На Енеї проста, але запаморочливо гарна сукня, з темно-синього шовку, а накидка сапфірового кольору прикриває плечі. На грудях на срібному ланцюжку поблискує нефритовий медальйон з емблемою Серединного Царства, у волосся заткнутий срібний гребінь, який водночас притримує тоненьку вуалетку, що сягає середини обличчя. Багато хто з присутніх на прийомі жінок має на собі вуалі як дань благопристойності, і я тішуся з того, що Енея може заховати за цією маскою своє обличчя.
Вона бере мене під руку, і разом із іншими ми йдемо нескінченними коридорами, що завертають праворуч та, переходячи в ескалатори, спіраллю здіймаються вище, до поверхів, де перебуває сам Далай-лама.
Я нахиляюся до неї і шепочу їй на вухо, крізь серпанок:
— Нервуєшся?
Вуаль не прикриває її губи, і я бачу на них посмішку. Енея легенько стискає мою руку.
— Мала, інколи ти бачиш майбутнє, — наполягаю я. — Я знаю, що бачиш. То скажи... ми виберемося звідси живими?
Я нахиляюся ще ближче, аби розчути, що вона шепоче у відповідь:
— У майбутньому дуже мало визначених речей, Роле. Здебільшого там усе пливке, немов... — вона вказує на мінливий струмінь водограю, повз який ми саме проходимо. — Втім, я не бачу жодної причини тривожитися. Сам подумай, сьогодні тут присутні тисячі людей. Далай-лама особисто переговорить хіба з кількома з них. Ці його гості... з Пакса... хто би вони не були, навіть не підозрюють, що ми тут.
Я киваю, хоча вона мене не переконала.
Раптом Лобсанґ Самтен, брат Далай-лами, порушуючи весь протокол, збігає донизу ескалатором, що рухається вгору. Монах широко посміхається, його аж розпирає від ентузіазму. Він звертається до нашої групи, але сотні людей на ескалаторі обертаються, щоби його почути.
— Ці гості з космосу страшенно важливі персони! — випалює він піднесено. — Мені сказав наш учитель, а він другий помічник Міністра Протоколу. Сьогодні ми будемо вітати не просто місіонерів!
— Справді? — промовив лорд-гофмейстер Чарльз Чі-К’яп Кемпо, надзвичайно імпозантний в усіх своїх одежах з червоного та золотого шовку.
— Так! — радісно підтверджує Лобсанґ Самтен. — Це кардинал паксівської Церкви. Дуже важливий кардинал. І з ним ще кілька найвищих чинів.
Я відчуваю, як у мене всередині все кам’яніє й обривається.
— Який кардинал? — питає Енея, спокійно, але з цікавістю.
Ескалатор наближається до верхнього майданчика, і ми вже чуємо гомін сотень чи тисяч голосів, що стиха, але жваво перемовляються між собою.
Лобсанґ Самтен обсмикує свою рясу.
— Кардинал Мустафа! — тріумфально повідомляє він. — Здається, це хтось дуже близький до паксівського Папи. Пакс виказав повагу моєму братові, призначивши послом таку поважну особу.
Я відчуваю, що пальці Енеї стискають мою руку, але обличчя її за серпанком мені не роздивитися.
— І ще кілька шановних гостей з Пакса, — продовжує монах, розвертаючись на ескалаторі, бо ми наближаємося до майданчика. — Серед них кілька дивних жінок із Пакса. Здається, вони військові, чи щось таке.
— А як їх звати, відомо? — питає Енея.
— Чув, що одну звати генерал Немез, — відказує Лобсанґ. — Вона дуже бліда. — Брат Далай-лами обертається до Енеї, виграючи широкою, радісною посмішкою. — Цей кардинал попросив про зустріч особисто з вами, пан-Енеє. З вами та вашим супутником, пан-Ендіміоном. Міністр Протоколу був дуже здивований, але дав розпорядження організувати вашу зустріч із гостями з Пакса, Регентом і, звісно, з моїм братом — Його Святістю Далай-ламою.
Підйом закінчено. Ескалатор виносить нас на мармурову підлогу. З Енеєю, котра спирається на мою руку, я роблю великий крок назустріч шуму та чітко контрольованому хаосу Головного Аудієнц-залу.
19
Далай-ламі лише вісім стандартних років. Мені це відомо, бо Енея та А. Беттік, а також Тео та Рахіль багато разів про це згадували, але я все одно вражений, коли бачу на високому троні, на подушках, дитину.
