Ми зупинилися, а Лорд-Гофмейстер жестом показав, що ми мусимо підійти ближче. Коли ми крокували до трону, він пошепки проінструктував нас:
— Не подобає вклонятися, доки Його Святість не підніме руку. А після цього, будь ласка, не підводьте голови, поки він руку не прибере.
Ми стали за три кроки перед помостом, на якому стояв трон, виблискуючи драпіровками покривал та шовковими подушками. Карл Лінґа Вільям Ейхедзі, Головний глашатай, проказав неголосно, але звучно:
— Ваша Святосте, архітектор будівництва Сюанькун-Си та її асистент.
Її асистент? Я зробив крок уперед, тримаючись позаду Енеї, нічого не розуміючи, але тішачись уже з того, що глашатай не оголосив наші імена.
Краєчком ока я помітив паксівську п’ятірку, але протокол вимагав, щоби я не роздивлявся навколо, не відводячи шанобливо опущених очей від підніжжя трону Далай-лами.
Енея зупинилася впритул до високого помосту, із білою хусткою на витягнутих руках. Лорд-Гофмейстер поклав на хустку кілька речей, а хлопчик, нахилившись, швидко прибрав їх, поклавши праворуч на підніжжя. Після цього вперед виступив один зі служок і забрав білу хустину. Енея склала руки, наче для молитви, і схилилася в поклоні. Хлопчик зі світлою посмішкою нахилився й поклав руку на голову моїй подружці, моїй коханій. Його пальці лягли на її темне волосся, наче корона. Я розцінив цей жест як благословення. Прибравши долоню, він узяв червону хустину з купи поруч із троном і поклав її Енеї в ліву руку. А праву руку Енеї він потиснув. Лорд-Гофмейстер зробив Енеї знак стати перед нижчим троном, на якому сидів Регент, а я тим часом виступив уперед, виконавши нашвидкуруч ту саму церемонію з Далай-ламою.
Я тільки встиг помітити, що серед тих штучок, що Лорд-Гофмейстер поклав на білий шарф, а Далай-лама відклав убік, була золота чеканка, що зображувала три гірські вершини, — символ Тянь-Шаню, як пояснила мені пізніше Енея, фігурка людини, стилізована книжка, що мала уособлювати мову, а ще золотий чортен, або храм. Ця фігурка символізувала собою розум. Акт появи та зникнення цих речей відбувся дуже швидко, я не встиг приділити йому достатньо уваги, і ось уже в одній руці у мене був червоний шарф, а в другій моїй здоровенній п’ятірні — крихітна рука дитини. Далай-лама потиснув мені руку на подив міцно. Я все ще не підводив очей, але широку посмішку на його обличчі помітив. Я ступив крок назад і став поруч із Енеєю.
Ту ж церемонію ми швиденько виконали, вітаючи й Регента — білий шарф, на якому з’являлися та зникали символічні речі, червоний шарф натомість білого. Але Регент нам руки не потискав. Коли ми отримали благословення й від Регента, Лорд-Гофмейстер зробив нам знак підвести голови, і ми отримали змогу роздивитися присутніх.
Я заледве не вихопив свій лазер і не розпочав стрільбу. Поруч із Далай-ламою, монахами-прислужниками, Лордом-Гофмейстером, Регентом, Державним оракулом, Глашатаєм, коротуном-кардиналом, трьома особами в чорних рясах стояла жінка в чорно-червоному однострої Космічного Флоту Пакса. Вона виступила з-за спини високого священика, і ми вперше роздивилися її обличчя. Її темні очі прикипіли до Енеї. Жінка мала коротко обтяте волосся, що безформними пасмами спадало їй на блідий лоб. Та й усе її обличчя мало мертвотно-білий колір. А дивитися так могла би хіба що рептилія: водночас відсторонено й невідступно.
Це була та сама потвора, що намагалася вбити Енею, А. Беттіка і мене разом із ними на Божегаї п’ять років тому, п’ять моїх років; для Енеї відтоді минуло десять років. Це була та сама машина для вбивства, що перемогла навіть Ктиря і прихопила би із собою в мішку голову Енеї, якби не втрутився отець-капітан де Сойя зі свого космічного корабля на орбіті; він задіяв тоді всю термоядерну міць свого корабля, щоби ланцетним ударом спекти цю почвару в озері киплячої лави.
І ось вона тут знову, стоїть, утупившись чорними нелюдськими очима на Енею. Очевидно, вона шукала крізь роки в часі та крізь світлові роки в просторі, доки нарешті не натрапила на Енею. Натрапила на нас обох.
