— Дитина, — тупо повторив я. Моя подружка... моє дівча перетворилося на жінку, на кохану... у моєї коханої була дитина.
— Скільки дитині років? — запитав я, відчуваючи банальність цього запитання так ясно, як я чув грім, що рокотав неподалік.
І знову вона здалася збентеженою і наче невпевненою щодо фактів. Нарешті Енея сказала:
— Дитина... її немає... тут, зараз.
— Ох, мала, — видихнув я, забувши про все, крім її болю. Я пригорнув її до себе. І її сльози скрапували мені на груди. — Мені так шкода, мала. Так шкода... — сказав я, погладжуючи її по голові.
Вона відкинулася назад і витерла сльози.
— Ні, Роле, ти не розумієш. З дитиною все добре... вона не... тут усе гаразд.
Відсторонившись, я витріщився на неї. Вона була знічена і схлипувала.
— Я розумію, — збрехав я.
— Роле, — вона хотіла взяти мене за руку. Я поплескав її по руці, але підвівся, одягнувся та взяв своє альпіністське знаряддя, що лежало біля дверей. — Роле...
— Я повернуся до світанку, — сказав я, обернувшись у її бік, але не дивлячись на неї. — Хочу прогулятися.
— Я піду з тобою, — сказала вона й підвелася, загорнувшись у простирадло. Позаду неї небо протяла блискавка. Наближалася ще одна гроза.
— Я повернуся до світанку, — повторив я і пішов геть, не даючи їй часу вдягтися та приєднатися до мене.
Йшов дощ — холодний, сльотавий. Платформи бралися памороззю та ставали слизькими. Я скочувався драбинами, мчав деренчливими сходами, а блискавки час від часу освітлювали мені шлях. Я уповільнив кроки тільки тоді, коли спустився на кількасот метрів нижче східного уступу, що вів до тієї ущелини, де я вперше посадив корабель. Туди я йти не хотів.
На відстані півкілометра від Храму вздовж скель висіли канати, якими можна було піднятися на перевал. Об скельну стіну наразі барабанив дощ зі снігом, і червоні та чорні мотузки вкрилися крижаною кіркою. Я замкнув карабіни на мотузці та своїй обв’язці, витяг із заплічника силові затискачі й закріпив їх на мотузці, не перевіряючи надійність страховки. Я розпочав підйом заледенілою мотузкою за допомогою жумара.
Здійнявся вітер, він шарпав мою куртку, намагаючись відірвати мене від скельної стіни. Крижана крупа шмагала обличчя та руки. Не звертаючи на неї уваги, я продовжував підйом, раз у раз зісковзуючи на три, а то й чотири метри, коли жумари не спрацьовували на слизькій мотузці, віддихуючись і знову просуваючись угору. До краю хребта, гострого, наче лезо, залишалося ще метрів десять, коли я виринув із хмар, наче плавець із хвиль. Тут сяяли холодні зірки, а хмаровиння хвилями розбивалося об північний схил, накочуючись на мене, наче білопінний прибій.
Я переклацував затискачі вище й вище, доки не дістався відносно рівного майданчика, де й закінчувався підйом зафіксованими мотузками. Тільки тоді я помітив, що не пристебнув страховку.
— Ну і дідько з ним, — буркнув я й попрямував на північний схід через перевал стежкою, яка інколи звужувалася до п’ятнадцяти сантиметрів. На північ від мене розходилася гроза. На південь перевал уривався кілометрами порожньої чорноти. На перевалі латками лежала крига. Починало сніжити.
Я перейшов на алюр, прямуючи на схід, перестрибуючи крижані плями та розколини, забивши на все у світі.
САМЕ ТОДІ, КОЛИ Я НОСИВСЯ ІЗ ВЛАСНИМИ СГРАЖДАННЯМИ, у людському всесвіті відбувалися й інші події.
На Гіперіоні, коли я був хлоп’ям, новини діставалися наших номандних караванів, що мандрували безкраїми болотами, з великим запізненням. Міжзоряні паксівські кораблі приносили звістку про події на Пацемі чи Ренесанс-Векторі, і вона вже була застарілою на багато тижнів чи місяців через час-у-борг — невід’ємний атрибут рушія Гокінґа; тоді йшли ще тижні на те, щоби вона докотилася з Порт-Романса чи іншого великого міста до нашої глухомані. Звісно, запізнювання дещо скоротилося, коли я супроводжував чужопланетних мисливців, але всі новини хоч як, а були з бородою, і мало мене обходили. Пакс ніколи мене не приваблював, хоча міжпланетні мандрівки й спокушали. Потім була прогалина тривалістю у десять років під час нашого перебування на Старій Землі, до якого додалися ще й п’ять років мого власного часу-в-борг. Я не звик цікавитися подіями в інших місцях, якщо вони мене не зачіпали, як, наприклад, нав’язливе бажання Пакса нас відшукати.
Але це ось-ось мало змінитися.
