— Майбуття, — виправила мене Енея. — Я тобі вже казала, що можу. І сьогодні ввечері ти чув, що я казала людям.
— Ти бачила власну смерть?
— Так.
— Розповіси мені, що ти бачила?
— Не зараз, Роле. Зрозумій мене, будь ласка. Коли буде слушний час.
— Але якщо існує більш ніж одне майбутнє, — не вгавав я, відчуваючи, як перекочується біль у моєму голосі, — чому ти бачиш тільки одну свою смерть? Чому ти не можеш її уникнути?
— Я можу уникнути цієї конкретної смерті, — сказала вона тихо, — але це буде неправильний вибір.
— Як може бути неправильним обрати життя замість смерті? — сказав я. Насправді, я це прокричав, і сам це зрозумів. Я стиснув кулаки.
Вона взяла мої кулаки у свої теплі руки, охопивши їх тендітними пальцями.
— Про це ж і йдеться, — сказала вона так тихо, що мені довелося нахилитися вперед, щоби розчути її слова. Блискавки оповивали рамена Хеншаня. — Неможливо обрати смерть замість життя, Роле, але інколи не залишається іншого виходу.
Я похитав головою, розуміючи, що виглядаю упертюхом. Але мені було начхати.
— Тоді скажи мені, коли я маю померти, — наполегливо промовив я.
Вона відповіла на мій погляд. Її темні очі здавалися бездонними.
— Я не знаю, — відказала вона.
Я кліпнув очима, відчувши щось на кшталт образи. То я для неї не такий важливий, щоб зазирати в моє майбутнє?
— Звісно, це дуже важливо для мене, — промовила вона пошепки. — Я просто намагаюся не дивитися на ці хвилі вірогідності. Бачити власну смерть — це... важко. Побачити твою, було би... — вона видала якийсь незрозумілий звук, і до мене дійшло, що вона плаче. Я присунувся ближче на татамі й обійняв її. Вона припала мені до грудей.
— Вибач, мала, — сказав я, зарившись обличчям в її волосся. Проте я не міг би точно сказати, за що прошу вибачення. Дивно було почуватися водночас таким щасливим і таким нещасним. Варто мені було подумати про можливу втрату, і я ладний був кричати на все горло та трощити скелі навколо. Наче відповідаючи на мої думки, серед північних вершин прогуркотів грім.
Я поцілунками висушував її сльози. Потім ми просто цілувалися, і солоний присмак її сліз мішався з її теплим подихом. А потім ми знову кохалися, цього разу повільно, ніжно і безкінечно, а не пожадливо, як раніше.
Коли ми знову лежали, відчуваючи на собі прохолодний бриз, щока до щоки, її рука в мене на грудях, вона сказала:
— Ти хочеш щось запитати, я це відчуваю. Ну-бо!
У моїй голові промайнули всі питання, що переповняли мене під час її промови сьогодні ввечері. Багато чого з попередніх обговорень, які я пропустив, було мені незрозуміло, і це заважало мені осягти розумом цю церемонію причастя. Отже, я хотів би спитати: В чому насправді полягає фокус із тією хрестоформою? Що коїть Пакс на планетах, де зникло населення? Який інтерес Корду в цій історії? Хто такий, чорт забирай, Ктир — монстр чи охоронець? Звідки він узявся? Що з нами буде? Що вона бачить у майбутньому такого, що я маю знати, щоби допомогти нам вижити... щоби врятувати її від тієї долі, про яку вона знає, відколи народилася? Яка така величезна таємниця стоїть за Поєднувальною Безоднею, і чому так важливо сконтактувати з нею? Як ми збираємося вибиратися з цієї планети, якщо Пакс дійсно поховав єдиний портал під розплавленими скелями, а між кораблем Консула та нами курсують паксівські бойові кораблі?Хто ці «спостерігачі», про яких вона згадувала, які шпигують за людством уже багато віків? Що це за маячня про вивчення мови мертвих і таке інше? Чому ця хреновина Немез та її клони нас досі не вбили? Я запитав:
— Ти була з кимось іншим? Кохалася з кимось до мене?
Ідіотство таке питати. Це мене не обходить. Їй майже двадцять два роки, стандартні.
Я спав з жінками раніше. Я не пам’ятав їхніх прізвищ, звісно, але в місцевій гвардії чи коли працював у казино на Дев’ятихвістці... чого б я мав не... що кому до того, чи я... Але я мав знати.
Вона вагалася тільки одну секунду.