Серце моє гупало об ребра, а ноги раптово зробилися ватяними. Проте попри шок, мій мозок працював, наче у Штінта. Ліхтарик із лазером у мене в правій кишені плаща, комунікатор — у лівій кишені штанів. Правою рукою я можу спрямувати вістря променя в очі диявола в жіночій подобі, тоді перемкнути промінь на розсіяний та осліпити паксівських попів. Водночас лівою рукою я ввімкну стиснутий променевий канал та відправлю заздалегідь закодовану команду кораблю.
Але навіть якщо корабель відреагує миттєво і під час польоту його не перехопить паксівський військовий корабель, мине кілька хвилин, перш ніж він сяде крізь засклений дах. А на той час ми вже будемо мертві.
Я знав, яку швидкість здатна набрати ця потвора — вона просто зникала, коли билася з Ктирем, перетворюючись на сріблясту пляму. Я навіть витягти лазер або комунікатор з кишені не встигну. Ми будемо мертві раніш, ніж моя рука буде на півшляху до зброї.
Я закляк, водночас усвідомлюючи, що Енея не настільки шокована, як я, хоча вона мала відразу впізнати цю жінку. Зі сторони, мабуть, здавалося, що вона взагалі не відреагувала на неї жодним чином. На обличчі її світилася привітна посмішка. Вона оббігла очима всіх паксівських прибульців, включно з тією потворою, а тоді її погляд знову зупинився на хлопчикові на троні.
Першим заговорив Регент Ретінґ Токра:
— Наші гості просили про цю зустріч. Вони почули від Його Святості про реконструкцію у Завислому У Повітрі Храмі й забажали зустрітися з молодою жінкою, автором проекту.
Голос у Регента був сухий і жорсткий, як і його обличчя.
Заговорив Далай-лама, і в його голосі настільки ж бриніла ласкава щирість, наскільки в голосі регента відчувалася сторожкість:
— Друзі мої, — промовив він, звертаючись до Енеї та до мене, — дозвольте познайомити вас із нашими іменитими гостями з Пакса: Джон Доменіко кардинал Мустафа зі Священної Канцелярії Католицької Церкви, архієпископ Жан Даніель Брик з Папського Дипломатичного корпусу, отець Мартін Фарелл, отець Жерар Леблан, а також Радамант Немез, генерал Шляхетної гвардії.
Ми кивнули головою. Паксівські сановники, включно з потворою, кивнули у відповідь. Якщо Далай-лама і порушив протокол, називаючи нам гостей, ніхто, здавалося, цього не помітив.
Джон Доменіко кардинал Мустафа обізвався вкрадливо:
— Дякуємо, Ваша Святосте. Але цих видатних людей ви представили нам лише як архітектора та асистента. — Кардинал поглянув на нас, виказуючи в посмішці дрібні гострі зуби: — Я гадаю, вони мають також імена, чи не так?
Серце у мене шалено стукотіло. Пальці правої руки смикнулися по лазерний ліхтарик. Енея посміхалася, але не виявляла жодних намірів відповідати кардиналові. У моїй голові завирували вигадані прізвища, якими можна назватися. Але навіщо? Безперечно, вони знають, хто ми такі. Усе це пастка. Ця Немез ніколи не дозволить нам вийти з тронної зали... або чекатиме на нас за дверима, коли ми вийдемо.
Як не дивно, але знову почувся хлопчачий голос Далай-лами.
— Я з приємністю назву вам наших друзів, Ваша Превелебносте. Наша шановна архітектор носить ім’я Ананда, а її асистента — дуже кваліфікованого, як мені казали, — звуть Субгадда.
Зізнаюсь, що я закліпав очима, коли це почув. Може, хтось назвав Далай-ламі ці імена? Енея потім сказала мені, що Ананда був найголовнішим учнем Будди і сам став нести людям його вчення, а Субгадда був мандрівним самітником і став останнім безпосереднім учнем Будди, бо зустрівся з ним лише за кілька годин до його смерті. Вона також зауважила, що, можливо, Далай-лама обрав саме ці імена, щоби нас представити, бо це здалося йому дотепним. Я, чесно кажучи, не зрозумів, у чому тут гумор.
— Пан-Анандо, — повторив кардинал Мустафа, уклонившись легенько. — Пан-Субгаддо. — Він зміряв нас поглядом. — Перепрошую, пан-Анандо, за грубість та невігластво, але я сказав би, що ви не належите до найбільш розповсюдженої на планеті раси, представників якої ми переважно зустрічали в Поталі та в інших місцевостях.
— Узагальнення часто призводять до помилок, Ваша Превелебносте, — відказала Енея. — На цій планеті є цілі регіони, де мешкають нащадки колоністів, котрі прибули сюди на ембріоносцях із різних куточків Старої Землі.