Енея похитала головою.
— Гадаю, він мав на увазі дві речі, Ваше Високопреосвященство. По-перше, що Будда нам не допоможе. Це не входить до кола його обов’язків, так би мовити. По-друге, дурість піклуватися про потойбічне життя, бо ми, люди, за своєю природою неминущі, вічні, ненароджені, безсмертні та всемогутні.
Обличчя архієпископа побуряковіло, як і його шия над комірцем.
— Ці визначення можуть стосуватися тільки Бога, пан-Анандо! — Він відчув на собі погляд кардинала Мустафи і згадав, що наразі виконує обов’язки дипломата. — Принаймні так стверджує наша віра, — додав він невгаразд.
— Як на свій вік і на архітектора, ви, схоже, чудово знаєтеся на Дзені та на поезії, пан-Анандо, — хмикнув кардинал Мустафа, очевидно намагаючись розрядити ситуацію. — Чи не пригадаєте ви ще якийсь вірші Іккю, що відповідав би нашій бесіді?
Енея кивнула.
— Непоганий був би фокус, — проказав кардинал Мустафа з награною жартівливістю.
Далай-лама подався вперед.
— Іккю вчив нас, що можливо прожити хоча би частину нашого життя в світі поза межами простору й часу, де немає народження й смерті, немає початку та кінця, — зауважив він. — У місці, де час не роз’єднує, відстань не розділяє, де немає бар’єрів між нами та тими, кого ми любимо, немає скляної стіни між досвідом та нашими серцями.
Кардинал Мустафа дивився так, наче у нього відібрало мову.
— Мій друг, пан-Ананда, також казала мені про це, — додав хлопчик.
Обличчям кардинала пробігла судома та перетворилася на криву, глузливу посмішку. Він повернувся до Енеї:
— Був би дуже вдячний, якби юна леді навчила мене... навчила всіх нас... цьому чарівному фокусу, — проказав він уїдливо.
— Сподіваюсь колись навчити, — відповіла Енея.
Радамант Немез зробила крок до Енеї. Я сунув руку до кишені, знайшовши пальцем вмикач лазера.
Регент ударив у гонг калаталкою, обгорнутою м’якою тканиною. Лорд-Гофмейстер поспішно зробив крок уперед, щоби провести нас до дверей. Енея схилилася перед Далай-ламою, я теж незграбно вклонився.
Аудієнцію було завершено.
МИ З ЕНЕЄЮ ТАНЦЮЄМО У ВЕЛИКОМУ ТА ЛУНКОМУ АУДІЄНЦ-ЗАЛІ, під оркестр із сімдесяти двох інструментів, поруч із аристократами, поряд зі священиками та високо посадовцями Тянь-Шаню, Небесних гір, — деякі з них кружляють разом із нами, віддавшись музиці, деякі спостерігають за колом танцюристів з-попід стін Аудієнц-залу. У своїх спогадах я танцюю з Енеєю, потім ще трохи підвечерюю біля довгих столів, які знову й знову накривають новими стравами, потім танцюю знову. Притискаю її до себе, коли ми рухаємося танцювальним майданчиком. От чого я не пам’ятаю, так це щоб я колись танцював раніше, принаймні у тверезому стані... Але тієї ночі я танцюю, міцно тримаючи Енею в своїх обіймах, а смолоскипи куряться, а жарівні потріскують, та ще Оракул крізь скляну стелю кидає на паркет розпливчасті тіні.
Після опівночі гості старшого віку починають розходитися. Аудієнц-зал полишають усі ченці, мери, державні діячі вищого рангу, — усі, крім Свині-Громовержиці. Вона продовжує сміятися, підспівувати, відбивати ритм кожної кадрилі, постукуючи по блискучій підлозі ногою в м’якому черевичку навіть тоді, коли в залі лишається хіба кілька сотень найневгамовніших гостей, котрі не хочуть припиняти святкування. У залі, сповненому тіней, оркестр грає все повільніші й повільніші мелодії, наче накрут музичної пружинки добігає кінця.
Зізнаюся, я би пішов спати, якби не Енея: вона бажає танцювати. Отож, ми танцюємо, повільно пересуваючись залом, — одна її крихітна рука захована в моїй величезній лапі, долоня другої моєї руки лежить на її спині, і крізь тонку тканину я відчуваю кожний її м’яз, кожний її хребець; її волосся лоскоче мою щоку, а між моїм підборіддям та шиєю покоїться її вилиця. Енея виглядає трохи сумною, але енергійною.
