Ми не стали спускатися. Кілька годин ішли мовчки, доки не дійшли до обривчастого схилу на східному кордоні Серединного Царства. Піка Тайшань, звісно, не було видно; хоча хмари й трохи розійшлися, бачити можна було хіба мокру скельну стіну перед нами та закрути туману й пелехи хмар навколо.
Тут, на східному кордоні світу, карниз розширився, і ми були йому за це вдячні. Ми всілися зручно, витягли із заплічників канапки та баклаги з водою. Крихітні сукуленти, що живим килимом вистилали схил, здавалися розбухлими, бо відчайдушно бенкетували у ці перші дні дощового сезону.
Коли ми попили-поїли, Ломо й А. Беттік почали розпаковувати наші важезні тюки. Енея розстібнула блискавку на своїй ноші, яка здавалася ще важчою, ніж те спорядження, що тягли на собі ми, чоловіки. Я не здивувався, побачивши, що саме ховалося в цих трьох пакунках — нейлонова тканина, алюмінієві розпірки та рами, такелаж, а в пакунку Енеї ще й на додачу два комбінезони та респіратори, що я прихопив із корабля, прихопив та й забув про них.
Зітхнувши, я подивився в східному напрямку.
— Отже, ми збираємося спробувати дістатися Тайшаню, — констатував я.
— Так, — відгукнулася Енея. Вона почала роздягатися. А. Беттік та Ломо відвернулися, а я відчув лють, уявивши, що інші чоловіки побачать мою кохану оголеною. Опанувавши себе, я розклав комбінезон й почав і собі роздягатися, згортаючи всі речі, що скидав із себе. Було холодно, і туман краплями осідав на шкірі.
Поки ми з Енеєю перевдягалися, Ломо з А. Беттіком збирали для нас паракрила. Комбінезони являли собою трико, таке щільне, наче це була друга шкіра, але упряж підвісної системи та причандали респіраторів трохи прикривали нашу голизну. Каптур обхопив мені голову щільніше, ніж це буває в костюмі аквалангіста, притиснувши вуха, так наче це були нікому не потрібні пласкі клаптики. Звук надходив тепер тільки крізь фільтри, які мали ловити сигнали комунікаторів, коли ми опинимось у безповітряному просторі.
Із тих деталей, що ми принесли на собі, Ломо й А. Беттік склали чотири параплани. Наче відповідаючи на моє невимовлене питання, Ломо сказав:
— Я можу тільки показати вам термічні потоки та пересвідчитися, що ви дісталися висотної струменевої течії. На цій висоті я довго не витримаю. А летіти на Тайшань, не маючи шансів повернутися, мені теж не дуже хочеться.
Енея лагідно торкнулася його руки:
— Ми безмежно вдячні тобі за те, що ти визвався супроводжувати нас до струменевої течії.
Відважний літун зашарівся.
— А як щодо А. Беттіка? — запитав я, а тоді зрозумів, що кажу про нашого друга так, ніби його тут немає, і, розвернувшись до андроїда, запитав уже його:
— А ти як будеш? Для тебе тут нема ні комбінезона, ні респіратора.
А. Беттік посміхнувся у відповідь. Ці його скупі посмішки завжди здавалися мені інтелектуальнішими за будь-який інший вираз на будь-якому іншому людському обличчі... хоча наш синьошкірий приятель, строго кажучи, і не був людиною.
— Ви забуваєте, пан-Ендіміоне, — відказав він, — що мене створили з розрахунком на несприятливіші умови, ніж ті, у яких зазвичай знаходиться пересічна людина.
— Але ж відстань... — розпочав я.
Тайшань лежав за сто кілометрів з гаком на схід, і навіть якщо ми осідлаємо висотну течію, нам доведеться майже годину перебувати в розрідженому повітрі, непридатному для дихання.
А. Беттік закріпив останню стропу на своєму крилі, дуже гарному, трикутному, блакитному, метрів десять у розмаху, і відказав:
— Якщо нам пощастить пройти всю відстань, я витримаю.
Я мовчки кивнув і зайнявся оснасткою власного повітряного змія, нічого більше не питаючи, не дивлячись на Енею, не шукаючи пояснень, чому наша четвірка готується ризикнути своїм життям у такий спосіб. Раптом Енея торкнулася мого ліктя.
— Дякую, Роле, — сказала вона, голосно, не криючись від інших. — Ти робиш це для мене, заради нашого кохання й дружби. Я вдячна тобі від щирого серця.
Я зробив якийсь незрозумілий жест, раптом утративши здатність говорити, спантеличений тим, що вона дякує мені, коли ще двоє друзів також готові заради неї стрибнути в провалля. Але вона ще не договорила.
