яскравістю шатам сановників. І, звісно, раз у раз у натовпі виринають челядинці з Палацу, в малинових та золотих накидках, у повстяних капелюхах, обшитих шовком, з жорсткими крисами до п’ятдесяти сантиметрів завширшки, що захищають їхніх власників від сонця та дощу.
Наша промокла процесія виглядає чорною плямою на тлі розфранченого натовпу; утім, я не дуже переймаюся тим, який маю вигляд, коли ми проходимо крізь браму шістдесят метрів заввишки, проминаємо монастир Дрепунґ і ступаємо на міст Джичу.
Цей міст, двадцять метрів завширшки, сто п’ятнадцять метрів завдовжки, зроблений з найсучаснішого вуглецевого сталепласту. Він чорний і блищить, наче хромований. А під ним — порожнеча. Він перекинутий через останню розколину в гірському пасмі, яка тягнеться на тисячі метрів униз, туди, де клубочаться фосгенні хмари. На східному боці, звідки ми йдемо, на два-три кілометри вгору підіймаються будівлі Дрепунґа; його пласкі стіни, сяючі вікна та навіть повітря над нашими головами помережені багатошаровим павутинням — це мережа канатів, що поєднує монастир і Палац. На західному боці, просто перед нами, Потала збігає скелями вгору, на висоту понад шість кілометрів. Гранчасте різьблення на скелях та сотні золотих дахів віддзеркалюють у нас над головою безперервні спалахи блискавок у суцільних хмарах. У разі нападу міст Джичу можна втягнути в західний схил менш ніж за тридцять секунд, і ворога зустріне суцільна прямовисна стіна, кілометр заввишки, без жодної сходинки, стежки або віконця.
На щастя, поки ми простуємо мостом, він залишається на місці. Уздовж парапетів стоять солдати в парадній формі, озброєні грізними списами та лазерними рушницями. За мостом ми зупиняємося перед Парго Калінг, Західною Брамою, вишукано прикрашеною аркою вісімдесят п’ять метрів заввишки. Арка освітлена зсередини, світло дробиться в тисячах мудрованих візерунків, але найяскравіше сяють два гігантських ока, кожне метрів десять у діаметрі, і їхній невідступний погляд спрямований за міст, за Дрепунґ, і ще далі на схід.
Кожний із нас на мить призупиняється, перше ніж ступити під арку Парго Калінг. Адже пройшовши під нею, ми опинимося на території Зимового Палацу, хоч до дверей лишається ще кроків тридцять. За тими дверима на нас чекають сходи із тисячею сходинок, і вони приведуть нас до самого Палацу. Енея розповідала мені, що прочани приходили сюди з усієї планети, пересуваючись на колінах, інколи падаючи ниць на кожному кроці, тобто буквально вимірюючи сотні чи тисячі кілометрів власними тілами, і все це заради того, аби отримати дозвіл пройти під Західною Брамою та доторкнутися останньої секції мосту Джичу своїм чолом на знак благоговіння перед Далай-ламою.
Ми з Енеєю робимо крок разом, поглянувши одне на одного.
Після того як охоронці та службовці за головним входом перевіряють наші запрошення, ми долаємо тисячу сходинок. Я здивований — виявляється, сходинки являють собою ескалатор. Але Тромо Трочі з Дхомі шепоче мені, що ескалатор часто залишають вимкненим, щоби дати вірянам змогу зробити останнє зусилля на шляху до вищих поверхів Палацу.
На перших відкритих для відвідувачів поверхах у нас знову перевіряють запрошення, а тоді прислуга забирає наш мокрий верхній одяг, а інший персонал супроводжує нас до кімнат, де ми можемо взяти ванну та перевдягтися. Лорду-гофмейстеру Чарльзу Чі-К’яп Кемпо належаться за саном апартаменти з кількох кімнат на сімдесят восьмому ярусі, а на нас ще чекає довгий, як нам здається, багатокілометровий перехід галереями. Сходи ведуть нас униз, у вікнах, що дивляться на схід, блискавки раз у раз вихоплюють з темряви червоні дахи монастиря Дрепунґ, що блищать під дощем. Внизу нас зустрічають нові слуги. Кожному з нас відводять кімнатку, чи хоча б альков, відгороджений завісами — тут ми спатимемо після закінчення офіційного прийому, а поруч є ванні кімнати з гарячою водою, ваннами та сучасними акустичними душами. Ми зустрічаємося з Енеєю у дверях ванної кімнати, і я посміхаюся, коли вона підморгує мені, виходячи з приміщення, затягнутого парою.
У мене, звісно, не було відповідного костюма для офіційних заходів — ані в Храмі, ні на кораблі, що наразі чекав у схованці на третьому супутнику, але Ломо Дондруб та інші хлопці, котрі мали приблизно однакову зі мною статуру та зріст, екіпірували мене на сьогоднішню оказію: чорні штани, високі блискучі чорні чоботи, біла шовкова сорочка, золота жилетка та візитка — вовняна, червоно-чорна, з відлогами, що розходяться спереду й утримуються разом на талії за допомогою малинового шовкового пояса, та плащ із каптуром, з чорного шовку, який привозять із західних відрогів Музтаґ-Ати, обкантований тасьмою із червоними, золотими, срібними та жовтими візерунками. Це один із найкращих плащів Ломо, і він чітко дав мені зрозуміти, що скине мене з найвищої платформи, якщо я розірву десь плащ, посаджу на нього пляму або взагалі його загублю. Ломо має легку, компанійську вдачу, що загалом є рідкістю серед літунів, але, гадаю, цього разу він не жартував.
А. Беттік позичив мені срібні браслети — необхідну частину формального одягу. Він купив їх заради їхньої екстравагантності, побачивши на пишному ринку в Сі Ван Му. Поверх усього я надягаю ще червону накидку з пуху та хутра — її дав мені Джіґме Норбу, котрий усе життя марно чекав на запрошення до Зимового Палацу. На шиї в мене на срібному ланцюжку теліпається нефритовий талісман із емблемою Серединного Царства. Його мені люб’язно дав надягти на прийом майстер-тесля Чаньчжі Кен Чонґ, мій добрий приятель. Уранці він сказав мені, що тричі відвідував прийоми в палаці і кожного разу вмирав із нудьги.
І ось нарешті служники в золотих шовкових мантіях приходять покликати нас до Головного Аудієнц-залу, що сусідить із Тронним Залом. У коридорах, якими ми простуємо, тісно від сотень гостей, що линуть залами, викладеними плиткою, шовки шурхотять, коштовності подзвякують, у повітрі стоїть суміш парфумів, одеколону, пахучого мила та шкіри. Десь попереду я помічаю стару як світ Дорджі Памо, Свиню-Громовержицю власною персоною. Її ведуть під руки дві з дев’яти монахинь її почету. Усі вони вбрані в елегантні саронги шафранового кольору. На Свині немає жодних коштовностей, але її білосніжне волосся викладене хвилями та переплетене гарними стрічками.