Приблизно половина народу виходить наперед. Вони стають у чергу і роблять ковток з одного із семи келихів. Чи потирів? Це богохульство. Так не можна робиш. Чи можна? Кожний робить тільки один ковток, а потім повертається на своє місце на татамі. Не видно, щоби їм додалося енергії... чи на них зійшло просвітлення. Німб над головою ні у кого не з’являється. Ніхто не зависає над татамі, ніхто не говорить раптом різними мовами. Усі просто роблять ковток і сідають на своє місце.
Я усвідомлюю, що тримаюся позаду, намагаючись упіймати погляд Енеї. У мене стільки питань! Врешті-решт, із запізненням, почуваючись, ніби я зраджую ту, кому маю довіряти без сумнівів, я стаю у хвіст черги, що вже значно скоротилася.
Енея помічає мене. Вона на мить підіймає руку, долонею до мене. Ясно, що цей жест означає: «Роле, ще не час». Я нерішуче топчуся на місці, і мені боляче дивитися, як інші, усі ці сторонні люди, поділяють з моєю коханою щось, чого я поки що не можу поділити. За якусь мить я повертаюсь на своє місце й опускаюсь на татамі. Серце у мене гупає, обличчя палає.
Офіційного закриття зборів немає. Люди починають розходитися — по двоє, по троє. Пара закоханих — вона випила вина, він — ні — ідуть разом, обійнявшись, наче нічого не сталося.
Можливо, нічого й не сталося. Можливо, цей ритуал причастя, свідком якого я щойно став, — суто метафоричний, символічний. Може, це все самонавіювання. Можливо, ті, котрі прикладуть достатньо зусиль, щоби відчути щось таке, що зветься Поєднувальною Безоднею, отримають певний внутрішній досвід, який переконає їх, що із ними щось відбулося насправді. Можливо, усе це сон рябої кобили.
Я тру чоло, у мене раптом розболілася голова. Добре, що я не пив цього вина, спадає мені на думку. У мене інколи від вина буває мігрень. Я фиркнув, почуваючись паскудно — хворим, спустошеним, зайвим.
Рахіль голосно каже:
— Не забувайте, завтра опівдні ми кладемо останній камінь. Це на хіднику, що поблизу верхньої платформи медитації. Після цього там відбудеться святкування. Напої приносьте з собою.
Після цього вечірнє зібрання остаточно завершується. Я плетусь нагору, на ту платформу, де знаходиться наша спальня, відчуваючи захоплення, страх, жаль, зніяковілість, хвилювання — усе відразу. А ще пульсуючий головний біль. Я маю зізнатися собі, що не зрозумів і половини з пояснень Енеї, але вони залишили в мені туманне відчуття розчарування й химерності.
Наприклад, я був певний, що Таємна Вечеря Ісуса Христа не закінчилася нагадуванням не забути про вечірку на верхній палубі й принести питво з собою.
Я хихикнув, але сміх застряг мені в горлі. Таємна Вечеря. Вона відбулася за жахливих обставин. Серце в мене знову шалено гупає, голова болить ще сильніше. Не найкращий стан для ночі кохання.
На найвищій платформі гуляє прохолодний вітрець, і в голові моїй трохи яснішає. Оракул стоїть тоненькою скіпочкою над громаддям купчастих хмар на сході. Зірки сьогодні виблискують холодно, мовби крижані.
Я тільки-но ступаю на поріг нашої спальні, збираючись запалити ліхтар, як раптом небеса розколюються.
21
Вони всі піднялися нагору — ті, хто залишались у Завислому У Повітрі Храмі, після того як основні роботи на будівництві були завершені: Енея й А. Беттік, Рахіль і Тео, Джорджі та Джіґме, Куку та Кей, Чім Дін та Ґ’яло Дондуп, Ломо та Лобсанґ, Кім Б’юнг Сун та Вікі Ґрошель, Кенширо та Харуюкі, майстер Кемпо Нґа Ван Таші та юний Далай-лама, Войтек Майєр і Януш Куртика, заглиблений у роздуми Рімзі Кійпу й усміхнений Чаньчжі Кен Чонґ, Дорджі Памо, вона ж Свиня-Громовержиця, та Карл Лінґа Вільям Ейхедзі. Енея підійшла до мене, просунула свою руку під мою, і ми, приголомшені, мовчки витріщалися на небо.
Я дивуюся, що ми всі не посліпли від того світлового шоу, яке розгорталося над нашими головами, там, де хвилину тому були зірки: білі спалахи розпускалися китицями, миготіли ядучі жовто-зелені ляпки, темряву пропалювали сліпучі червоні стріли, яскравіші за хвіст метеорита чи комети, а назустріч їм шугали, перехрещуючись з ними, розтинаючи простір, сині, зелені, жовті та білі промені, такі чіткі й гострі, як риски від алмазу на чорному склі. А потім небо вибухало жовтогарячим, і ці беззвучні вибухи розкривалися величезними квітками, а тоді знову складали пелюстки, і знову вимальовувалися білі кетяги та червоні штрих-пунктири. Усе це відбувалося в абсолютній тиші, але інтенсивність світла була такою, що хотілося заткнути вуха й кудись заховатися.
