НЕМЕЗ, СЦИЛЛА ТА БРІАРЕЙ ВИРУШАЮТЬ із паксівського анклаву під Фалосом Шиви пішки. Сонце стоїть високо в небі, але на сході збираються важкі хмари. Для зручності гостей з Пакса Високий Шлях на південний захід від Кукунора, між паксівським анклавом та Зимовим Палацом у Поталі, відремонтували та розширили, і додали ще одну, спеціальну, платформу на десятикілометровій канатній дорозі. На цій новій платформі їх наразі чекає паланкін із особливим оснащенням. Немез першою ступає в нього, ігноруючи погляди людей у хубах, що юрбляться на сходах та на платформі. Коли до кабінки заходять два її клони, вона відпускає гальма. Паланкін стрімко лине через прірву. Над горою, де стоїть палац, нависає чорна стіна хмар.
Загін Палацової Гвардії в кількості двадцяти осіб з алебардами та простенькою ланцетною зброєю вітає їх перед сходами, що ведуть до Великої Тераси на західному боці Хребта Жовтокапелюшників, де над прірвою на прямовисній багатокілометровій скелі нависає Зимовий Палац. Капітан гвардійців шанобливо звертається до прибульців:
— Прошу найшановніших гостей зачекати на почесний ескорт, який супроводить їх до Палацу, — каже він, вклоняючись.
— Ми воліємо йти без супроводу, — відказує Немез.
Двадцять гвардійців із ланцетниками напереваги перегороджують шлях, припавши на одне коліно. Вони стоять непрохідною стіною — криця, хутро вівцекіз, шовк та хитромудрі шоломи. Капітан вклоняється ще нижче.
— Перепрошую за те, що насмілююсь заперечувати, найшановніші гості, — каже він, — але увійти до Зимового Палацу без запрошення і без почесного ескорту неможливо. Ескорт буде тут за хвилину. Якщо ваша ласка, вельмишановні гості, зачекайте в затінку, під дашком пагоди, доки вас зустріне особа відповідного рангу. Зачекайте лише хвилинку, прошу уклінно.
Немез киває.
— Убийте їх, — каже вона Сциллі та Бріарею і першою прямує до палацу, поки її клони, видозмінившись завдяки зсуву фаз, виконують її наказ.
Вони рухаються палацом, з рівня на рівень, у людській подобі, користуючись зсувом фаз тільки тоді, коли виникає потреба вбити когось із охорони та прислуги. Проминувши головні сходи, вони дістаються воріт Парго Калінг — Західної Брами, що ведуть до мосту Джичу. Там шлях їм заступає Регент Ретінґ Токра з п’ятьмастами відбірними гвардійцями Палацової гвардії. Тільки кілька з них озброєні мечами та списами, решта ж тримає в руках арбалети, плазмові гвинтівки, лазерні рушниці та автомати.
— Генерале Немез, — каже Токра, ледь помітно вклоняючись, проте не нахиляючи голову занадто низько, щоби невідступно стежити очима за жінкою, що стоїть перед ним. — Нам відомо, що ви зробили в Шивлінгу. Далі ви не пройдете. — Токра робить знак нагору комусь, хто спостерігає з висоти крізь бійниці вежі Парго Калінг, і міст Джичу беззвучно втягується в надра гори. Нагорі лишаються тільки гігантські троси, обплетені колючим дротом, на яких блищить антифрикційний гель.
— Що це ти робиш, Токро? — посміхається Немез.
— Його Святість відбув до Храму Сюанькун-Си, — каже Регент. — Я знаю, навіщо ви прийшли. Ви не можете заподіяти шкоду Його Святості Далай-ламі.
Радамант Немез посміхається ширше, виказуючи свої гострі зуби.
— Що ти мелеш, Токро? Ти продав свого дорогоцінного хлопчика-бога розвідці Пакса за тридцять срібняків. Ти ще й торгуєшся, бо хочеш отримати більше ваших несусвітніх шестигранних монет?
Регент мотає головою.
— Пакс обіцяв, що Його Святість у жодному разі не постраждає. Але ви...
— Нам потрібна голова дівчиська, — каже Немез. — А не вашого хлопчика-лами. Прибери своїх людей з дороги, або ти з ними попрощаєшся.
Регент Токра повертає вузьке обличчя до солдатів, котрі вишикувались ряд за рядом, і віддає їм коротку, уривчасту команду. Ті підіймають зброю й прицілюються. Вони блокують шлях до мосту живою стіною, хоча самого мосту на місці й немає. Прірва наповнена чорними хмарами.
— Убийте їх усіх, — каже Немез і теж переходить у бойовий режим.