— Коли ми вперше були разом, для мене це було не вперше, — сказала вона.
Я кивнув, почуваючись водночас тварюкою та збоченцем через свої дурні питання. В грудях мені щось страшенно пекло, мабуть, отак буває, коли в тебе грудна жаба... судячи з розповідей. Зупинитися я не міг.
— Ти кохала... його? — Звідки мені знати, що це був він? Тео... Рахіль... Вона збирає навколо себе жінок. Мене нудило від власних схиблених думок.
— Я кохаю тебе, Роле, — прошепотіла вона.
Це лише вдруге вона вимовила ці слова. Вперше вона це казала понад п’ять з половиною років тому, коли ми прощалися на Старій Землі. Серце моє мало би птахом злетіти в небо від цих слів, але воно надто боліло. Я не розумів чогось дуже важливого.
— Але був якийсь чоловік... — сказав я, і слова застукали мені в роті, наче каміння. — Ти його кохала... — Один чоловік? Чи їх було багато? Мені хотілося гримнути на свої думки, щоби змусити їх замовкнути.
Енея поклала палець мені на губи.
— Я кохаю тебе, Роле, пам’ятай це, коли чуєш мої слова зараз. Все... заплутано. Через те, хто я така. Через те, що я маю зробити. Але я тебе кохаю... Я кохаю тебе з тієї миті, коли вперше побачила у своїх снах про майбутнє. Я кохала тебе, коли ми вперше зустрілися на Гіперіоні, серед колотнечі, стрілянини... і десь поруч лютував Ктир, а у тебе був килим-літун. Ти пам’ятаєш, як я притислася до тебе, коли ми втікали на цьому килимі? Я тоді кохала тебе...
Я мовчки чекав. Енея провела пальцем від моїх губ до щоки. Вона зітхнула, наче беручи на плечі тягар своїх слів.
— Гаразд, — сказала вона стиха. — Був чоловік. Я кохалася раніше. Ми...
— Це було серйозно? — сказав я.
Мій голос здався мені дивним, він нагадував синтетичні модуляції корабля.
— Ми були одружені, — сказала Енея.
Одного разу на ріці Кане на Гіперіоні я затіяв бійку навкулачки зі шкіпером баржі. Він був старший за мене, на голову вищий на зріст і в рази досвідченіший. Без жодного попередження він зацідив мені під щелепу. Від цього єдиного удару у мене почорніло в очах, коліна підігнулися, я заточився і, перемахнувши через борт, шубовснув у воду. Шкіпер був людиною незлобивою й пірнув за мною вслід, щоби мене витягти. За хвилину чи дві я прийшов до тями, але позбутися дзвону у вухах та сфокусувати погляд зміг лише за кілька годин.
Але проти того, що я відчув зараз, це було ніщо. Я міг тільки лежати й дивитися на неї, на мою кохану Енею, і її пальці на моїй щоці були незнайомими та холодними, наче пальці чужої жінки. Вона прибрала руку.
Гірше чекало на мене попереду.
— Це ті двадцять три місяці, один тиждень і шість годин, яких бракувало, — сказала вона.
— З ним?
Я не пам’ятав, як це питання склалося у мене в голові, але почув його вимовленим моїм голосом.
— Так...
— Одружені... — сказав я й замовк, не в змозі продовжувати.
Енея посміхнулася, і це була найсумніша посмішка, яку я бачив за своє життя.
— Нас повінчав священик, — сказала вона. — Цей шлюб буде законним перед Паксом і Церквою.
— Буде?
— Є.
— Ти й зараз одружена? — Мені слід було підвестися й дібратися до краю платформи, щоби виблювати, але я не міг поворухнутися.
Якусь мить Енея здавалася збентеженою, наче не знала, що відповісти.
— Так, — сказала вона, і на очі їй навернулися сльози. — Тобто ні... Наразі я не заміжня... ти... якби я тільки могла...
— Але цей чоловік досі живий? — перервав я її тоном, позбавленим емоцій, спокійним, наче голос інквізитора Священної Канцелярії.
— Так.
Вона взялася за щоку. Пальці її тремтіли.
— Ти любиш його, мала?
— Я люблю тебе, Роле.
Я легенько відсунувся, несвідомо, ненавмисне, але я не міг залишатися з нею у фізичному контакті під час цієї розмови.
— Є ще дещо, — вимовила вона. Я чекав. — У нас... У мене буде... У мене була дитина.
Вона подивилася на мене, наче намагаючись змусити мене зрозуміти все це одним поглядом. Це не спрацювало.