— Гарне запитання, — схвально кивнула Енея. — Сумніваюся, що він існує в цій реконструйованій версії Землі. Хоча він багато значив для м-ра Райта. Помер він тут... біля Талієсіна-Вест... 9 квітня 1959 року, але поховали його біля того Талієсіна, що в штаті Вісконсин.
Я зупинився, як укопаний. Думка про смерть Старого Архітектора заскочила мене зненацька й не на жарт збентежила.
Тут, у нашому вигнанні, все здавалося стабільним, спокійним, усе йшло своїм звичаєм, день у день, але тепер Енея нагадала мені, що все на світі має свій кінець. І люди також. Або мали, поки Пакс не інтродукував хрестоформу, а разом із нею фізичне воскресіння для її носіїв. Але жодна людина в нашому Братстві, а можливо, і на всій викраденій Землі, не згодилася прийняти хрестоформу.
Розмова ця відбулася трьома роками раніше. А сьогодні, через два тижні після смерті Старого Архітектора та його екзотичного поховання в невеличкому мавзолеї, який він сам заздалегідь збудував серед пустелі, ми були готові сприйняти смерть без воскресіння, утім, як і кінець усталеного трибу нашого життя.
ЕНЕЯ ПІШЛА ДО ДУШОВИХ ПРИВЕСТИ СЕБЕ ДО ЛАДУ, а я тим часом розшукав А. Беттіка, і вдвох із ним ми взялися запрошувати народ зібратися в музичному павільйоні. Нашого блакитношкірого приятеля нітрохи не здивувало те, що Енея, наймолодша серед громади, скликає збори і збирається на них головувати. Він, як і я, бачив, як упродовж останніх років Енея вибилася в лідери тутешнього Братства.
Я оббіг усі майданчики, всі спальні обслуги, а завітавши до кухні, підійшов до великого дзвона, що лишався у химерній дзвіниці над сходами, які вели до гостьового поверху, відтак бамкнув у нього кілька разів. Ті учні або робітники, з ким я не переговорив особисто, повинні почути дзвін і прийти поцікавитися, що сталося.
Кухарі та учні, що допомагали на кухні, довідавшись про збори, почали стягувати з себе фартухи й обтирати руки, а я пішов до великої їдальні, де кілька учнів уже сиділи за кавою. Вікна цієї гарної кімнати дивилися на північ, на верхогір’я МакДовел, тому деякі з присутніх помітили нас з Енеєю, коли ми верталися до табору, й очікували на якісь події. Далі я зазирнув у меншу, особисту їдальню м-ра Райта — там нікого не було, — а звідти квапливо попрямував до креслярської студії. Це було чи не найпривабливіше приміщення в усьому комплексі — з довгими рядами креслярських столів та архівних шаф, під парусиновим дахом, крізь який наразі падало сонячне проміння, утім, як і крізь скісні вікна з обох боків кімнати. Кімната купалася в жовтому світлі, наче в розтопленому вершковому маслі, а від нагрітої сонцем парусини йшов напрочуд приємний дух. Енея одного разу сказала, що перенести другий Талієсін до західної пустелі м-ра Райта спонукала, головним чином, можливість працювати у просторі, обмеженому тільки сонячним світлом, парусиною та каменем.
У креслярні я знайшов понад десятеро учнів — вони скупчилися посеред кімнати й перемовлялися між собою. Ніхто не працював, адже Старого Архітектора, котрий міг запропонувати нові проекти, уже не було. Я оповістив їх, що Енея просить усіх зібратися в музичному павільйоні. Ніхто не заперечив. Ніхто не нарікав, як і не цікавився, чому це шістнадцятирічне дівча пропонує дев’яноста особам, старшим за себе, зійтися на збори посеред робочого дня. Навпаки, відчувалося, що учні зітхнули з полегшенням, коли дізналися, що Енея повернулася і перебирає керівництво у свої руки.
Після креслярні я подався до бібліотеки — чи не найулюбленішого свого місця в таборі, а потім зазирнув до конференц-зали, де світилися лише вбудовані в підлогу панелі, і запросив на збори всіх, кого там заскочив. Відтак, підтюпцем подолавши критий перехід, я дістався театру-кабаре, де суботніми вечорами Старий Архітектор полюбляв демонструвати кінострічки. Це приміщення мені завжди здавалося кумедним: масивні кам’яні стіни та дах, довга зала зі схилом у напрямку сцени з екраном, заставлена фанерними стільцями з червоними подушками, із добряче вичовганим червоним килимом на підлозі та сотнями лампочок, що вкривають усю стелю, наче білі різдвяні гірлянди. Коли ми тільки-но прибули до Талієсіна, я та Енея заледве не впали, дізнавшись, що Старий Архітектор наполягає, щоб усі учні та їхні рідні по суботах «перевдягалися до обіду» у старовинні смокінги та чорні краватки на подобу тих, що ми бачимо у стрічках зі стародавньої історії. Від жінок вимагалося начепити химерні стародавні сукні. У м-ра Райта була колекція формального одягу для тих, хто, добираючись до Старої Землі крізь Гробниці часу чи через портали, не прихопив його із собою.
