Ктир зупиняється за п’ять кроків від нас із Енеєю, за п’ять кроків від Немез та її завмерлих двійників, котрі не встигли замкнути коло, за вісім кроків від кардинала. Мені спадає на думку, що загорнутий у клоччя червоної портьєри Ктир скидається на карикатурне скульптурне зображення кардинала Мустафи в його червоній мантії, хіба що хромоване й утикане лезами. Клони Немез, вбрані в чорне, здаються тінями стилетів.
В одному з кутків величезного залу, ледь видимий у напівтемряві, величезний годинник починає відбивати час... один... два... три... чотири. Чотири вбивці-нелюди, що згрудилися перед нами. Понад чотири роки минуло з того часу, як я востаннє бачив Ктиря, але його поява не стала менш жахливою чи бажанішою, попри його заступництво.
Червоні очі горять, наче промені лазера, що пробиваються крізь воду. Щелепи з хромованої сталі розкриваються, показуючи численні ряди зубів, гострих, наче бритва. Леза, шипи, зубці жахливої істоти простромлюють червону портьєрну тканину численними вістрями. Він не кліпає. Здається, він і не дихає. Тепер, коли Ктир зупинився, він стоїть недвижний, наче статуя із нічних сновидь.
Радамант Немез дивиться на нього, посміхаючись.
Усе ще стискаючи свій жалюгідний лазерний ліхтарик, я згадую давню сутичку на Божегаї.
Тоді Немез перетворилася на срібну розпливчасту постать і зникла, раптом знову з’явившись поруч із дванадцятирічною Енеєю. Вона збиралася відтяти дівчинці голову і забрати із собою в мішку. І вона так і зробила би, якби не з’явився Ктир. Вона може зробити це і тепер, і я не встигну їй завадити. Вона та її клони, певно, теж рухаються за межами часу. Я тоді ще зрозумів, як страждає батько, який бачить, що на його дитину мчить автомобіль, і знає, що не встигне її врятувати. А тепер на ті відчуття накладається біль людини, котра не може захистити свою кохану. Я, не вагаючись ані секунди, помер би, щоби захистити Енею від цих потвор, включно з Ктирем, та, можливо, за секунду й помру — але моя смерть її не врятує. У розпачі я скриплю зубами.
Я скошую очі на Ктиря, оскільки боюся поворухнути рукою чи головою, щоби не спровокувати напад, і бачу, що Ктир не дивиться на Енею чи Немез-прім. Він втупився просто на Джона Доменіко кардинала Мустафу. Священик із жаб’ячою пикою, схоже, відчуває на собі тягар цього погляду криваво-червоних очей, оскільки обличчя його над червоною мантією робиться білим, наче полотно.
Рух робить Енея. Зробивши крок, вона стає ліворуч від мене і бере мене за ліву руку, стискаючи мої пальці. Вона не шукає в мене захисту: вона робить це, щоби підтримати мене.
— Ви знаєте, чим це закінчиться, — неголосно каже вона кардиналові, не звертаючи уваги на Немез та її копії, які нагадують кішок перед стрибком.
Кардинал нервово облизує товсті губи.
— Ні, не знаю. Троє проти...
— Ви знаєте, — обриває його Енея, як і раніше, так само тихо. — Ви були на Марсі.
«Марс? — думаю я. — До чого тут цей довбаний Марс?» — Крізь скляний дах спалахує довга блискавка, розтинаючи небо, затоплюючи величезний зал мішанкою фантастичних тіней. Обличчя сотень переляканих гостей навколо нас здаються білими овалами, намальованими на чорному оксамиті. До мене приходить здогад, раптовий, наче ця блискавка: метафізична біосфера цієї планети, базується вона на новому різновиді Дзену чи ні, пронизана демонами та злими духами, народженими древніми тибетськими міфами. Лиховісні духи землі ньєн; господарі ґрунту садаг, що мстяться будівникам, які потурбували їхні володіння; червоні духи тзен, що мешкають серед скель; духи померлих королів, що порушили свої обітниці гьєлпо, і самі мерці, смертоносні, одягнені в примарні обладунки; духи дад, такі жахливі, що харчуються тільки людською плоттю і мають на собі чорні панцирі, наче жуки; духи жіночої статі, демониці мамо, шалені, як цунамі; відьми матріка, що населяють кладовища та кремаційні платформи, яких можна здалеку відчути за їхнім смердючим віддихом трупоїдів; біси грахас, що літають всією планетою, спричиняючи епілепсії, конвульсії, лихоманки; хоронителі дорогоцінного каміння ноджін, що безжально карають копачів діамантів, та ще десятки інших чудовиськ, зубастих, ікластих, пазуристих, що блукають уночі, блукають і вбивають. Ломо й інші хлопці розповідали мені про них багато цікавих історій. Я дивлюся на білі обличчя, що шоковано витріщаються на Ктиря та Немез із братією, і думаю: «У переказі цих людей події цієї ночі будуть не такими вже й фантастичними».