Тієї ночі, коли на Тянь-Шані — Небесних Горах я бездумно носився вузенькими стежинками над проваллям, серед крижаної сльоти та туманів, в інших світах відбувалося ось що: на прекрасній планеті Мауї-Заповітна, де чотириста років тому кохання Сірі та Меріна поклало початок ланцюгу подій, які й привели нас з Енеєю сюди, де ми були зараз, вирувало повстання. Повстанці на плавучих островах давно вже стали послідовниками вчення Енеї, причастилися її вина, назавжди відцуралися від Пакса та хрестоформи і вели війну проти військ Пакса, що окупували планету, втім, більше вдаючись до саботажу і спротиву й намагаючись не вбивати жодної людини. Для Пакса Мауї-Заповітна становила особливу проблему, бо це був курортний світ — сотні тисяч заможних новонароджених християн щороку прилітали туди на кораблях з рушієм Гокінґа, щоби насолодитися теплими морями, розкішними пляжами на островах Екваторіального архіпелагу та міграцією островів, що пливли разом із дельфінами. Прибуток Паксу приносили також і сотні нафтодобувних платформ. Розкидані в інших частинах тутешнього океану, подалі від очей туристів, вони були зручною мішенню для атак із плавучих островів чи батискафів повстанців. А тепер паксівські туристи почасти самі відмовлялися від хрестоформи — незбагненно, але факт! — і ставали прибічниками вчення Енеї. Відмовлялися від безсмертя. Губернатор планети, архієпископ та офіційні особи з Ватикану, яких викликали на планету через цю кризу, не могли второпати, як таке може бути.
На холодній планеті Сьома Дракона, де майже вся атмосфера перетворилася на один величезний глетчер, туристів не було, але всі спроби Пакса останніх років колонізувати планету обернулися нічним кошмаром.
Незлостиві ватаги чітчатуків, з якими ми з Енеєю й А. Беттіком потоваришували дев’ять з половиною років тому, перетворилися на непримиренних ворогів Пакса. Вмерзлий у глетчер хмарочос, де отець Главк надавав притулок усім мандрівникам, усе ще горів вогнями, незважаючи на те, що його там уже не було — добрий старий загинув від руки Радамант Немез. Якимось чином чітчатуки довідалися, хто вбив безвинного сліпого старого, а також плем’я Кучіата — самого Кучіата, Чіаку, Аічакута, Кучту, Чічтіку, Чатчіа — усіх тих, хто стали нам із Енеєю та А. Беттіком справжніми друзями. Решта чітчатуків звинувачувала в цьому Пакс, який намагався колонізувати помірний пояс уздовж екватора, де повітря залишалося в газоподібному стані, а великий глетчер розтавав до вічної мерзлоти.
Але чітчатуки, які не чули про причастя, що його пропонувала Енея, несхильні співпереживати своїм ворогам, накинулися на Пакс, наче біблійна чума. Полюючи вже тисячу років на сніжних примар, які водночас полювали на самих мисливців, чітчатуки взялися зганяти білих монстрів, що мешкали в крижаних тунелях, на південь, до екваторіальних районів, нацьковуючи їх на паксівських колоністів та місіонерів. Ті несли жахливі втрати. Військові частини Пакса, які прийшли зачистити планету від примітивних дикунів, висилали на глетчер патруль за патрулем. Жодний патрульний загін не повернувся.
На планеті-агломерації Ренесанс-Вектор слово Енеї про Поєднувальну Безодню розійшлося між мільйонами послідовників. Тисячі людей, котрі раніше були вірними Паксу, приймали причастя, яке їм надавали ті, хто навернувся раніше. Хрестоформи відмирали та відпадали впродовж доби, а люди, які носили їх раніше, відмовлялися від безсмертя заради... чого? Пакс і Ватикан цього не розуміли. На той час нічого не розумів і я.
Але Пакс знав, що він мусить придушити епідемію. Солдати висаджували двері, вламувалися в будинки через вікна, вдень і вночі, здебільшого в бідніших, старих промислових районах міста, що розрослося на всю планету. Ті люди, котрі зреклися хрестоформи, не чинили справжнього опору: вони боролися відчайдушно, але намагалися не вбивати ворогів. А паксівські вояки, виконуючи накази, перед убивством не зупинялися. Тисячі тих, хто пішов за Енеєю, померли істинною смертю — вони вже не були безсмертними й не могли розраховувати на воскресіння; десятки тисяч кинули до в’язниць, де їх помістили в кріогенну фугу, щоби їхня кров та їхні погляди не могли заражати інших. Але на місце одного вбитого чи ув’язненого адепта Енеї з’являлися десятки, сотні інших. Вони переховувалися, розповсюджували вчення Енеї, пропонували причастя з власної переосутненої крові та повсюдно чинили ненасильницький опір, що ширився і ширився. Гігантська індустріальна машина Ренесанс-Вектора ще не зламалася, але почала хитатися, пробуксовувати й скреготати вперше за всі віки відтоді, як Гегемонія створила на цій планеті індустріальний ланцюг.