Особисті аудієнції закінчилися багато годин тому, пройшов поголос, що Далай-лама пішов спати ще до півночі, але останні гості, і ми серед них, ще святкуємо: Ломо Дондруб, наш приятель-літун, регоче й наливає усім шампанського та рисового пива, Лобсанґ Самтен, брат Далай-лами, узявся перестрибувати жарівні, де дотлівають останні жаринки, а завжди заклопотаний Тромо Трочі з Дхомі раптом перетворився на чародія й зібрав навколо себе натовп, показуючи фокуси з вогнем, покотьолами, змушуючи речі підійматися в повітря. Дорджі Памо раптом починає співати, сама, а капела, таким дивовижним голосом, що я й сьогодні чую його у своїх снах, а потім до неї приєднується ще із сотня людей. Вони співають пісню, присвячену місяцю, Оракулу, а оркестр тим часом готується завершити святковий вечір, перш ніж чорнота ночі злиняє у сивих досвітках.
Зненацька музика обривається на півфразі. Танцюючі пари завмирають. Ми з Енеєю теж зупиняємося й дивимося навколо.
Прибульців з Пакса не було видно вже кілька хвилин, але тепер одна з них — Радамант Немез — виходить із затінку, з-за портьєр, що відгороджують альков, де Далай-лама приймав гостей. Вона змінила свій однострій на інший, і тепер вона в червоному з голови до п’ят. За нею рухаються ще двоє, і я на мить подумав, що це священики, а тоді побачив, що ці дві постаті, повністю вбрані в чорне, схожі між собою і на Немез, як три краплі води. Це жінка й чоловік у чорних бойових комбінезонах, із тьмяними жовтими очима, з чорним волоссям, що нерівними пасмами спадає на їхні мертвотно-бліді обличчя.
Трійця йде крізь скам’янілий натовп, наближаючись до нас із Енеєю. Підсвідомо я заступаю Енею собою, але Немез зі своїми двійниками обходить нас, беручи в кільце. Я притягую Енею до себе, але вона робить крок убік і стає поруч зі мною.
Знерухомілі танцювальні пари мовчать. Мовчить і оркестр. Навіть місячне сяйво, здається, завмерло і стоїть у повітрі нерухомими кам’яними колонами. Я виймаю ліхтарик і стискаю його в руці. Потвора на ім’я Немез вишкіряє дрібні гострі зуби. З потемків виступає кардинал Мустафа і зупиняється у Немез за спиною. Усі четверо створінь із Пакса незмигно дивляться на Енею. На якусь мить мені здається, що всесвіт зупинився, що присутні не просто припинили танцювати, а буквально завмерли у просторі та часі, що музика висить над нами, наче сталактити з крижаних бурульок, готові обірватися і впасти, але до мене долітає притишений гомін юрби — нажаханий шепіт, тривожні перегуди.
Явної загрози наче й немає — просто чотири відвідувачі з Пакса просуваються бальним залом, оточуючи Енею колом; але це занадто схоже на те, як хижаки оточують свою жертву, щоби цього не помітити, так само неможливо не відчути, як крізь аромати парфумів, пудри та одеколону пробиваються флюїди страху.
— Навіщо чекати? — вимовляє Радамант Немез, дивлячись на Енею, але звертаючись не до неї; може, до своїх двійників або до кардинала.
— Гадаю... — починає кардинал Мустафа і завмирає.
Завмирають усі. Велетенські сурми в нішах обабіч вхідної арки видали низьке гудіння, таке могутнє, наче зрушили з місця континентальні плити, але сурмачів біля них немає. Монотонний стугін сурм підхоплюють ріжки, а гонг вібрує у відповідь, аж до кісток проймаючи дрожем усіх у залі.
Залом звідусюди шириться метушня і приглушені зойки — від ескалаторів, від вестибюля, від закритої важкими портьєрами вхідної арки. Поріділий натовп розступається на обидва боки, так наче сталевий плуг розтинає орну землю.
Щось рухається у вестибюлі, за запнутими портьєрами. Ось це щось проходить крізь портьєри, не розсуваючи їх, а знищуючи. Ось воно вже рухається паркетною підлогою Аудієнц-залу, виблискуючи у промінні Оракула, рухається так, наче пливе, не торкаючись підлоги. Залишки червоних портьєр звисають із постаті — неймовірно високої, триметрової, а то й іще вищої, а з цієї подоби криваво-червоної мантії виглядають руки, надто багато рук. Схоже, що ці руки тримають сталеві мечі. Юрба відсахується до стін, і залом проноситься нажаханий подих. Мовчазна блискавка затьмарює місячне сяйво, відбиваючись тисячократно в блискучому паркеті, вкарбовуючись у сітківку. Грім лунає лише за кілька безкінечних секунд, і його перекати зливаються з низьким гудінням сурем і ріжків.