ЛОМО ВЧИВ НАС УСІХ КЕРУВАТИ ДЕЛЬТАПЛАНОМ, але попрактикуватися в польотах я не встиг. І тепер, коли попереду з туману вигулькнула скеля, я повинен був миттєво щось зробити або загинути. Польотом параплана керують за допомогою штанги управління. Вона висіла переді мною, у той час як я сам вільно звисав, мов запряжений, тож я з усієї сили нахилився ліворуч і приклав на штангу стільки ваги, скільки дозволяла підвіска. Параплан накренився, але недостатньо, я це одразу усвідомив. Параплан мав стикнутися зі скельною стіною, за один-два метри налетіти на неї верхівкою дуги. Була ще одна система керування — руків’я, що розкривають крила вздовж центральних осей крила. Але це дуже небезпечний і ненадійний засіб, що використовується лише у крайніх, аварійних, випадках.
Я вже виразно бачив лишайник на скелі, що насувалась. Це й був крайній випадок.
Я щосили смикнув ліве аварійне руків’я, нейлон лівого крила розкрився, наче отвір гаманця, а праве крило, що й надалі ловило потужний висхідний потік, круто піднялось угору; параплан ледь не перекинувся через негодяще ліве крило, що пропускало повітря, наче порожня алюмінієва рамка, мої ноги були спрямовані вбік, коли параплан ось-ось повинен був врізатись у скелю, підошви чиркнули каменем, здираючи лишайник, і дельтаплан почав майже падати. Я відпустив руків’я — тканина, наділена активною пам’яттю, миттєво зійшлася докупи, і я знову увійшов у практично вертикальне піке.
Потужний висхідний термічний потік уздовж скелястої кручі підхопив параплан, наче елеватор, мене підкинуло вгору, штанга керування з розмаху вгатила мене у груди з такою силою, що з мене ледь не вибило дух, дельтаплан пішов униз, потім став набирати висоту й спробував зробити мертву петлю з радіусом шістдесят чи сімдесят метрів. Виявилось, що я знову лечу догори ногами, але цього разу крила були піді мною, а стіна скелі знову попереду.
Погані справи. Цю мертву петлю я таки можу закінчити мертвим на скелястій стіні. Я рвонув праве аварійне руків’я, випустив підйомне повітря, завалився вбік, відновив заповнення крила, а тоді шалено та відчайдушно почав смикати обидва руків’я, переносячи свою вагу вздовж штанги, поки не відновив рівновагу та керування. Поки я намагався упоратися з висхідними тепловими струменями, силкуючись будь-що примирити їх із моїм повітряним змієм, хмари трохи розсіялися, і я вже міг бачити скелі за двадцять чи тридцять метрів праворуч від мене.
Вирівнявши параплан за допомогою цих фантастичних кульбітів, я знов заклав лівий віраж, але цього разу обережно, навіть надто обережно. Завдяки розриву у хмарах я міг бачити відстань до скелі і з потрібною силою налягати на ліву сторону штанги керування. Раптом я почув шепіт над самісіньким вухом:
— Bay! Дивовижний трюк! А повтори-но ще раз!
Від несподіванки я смикнувся й озирнувся. Яскраво-жовтий дельтаплан Енеї кружляв наді мною під сірим куполом хмар.
— Та ні, дякую, — відповів я, дозволяючи ларингофону на горловині комбінезона передати мій шепіт. — Виставу закінчено.
Я знову глянув на неї.
— Що ти тут робиш? А де А. Беттік?
— Ми зустрілись над хмарами, тебе не побачили, і я полетіла вниз на пошуки, — тихо сказала Енея. Її голос м’яко шелестів крізь ларингофон.
На мене напала нудота, але не через мої карколомні кульбіти мить тому, а від думки про те, як вона ризикувала.
— Зі мною все гаразд, — буркнув я. — Просто мені треба було трошки призвичаїтися.
— Еге ж. Це хитра справа. Чому б тобі далі не летіти за мною?
Я послухався, переборюючи гордість, не дозволяючи їй стати на заваді моєму інстинкту самозбереження. Нелегко було тримати в полі зору жовті крила Енеї у рухливому тумані, але це було краще, ніж наосліп гасати біля скелі. Енея, здавалось, відчуває, де знаходиться стіна, не наближаючись до неї ближче ніж на п’ять метрів. Вона трималася середини потужного висхідного потоку й не робила надто широких кіл.
За кілька хвилин ми піднялись над хмарами. Від захвату у мене перехопило дихання: спочатку хмари все світлішають і світлішають, і раптом ти наче потрапляєш під вибух сонячного світла і здіймаєшся над хмаровинням, ніби виринаєш із білопінного моря, мружачись від яскравості блакитного неба і безмежного виднокола.