Лише найвищі піки та хребти виступали над океаном хмар: на схід від нас холодно переливався білою кригою Тайшань, на півночі приблизно на такій же відстані Хеншань, а наш хребет Йо-Кунґ, наче лезо бритви над хвилями хмар, віддалявся у західному напрямку, далека стіна пасма Куньлунь бігла на північ, а далі, дуже далеко, аж на краю світу, виблискували Джомолхарі, Парнас, Канченджанґа, Коя, Кайлас та інші вершини, які я вже не міг розпізнати з такої відстані.
Побачивши сонячний відблиск від дуже високої вершини, аж десь за далеким хребтом Пхарі, я припустив, що це або Потала, або менший Шивлінг.
Але часу витріщатися на краєвиди я не мав, треба було набирати висоту.
Просто поруч пролетів А. Беттік, показавши мені обидва великих пальці. Я відповів йому тим самим, а потім побачив Ломо, котрий кружляв за півсотні метрів вище й жестами подавав сигнали:
— Тримайтесь ближче. Зменшуйте кола. Летіть за мною.
І ми полетіли. Енея без особливих зусиль піднялась на потрібну висоту й сіла на хвіст Ломо, блакитний дельтаплан А. Беттіка кружляв по спіралі один. І витком нижче від неї, а я тягнувся позаду андроїда на п’ятнадцять метрів нижче.
Ломо, здавалось, точно знає, де проходять висхідні струмені. Іноді ми доволі далеко повертались на захід, там набирали висоту й широкими колами рухалися знову на схід. Іноді просто кружляли на місці, ніби не підіймаючись, але коли я глянув на північ у бік Хеншаня, то зрозумів, що ми набрали ще кілька сотень метрів. Повільно підіймаючись колами, ми також повільно просувались на схід, хоча до Тайшаня все ще залишалось вісімдесят або дев’яносто кілометрів.
Похолоднішало, стало важко дихати. Я остаточно закрив обличчя осмотичною маскою й тепер вдихав чистий кисень. Гермокомбінезон щільно облягав тіло, захищаючи від перепадів тиску та водночас обігріваючи. Я бачив, що Ломо тремтить навіть у своїй козячій шубі та товстих рукавицях. Оголені передпліччя А. Беттіка вкрилися льодом. А ми все ще кружляли та підіймались. Небо потемнішало, і панорама стала ще неймовірнішою: далеко на південний захід Нанда Деві, ще далі, але вже на південному сході, Гельґафелл, Гарні-пік аж за Шивлінгом — усе це з’явилось у видноколі, що розкрилося понад вигином планети.
Нарешті Ломо вирішив, що з нього досить. За хвилину до цього я розгерметизував осмотичну маску, аби перевірити, наскільки тут розріджене повітря, спробував вдихнути й відчув вакуум. Я миттєво перекрив мембрану. Я не міг собі уявити, як Ломо примудряється дихати, думати та діяти на такій висоті. Наразі він дав нам знак продовжувати підйом, тримаючись у тому ж потоці, побажав нам успіху традиційним жестом складених у кільце великого та вказівного пальців, випустив рештки розрідженого повітря з-під свого дельтаплана і шубовснув униз, наче той яструб на полюванні. Кількома секундами пізніше червоний трикутник його дельтаплана вже майнув унизу, за кількасот метрів, і понісся уздовж гребеня гори на захід.
А ми продовжували кружляти колами, підіймаючись вище та вище, іноді на мить гублячи висхідний потік, але швидко знаходячи його знов. Нас уже несло на схід нижнім краєм струменистої течії, але ми дотримувались застереження Ломо й опиралися спокусі рушити у бік пункту нашого призначення. Ми ще не набрали потрібної висоти й не мали достатнього попутного вітру, аби подолати вісімдесятикілометровий шлях.
Зіткнутися з потоком струменистої течії — наче раптово налетіти каяком на річкові пороги. Дельтаплан Енеї натрапив на нього першим. Я побачив, як жовта тканина завібрувала, немов під натиском потужного урагану, а алюмінієвий каркас шалено вигнувся. Потім течія підхопила мене самого вслід за А. Беттіком, і я був вимушений зосередити всі зусилля на тому, аби, гойдаючись позаду керувальної штанги, утримувати дельтаплан горизонтально та продовжувати колами набирати висоту.
— Важкувато, — почувся у навушниках голос Енеї. — Він намагається спрямувати нас на схід.
— Не можна, — задихаючись, прохрипів я, знову розвертаючи параплан проти вітру, так що мене підкинуло вертикально вгору на добрячу відстань.