Першого ж суботнього вечора Енея з’явилася на обіді в смокінгу, білій сорочці та з чорним метеликом — не зовсім те, чого вимагав дрес-код. Коли я побачив шоковане обличчя Старого Архітектора, то був упевнений, що він негайно викине нас із Братства та зашле до пустелі, але за мить старече обличчя розплилося в посмішці, а ще за секунду він щиро реготав. Він так ніколи й не сказав Енеї вдягтися у щось інше. Після офіційних суботніх трапез у нас зазвичай був або музичний вечір, або ми всі збиралися в театрі-кабаре на кіносеанс — переглянути старовинну стрічку на кіноплівці, яку треба було прокручувати крізь кінопроектор. Це скидалося на те, що тебе привчають насолоджуватися наскельним живописом.
Втім, і мені, й Енеї подобалися стрічки, які він обирав — старі двовимірні фільми двадцятого сторіччя, часто навіть чорно-білі. З незрозумілої причини, яку він не пояснював, м-р Райт полюбляв дивитися ці стрічки зі «звуковою доріжкою», яка зубчастою смугою, розширяючись та стискаючись, бігла збоку зображення. Ми вже рік дивилися фільми у такому форматі, коли один із учнів сказав нам, що на екрані звукової доріжки не повинно би бути видно.
Сьогодні театр стояв порожнем, без ілюмінації. Я побіг далі, намагаючись зазирнути до кожної кімнати, до кожного будинку, збираючи докупи всіх учнів, співробітників, членів родин. Нарешті біля фонтану ми зустрілися з А. Беттіком та разом попрямували до музичного павільйону.
Це було просторе приміщення із великою сценою та шістьма рядами м’яких крісел, по вісімнадцять у кожному. Стіни були частково обшиті панелями з червоного дерева, улюбленого відтінку Старого Архітектора, «черокі», частково ж залишалися голими, демонструючи пустельну кладку. На сцені, устеленій червоним килимом, не стояло нічого, крім рояля та кількох вазонів. Стеля була, як і скрізь, зроблена з білої парусини, натягнутої на каркас зі сталі та дерева. Енея розповідала, що після смерті першого м-ра Райта парусину замінили пластиком, аби не перекривати приміщення кожні два-три роки. Але коли сюди повернувся кібрид м-ра Райта, пластикову стелю зірвали, так само як і скляне покриття над головною креслярською кімнатою, і всюди знову запанувало чисте світло, що вільно проходило крізь білу тканину.
Ми з А. Беттіком залишилися стояти попід задньою стіною павільйону, а учні й обслуга розсаджувалися по кріслах, перемовляючись між собою. Деякі будівельники ставали у проходах або зупинялися поруч із нами, очевидно не бажаючи забруднити килим та меблі. Коли Енея зайшла до залу крізь бічну завісу і піднялася на сцену, розмови стихли.
Музичний павільйон м-ра Райта мав добру акустику, але Енея й без того вміла, не напружуючи голос, говорити так, що її всі чули.
Вона заговорила неголосно:
— Дякую, що ви зібралися. Гадаю, нам треба обговорити ситуацію.
У п’ятому ряду підвівся Джев Пітерс, один із найстарших учнів.
— Ти знову кудись ходила, Енеє. До пустелі?
Дівчина на сцені кивнула головою.
— Ти розмовляла з Левами, Тиграми та Ведмедями?
У залі не почулося жодного смішку.
Питання було поставлене всерйоз, і громада серйозно очікувала на відповідь. Усі дев’яносто осіб як один. Тут мені треба дещо пояснити.
Усе це почалося з «Пісень» — поеми, написаної Мартіном Силеном понад два сторіччя тому. У цьому творі йдеться про пілігримів, котрі здійснили прощу на Гіперіон, про Ктиря, битву між людством та ТехноКордом, і водночас там пояснено, яким чином окремі кіберпростори еволюціонували до планетарних інфосфер. За епохи Гегемонії ТехноКорд Штінтів використовував секретні технології порталів телепортації та ліній «світло+» з метою з’єднати сотні інфосфер у єдине таємне міжзоряне інформаційне середовище, знане як мегасфера. Але, згідно із «Піснями», батько Енеї, кібрид Джона Кітса, здійснив подорож до Корда мегасфери, перебуваючи в стані безтілесної інформаційної персони, і дізнався, що існує більше середовище, базова площина інфосфери, яке, можливо, виходить за межі нашої галактики. До цього середовища бояться потикатися навіть Штінти Корду, бо воно населене «левами, тиграми та ведмедями», якщо вірити словам Штінта Уммона. Це саме ті істоти, чи інтелекти, чи боги — ми не знаємо, хто вони такі, — що тисячу років тому викрали Землю і перенесли її сюди, де ми знаходимося наразі, перш ніж Корд устиг її знищити. Ці Леви, Тигри та Ведмеді були грізними охоронцями нашого світу.