— Я кохаю тебе, Роле, — сказала Енея, підводячись навшпиньки й цілуючи мене в губи. Вона відкинулася й подивилася на мене бездонними темними очима. — Я кохаю тебе, Роле Ендіміон. Завжди кохала. І завжди кохатиму.
Збентеження не полишало мене, поки ми надягали на себе паракрила та шикувались на краю порожнечі. Ломо останнім надягнув на себе параплан. Спочатку він обійшов усіх нас, перевіривши наші підвісні системи, кожну гайку та болт на нервюрах, кожен затискач, кожен квадратний дюйм тканини. Задоволений побаченим, він шанобливо вклонився А. Беттіку, спритно й швидко начепив на себе власний літальний апарат і підійшов до урвища. Тут, на останньому метрі тверді, не росли навіть сукуленти, наче їх теж лякав обрив. Мене він жахав, і це факт. Останній скелястий уступ мав нахил у бік безодні, і до того ж був слизьким від дощу. Туман спустився ще нижче.
— Роздивитися один одного в цій юшці буде непросто, — сказав Ломо. — Кола робіть у лівий бік. Тримайтеся на відстані п’ять метрів один від одного. Порядок залишається незмінний: за мною Енея на жовтому крилі, синій чоловік — на синьому, а потім ти, Роле, на зеленому. Найнебезпечніше для нас загубити одне одного в хмарах.
Енея рішуче кивнула:
— Триматимуся твого крила.
Ломо подивився на мене.
— Ви з Енеєю можете спілкуватися, бо ваші комбінезони мають комунікатори. Але це не допоможе вам відшукати одне одного. Ми з А. Беттіком спілкуватимемося жестами. Будь уважним. Не спускай з очей синій параплан. Якщо ти його загубиш, набирай висоту, рухаючись проти годинникової стрілки, доки не підіймешся вище хмар, а тоді спробуй відшукати групу. Серед хмар можна робити тільки вузькі кола. Якщо почнеш описувати широкі, давши волю парапланові, вріжешся в скелю.
Я кивнув, відчуваючи, що в роті у мене пересохло.
— Гаразд, — сказав Ломо. — Побачимося над хмарами. Там я відшукаю для вас висхідний потік, подивлюся, який напрямок вітру вздовж скельної стіни, а тоді виведу на струменисту течію. Коли я посигналю ось так, — він двічі різко викинув руку із стиснутим кулаком, — це означатиме, що я вас залишаю. Ви ж продовжите набирати висоту, колами. Тримайтеся у самому центрі течії. Підіймайтеся разом з вітром, що дме у верхніх шарах атмосфери, доки вам не здасться, що він зараз розірве ваше крило. Можливо, так і станеться. Але триматися всередині течії — це єдиний шанс дістатися Тайшаню. До першого відрога Великого Піка — сто одинадцять кілометрів. Там ви зможете дихати справжнім повітрям.
Ми всі кивнули.
— І хай Будда сьогодні схвально посміхнеться на наше шаленство, — проказав Ломо. Здавалося, він тішився тим, що ми збираємося зробити.
— Амінь, — озвалася Енея.
Не вимовивши більше ні слова, Ломо розвернувся і стрибнув у прірву. За мить Енея зробила те саме. А. Беттік нахилився вперед у своїй обв’язці, відштовхнувся від уступу, і за секунду його теж поглинули хмари. Я поквапився не відстати від них. Зненацька моя нога ступила в порожнечу і мене штовхнуло вперед. Я відчув, що лежу долічерева у своїй підвісці. А. Беттіка з його синім крилом я вже не бачив. Хмари завихрювалися навколо мене, не даючи змоги зорієнтуватися. Я смикнув за планку, скерувавши параплан у віраж, як мене вчили, водночас пильно вдивляючись у туман, намагаючись побачити інші апарати. Нікого й нічого. До мене дійшло, що я надто запізнився із стартом. Чи, навпаки, стрибнув надто швидко? Я вирівняв крило, відчуваючи, як термічні струмені смикають наді мною тканину. Утім, я не знав, чи набираю я висоту, бо нічого не бачив. Туман навколо створював ефект жахливої снігової сліпоти. Імпульсивно я заволав, сподіваючись почути у відповідь чийсь крик, що зорієнтував би мене. Просто попереду, лише за кілька метрів від мене, на мій крик озвався хтось із чоловіків.
Але це був мій власний голос. Він відбився луною від вертикальної гірської стіни, в яку я ось-ось мав врізатися.