У величезному Аудієнц-залі зібралося не менше чотирьох тисяч осіб. Кілька ескалаторів водночас доправляють нові й нові порції запрошених до передпокою, що розмірами скидається на ангар для космічних кораблів — золоті пілони здіймаються на двадцять метрів у вишину й там зустрічаються із розписаною фресками стелею, а на підлозі, викладеній плиточками, кобальтовою фарбою написані картини з «Бардо Тхедол», Буддійської Книги Мертвих, та сцени прибуття на ембріоносцях емігрантів-буддистів зі Старої Землі. Ми проходимо під величними золотими арками й потрапляємо до Аудієнц-залу. Він має ще грандіозніші розміри, а його стеля — це величезне вікно, від стіни до стіни, крізь яке видно, як блискавки розтинають важкі хмари й озорюють гірські схили. Три, а то й чотири тисячі гостей, вбрані у струменисті шовки, рельєфний оксамит, фарбоване хутро, з червоно-чорно-білими плюмажами, із вигадливими зачісками, ряхтіючи вишуканими браслетами, зградами, сережками, тіарами, фібулами та поясами із срібла та золота, аметисту та нефриту, ляпіс-лазурі й інших дорогоцінних металів, наповнюють зал блиском та пишнотою, що розбавлені де-не-де домішками із ченців та священиків в однотонних саронгах помаранчевого, шафранового, золотого та червоного кольорів, з ретельно виголеними головами, у яких віддзеркалюється вогонь у сотнях мідних чаш на триногах. Але зал настільки просторий, що багатотисячний натовп розчиняється в ньому, і між острівками людей сліпуче сяє паркетна підлога. А між юрбою запрошених і золотим троном узагалі лишається вільна смуга метрів двадцять завширшки.
Ескалатори з гостями зустрічають співом ріжки, мідні та кістяні — сурмачі-ченці вишикувалися між сходами та вхідними арками. Понад шістдесят метрів музичного шуму. Сотні сурмачів довго видувають одну ноту, а тоді усі разом переходять на іншу, ще нижчу. Коли ми заходимо до Головного Аудієнц-залу, за нашими плечима цю ноту підхоплюють і посилюють ще й двадцять чотириметрових сурм-дунгченів, а весь простір вестибюля працює як гігантський резонатор. Монахи, котрі видувають звуки із цих велетенських сурм, стоять у невеличких нішах, а інструменти їхні, із розтрубами, розкритими, наче квітки лотоса, спираються на підставки. Ці послідовності низьких нот схожі на сумні гудки океанського корабля, затертого кригою, а вторить їм гуркіт гігантського гонга, метрів п’ять у діаметрі, в який вдаряють з точно виміряними інтервалами. Ароматні куріння наповнюють зал пахощами та прозорим серпанком, і здається, що повітря над головами присутніх мерехтить й коливається в одному ритмі з голосом сурм та ріжків та із бомканням гонга.
Усі обличчя обернуто до Далай-лами, до його найближчого оточення та до його гостей. Я беру Енею за руку, і ми проходимо направо, не наближаючись до підвищення, на якому стоїть трон. Між нами та далеким троном пропливають сузір’я поважних гостей.
Раптом глибоке гудіння сурм замовкає. Ще дрижить відлуння останньої ноти, але ось згасає і воно. Усі гості зібралися в Аудієнц-залі. Позаду нас прислужники, налягаючи щосили, закривають величезні двері. Стає так тихо, що я чую, як потріскує вогонь у незчисленних жарівнях. Раптом прорізується стукіт дощу об кришталевий дах високо над нашими головами.
Далай-лама сидить, схрестивши ноги, на башті з шовкових подушок, так що його очі знаходяться нарівні з очима гостей, котрі стоять перед троном. Він ледь посміхається. Голова хлопчика чисто виголена, на ній немає шапки. Одягнутий він у звичайну накидку лами червоного кольору. Праворуч від нього і трохи нижче на власному троні сидить регент, який буде правити, радячись з іншими найвищими священиками, до повноліття Його Святості Далай-лами, тобто доки тому виповниться вісімнадцять років, стандартних. Енея розповідала мені про цю людину на ім’я Ретінґ Токра, якого поза очі називають інкарнацією інтриганства, але зі свого віддаленого кутка я бачу тільки звичайну червону рясу та вузьке, темне, виснажене обличчя з очима-щілинками та ріденькими вусами.