— Що це таке, сто чортів йому в печінку?! — видихнув Ломо Дондруб.
— Космічна битва, — відповіла Енея. У голосі її відчувалася страшенна втома.
— Не розумію, — сказав Далай-лама. Не схоже було, що він перелякався; йому просто було цікаво. — Паксівські посли запевнили нас, що вони матимуть лише один корабель на орбіті — здається, «Джибріль», якщо я не помиляюся, — і що вони завітали до нас із дипломатичною місією, а не військовою. І регент Ретінґ Токра казав мені те ж саме.
Свиня-Громовержиця видала звук, схожий на рохкання.
— Ваша Святосте, Регента підкупили ті паксівські вилупки.
Хлопчик подивився на неї.
— Гадаю, це правда, Ваша Святосте, — сказав Ейхедзі, охоронець Далай-лами. — Я дещо чув у Палаці.
Небозвід, що зробився майже чорним, знову вибухнув у дюжині різних місць. Скелями позаду нас стікали, наче водоспад, червоні, зелені та жовті відблиски.
— Як ми можемо бачити їхні ланцетні та лазерні удари, якщо в космосі нема ні пилу, ні якихось інших колоїдних часток? — запитав Далай-лама, і його темні очі аж горіли цікавістю. Очевидно, новина про зраду Регента його не надто здивувала... принаймні була не такою захопливою, як бій, що точився за тисячу кілометрів над нашими головами. Я відмітив для себе, що найвищий духовний чин у буддійському світі добре знайомий із початками точних наук.
І знову відповів особистий охоронець.
— Найімовірніше, деякі кораблі вже зазнали ударів і руйнування, Ваша Святосте, — пояснив Ейхедзі. — Ми бачимо когерентні та ланцетні промені, коли вони проходять крізь хмари сміття, замерзлого кисню, молекулярного пилу й інших речовин.
На якусь мить усі замовкли.
— Мій батько бачив одного разу таку картину, — тихо, майже пошепки проказала Рахіль. Вона потерла оголені передпліччя, наче раптом змерзла.
Здивовано кліпнувши, я подивився на молоду жінку. Я чув, як Енея називала ім’я її батька, — Сол... І «Пісні» я знав достатньо, аби пов’язати цю Рахіль з немовлям із легендарної прощі на Гіперіон, донькою Сола Вайнтрауба... але я не міг у це повірити. У «Піснях» немовля Рахіль перетворилося на майже міфічну жінку, Монету, яка мандрувала в минуле крізь Гробниці часу разом із Ктирем. Як могла ця Рахіль опинитися тут і зараз?
Енея обхопила Рахіль за плечі, притягла її до себе.
— І моя мама теж, — лагідно сказала вона. — Тільки тоді вони думали, що бачать битву Гегемонії з Вигнанцями.
— А зараз хто б’ється? — запитав Далай-лама. — Пакс із Вигнанцями? І чому кораблі Пакса без дозволу увійшли до нашої системи?
Білі пухирі з’явилися у небі, запульсували, надимаючись, відтак зблякли і згасли. Усі закліпали, бо на сітківці лишалися яскраві відбитки.
— Гадаю, військова ескадра Пакса знаходиться тут із моменту прибуття їхнього корабля на Тянь-Шань, Ваша Святосте, — сказала Енея. — Але б’ються вони не з Вигнанцями.
— A з ким же тоді? — запитав хлопчик.
Енея підняла обличчя до неба.
— З одним зі своїх, — промовила вона.
Раптом угорі прокотилася серія спалахів, не схожих на попередні — ближчих до нас, яскравіших, і небо прокреслили хвости трьох зірок, що котилися долу. Один метеор вибухнув у верхніх шарах атмосфери, і його хвіст розпався на окремі палаючі нитки, що швидко згасли. Другий покотився далі на захід, мінячись барвами — жовта, червона, сліпучо-біла, і розсіявся десь у двадцяти градусах над небокраєм, осяявши перед тим захмарене небо сотнею менших зблисків. Третій проскреготів небом від точки біля зеніту до східного обрію — я кажу «проскреготів», бо ми чули звук, спочатку свист, наче скипав чайник, потім виття, а насамкінець жахливе ураганне ревіння, яке обірвалося так само швидко, як і почалося, а над обрієм спалахнули три або чотири великі сяйва і погасли ще в небі, погасли всі, крім одного. Цей останній палаючий фрагмент корабля, як нам здалося, в останню мить відхилився від траєкторії свого падіння, а може, і пригальмував його, випустивши кульки жовтого світла, а тоді зник у нас із очей.