— Трьох цьому демонові не подолати, — каже кардинал Мустафа, вимовляючи вголос слово «демон» саме тієї миті, коли воно крутиться мені в голові. Я розумію, що він каже про Ктиря.
Енея ігнорує його ствердження.
— Він почне з того, що вирве вашу хрестоформу, — спокійно пояснює вона. — І я не зможу його зупинити.
Кардинал Мустафа смикає головою, наче йому дали ляпаса. Його бліда пика ще білішає. Підкорюючись нечутному для інших сигналу від Радамант Немез, її дублікати напружуються, наче збираючись перетворитися на щось жахливе. Немез знову дивиться на Енею чорними очима і шкіриться на кутні.
— Зупиніться! — волає кардинал Мустафа, і його лемент відлунює від скляної стелі та підлоги. Великі сурми припиняють гудіти. Пари, що зупинилися посеред танцю, щільніше пригортаються одне до одного, і тільки чути, як тихенько шерхотить шовк під їхніми пальцями. Немез кидає на кардинала погляд, сповнений ненависті та відкритої непокори.
— Зупиніться! — кричить він знову, і тепер я розумію, що він звертається до тих потвор, котрих привів із собою. — Я наказую вам іменем Альбедо та Корда, силою Трьох Елементів! — Цей відчайдушний вигук звучить, наче заклинання екзорциста, наче якийсь глибинний ритуал, але навіть я, не будучи знавцем, можу сказати, що він не католицький і взагалі не християнський. І не до Ктиря звертається він, щоби взяти того в залізні лещата згадуванням про магічні талісмани; ні, кардинал звертається до власних демонів.
Немез та її клони відступають паркетною підлогою, наче їх смикають за невидимі нитки. Чоловічий і жіночий клони описують півколо навкруги нас і з’єднуються із Немез. Разом вони заступають Мустафу.
Кардинал намагається посміхнутися тремтячими губами.
— Я не спущу своїх вірних псів, поки ми не поговоримо. Даю слово князя Церкви, неправедна дитино. А ти даєш мені слово, що цей... — він махає рукою в бік Ктиря, чиї леза стирчать крізь його оксамитове лахміття, — цей демон не кинеться на мене?
Енея тримається так само спокійно, як і з початку цієї сутички.
— Я його не контролюю, — відказує вона. — Щоби бути в безпеці, вам слід покинути це місце з миром.
Кардинал дивиться на Ктиря. Здається, він готовий відстрибнути вбік, якщо сталевий велетень хоча би поворухне своїм пальцем-ножем.
Немез із близнюками стоять між кардиналом і Ктирем.
— А які в мене гарантії, — каже він, — що цей демон не переслідуватиме мене в космосі... або на Пацемі?
— Жодних, — каже Енея.
Великий Інквізитор наставляє на мою подругу вказівний палець.
— У нас тут справи, які не мають жодного стосунку до тебе, — каже він різко, — але затям собі, що ти ніколи не зможеш покинути цю планету. Христом-Богом присягаюся.
Енея спокійно відповідає на його спопеляючий погляд. Мовчки.
Мустафа розвертається і простує геть у шурхоті червоної мантії, його шовкові черевики аж свистять блискучою підлогою. Немез та її клони задкують за ним, не повертаючись до нас спиною. Двоє інших стежать за Ктирем, а Немез не зводить очей з Енеї. Вони проходять крізь портьєру, що відгороджує приватне помешкання Далай-лами від решти залу, і зникають за нею.
Ктир залишається стояти, де стояв, непорушний, зі складеними чотирма руками на грудях, на його лезах-пальцях мерехтять останні промені Оракула, що ось-ось сховається за горою.