— Знаю, — почувся напружений голос Енеї. Я був на сотню метрів позаду та нижче, але бачив її невеличку постать, бачив, як вона бореться із керувальною штангою: коліна прямі, носки витягнуті, немов у пірнальниці.
Я роздивився навколо. Сонце виблискувало в кристаликах льоду веселковими ореолами. Гірські хребти були так далеко внизу, що майже зникли з очей. Вершини найвищих піків пропливали під нами.
— Як там А. Беттік? — поцікавилась Енея.
Напружившись, я розвернувся у своїй підвісці, щоби побачити андроїда. Він кружляв наді мною, його очі здавались заплющеними, але я бачив, що він майстерно вправляється зі штангою керування. Його блакитна шкіра була вкрита інеєм.
— Ніби усе гаразд, — сказав я. — Енеє?
— Так?
— А чи не може Пакс від Шивлінга або з орбіти якимсь чином перехопити наші ларингові радіорозмови?
Комлоґ знаходився у мене в кишені, але ми домовились у жодному разі не користуватися ним, поки не прийде час викликати корабель. Тож було би дуже смішно, якби нас схопили та повбивали через користування комунікаторами в наших комбінезонах.
— Жодних шансів, — промовила Енея, важко дихаючи. Повітря тут було настільки розріджене й холодне, що навіть з осмотичною маскою дихати було нелегко. — Дальність дії ларингів дуже мала. Півкілометра, не більше.
— Тоді треба триматися якомога ближче, — сказав я і зосередився на тому, аби встигнути пройти ще кілька сотень метрів, перш ніж нечутний наразі ураган захопить мій повітряний змій та із шаленим виттям понесе на схід.
Ще кілька хвилин, і ми зрозуміли, що більше не в змозі опиратися цій могутній течії повітряної ріки.
Висхідний потік не послабшав, він просто кудись раптом зник, віддавши нас на поталу струменистій течії.
— Погнали! — вигукнула Енея, забувши, що навушники дозволяють чути найтихіший шепіт.
Я побачив, що А. Беттік розплющив очі та показує мені великого пальця. Тієї ж миті мій параплан зірвався з висхідного потоку й понісся на схід. Навіть попри те, що звуки були притлумлені, я чув ревіння вітру, бо швидкість була шалена. Жовтий дельтаплан Енеї мчав на схід, немов стріла, випущена з арбалета. Блакитний дельтаплан А. Беттіка нісся вслід. Я спробував упоратись із керуванням, але зрозумів, що в мене не вистачить сили змінити напрям ані на градус, тож скорився цій шаленій повітряній бистрині, що несла нас на схід і вниз. Попереду вже виблискував Тайшань, але ми швидко втрачали висоту, а гора була ще надто далеко. За кілометри під нами, ховаючись під бурхливим морем білого хмаровиння, зловісно вичікували зеленуваті випари фосгену, стелячись над кислотним океаном.
КОМАНДУВАННЯ ОПЕРАЦІЄЮ В СИСТЕМІ ТЯНЬ-ШАНЬ не розуміло, що відбувається.
Коли капітан Вулмак на «Джибрілі» отримав дивний переривчастий сигнал тривоги з паксівського анклаву біля Шивлінга, він спробував викликати кардинала Мустафу та решту посольства, але йому ніхто не відповів. І вже за кілька хвилин на планету вирушив бойовий спусковий апарат із двома десятками морських піхотинців і трьома медиками на борту.
Повідомлення, яке надіслала ця група на «Джибріль» звідти, стало справжнім шоком. Кімната для засідань у ґомпі, яку посольство Пакса обрало за свою резиденцію, перетворилася на криваву калюжу. Усе було в крові, в кишках та інших рештках, але тіло на місці знайшлося тільки одне — Великого Інквізитора. Причому він був ще живий, але жорстоко покалічений та осліплений. Негайно зробили аналіз ДНК артеріальної крові з найбільшої плями. Кров належала отцю Фареллу. Кров у інших плямах виявилась кров’ю архієпископа Бріка та його помічника, Лебланка. Але їхніх тіл не було. Не було і хрестоформ. Санітари повідомили, що кардинал Мустафа перебуває в комі, в глибокому шоку, і при смерті; вони стабілізували його стан за допомогою медпакетів і чекали на розпорядження. Дати Великому Інквізиторові померти, щоби потім воскресити належним чином чи засунути його до автохірурга і спробувати врятувати — в обох випадках він зможе прийти до тями й розказати, хто на них напав, лише за кілька днів... Чи, може, санітарам під’єднати його до реанімаційної системи життєзабезпечення, накачати його ліками та взяти покази у найближчі хвилини? Але тоді пацієнт увесь цей час страждатиме від нестерпного болю та перебуватиме між життям та смертю.