— Ми можемо піти з тобою, Енеє?
Дівчина зітхнула. Обличчя її було не тільки загорілим і зосередженим, що я помітив ще вранці. Тепер на ньому відбилася ще й втома.
— Ні, — відповіла вона. — Гадаю, що піти звідси — це наче померти чи народитися. Кожен із нас повинен зробити це самостійно. — Вона посміхнулася. — Чи невеличкими групами.
У залі знову зависла тиша. І коли Енея заговорила, це було так, наче один інструмент із оркестру підхопив мелодію, коли замовк весь оркестр, підхопив і веде далі.
— Рол вирушить першим, — сказала вона. — Сьогодні ввечері. А тоді, один по одному, ви всі відшукаєте потрібний портал. Я вам допоможу. Я залишу Землю останньою, але не залишуся тут довше, ніж на кілька тижнів. Ми всі маємо піти звідси.
Люди подалися вперед, мовчки, але намагаючись триматися ближче до дівчини з шапкою короткого волосся.
— Але дехто з нас ще зустрінеться одне з одним, — додала Енея. — Я впевнена, що побачу знову декого з вас.
Я почув у цьому підбадьорливому пророцтві й інший зміст: не всі виживуть, щоби зустрітися знову...
— Хай так, — наче з бочки, прогуділа Бетс Кімбал, обійнявши Енею за плечі своїм ручищем. — Маємо досить харчів, щоби влаштувати останнє свято. Сьогоднішній обід ви запам’ятаєте надовго! Якщо вже на нас чекає мандрівка, в дорогу не можна вирушати натщесерце, як завжди казала моя матуся. Ану, хто хоче допомогти на кухні?
Юрба потягнулася до виходу, родини та приятелі компаніями, одинаки ще тупцювалися на місці, наче приголомшені, але Енея залишалася в центрі людського виру. Мені хотілося схопити її за плечі, трусонути так, щоби зуби клацнули, і запитати, що це, в біса, значить: «Рол вирушить першим... сьогодні ввечері»?! Та хто вона така, щоби наказувати мені вирушати без неї?! І як вона гадає мене примусити?! Але вона була надто далеко, і люди товпилися навколо неї. Мені залишалося тільки люто крокувати позаду юрби, що прямувала до кухні та їдальні, крокувати, злісно стискаючи кулаки, хижо граючи м’язами, з вовчим виразом обличчя.
Одного разу я помітив, як Енея озирнулася, поглядом відшукала мене понад морем голів і благала поглядом: «Дозволь мені пояснити...»
Я холодно відвів очі, не бажаючи її зрозуміти.
ПОВЕРТАЛО НА ВЕЧІР, КОЛИ ВОНА ЗНАЙШЛА МЕНЕ у величезному гаражі, що його м-р Райт наказав звести за півкілометра на схід від резиденції. Конструкція не мала стін, а лише завіси з парусини, але міцний дах із червоного дерева тримався на масивних кам’яних колонах. Цей гараж було спеціально побудовано для того спускового апарата, яким сюди дісталися ми з Енеєю й А. Беттіком.
Відкинувши парусину, що слугувала головними ворітьми, я стояв у відкритому люку катера і нараз побачив Енею, що прямувала до мене пустелею. На моєму зап’ястку виблискував браслет-комлоґ, який я не надягав уже понад рік. Цей прилад містив у собі значний обсяг пам’яті з нашого космічного корабля, того, що сотні років тому належав Консулові і був моїм порадником і вчителем, коли я вчився керувати спусковим апаратом. Тепер мені він був непотрібний: пам’ять комлоґа дублювалася в комп’ютері спускового апарата, а я непогано навчився пілотувати цю штуковину. Але з комлоґом я почувався впевненіше. Наразі комлоґ виконував перевірку систем спускового апарата: тобто, можна сказати, теревенив сам із собою.
Енея зупинилася під згорнутою запоною. Сонце, що сідало у неї за спиною, відкидало довгі тіні й фарбувало тканину в червоне.
— Як катер? — запитала вона.
Я глянув на показники комлоґа.
— Нормально, — буркнув я, не дивлячись у її бік.
— Пального та зарядки вистачить на ще один політ?
Не підіймаючи голови, я пробігся пальцями по сенсорній панелі, вбудованій у бильце крісла пілота, і відказав:
— Залежить від того, куди летіти.
Енея підійшла до трапа, торкнула мене за ногу:
— Роле!
Цього разу мені довелося на неї подивитися.
— Не сердься, — сказала вона. — Так треба.
Я відсмикнув ногу.
— Чорт забирай, може, досить казати мені та всім навкруги, що нам треба робити? Ти ще шмаркачка! Може, чогось нам, навпаки, не треба робити? Може, мені, наприклад, не треба летіти кудись і залишати тебе тут саму?
Я зіскочив із трапа й стукнув по комлозі. Трап втягнувся в корпус спускового катера. Я вийшов із гаража й попрямував до своєї палатки. Сонце стояло на обрії бездоганною червоною кулею. В останніх променях світла кам’яна кладка та полотнища парусини здавалися охопленими полум’ям — наче справджувалося найбільше страхіття Старого Архітектора.
— Зажди, Роле! — Енея намагалася наздогнати мене. Я поглянув у її бік і побачив, яка ж вона виснажена. Цілий день вона зустрічалася з людьми, розмовляла з людьми, умовляла людей, підбадьорювала людей, вгамовувала людей. Мені й раніше інколи здавалося, що Братство — це кубло енергетичних вампірів, а Енея — єдине їхнє джерело енергії.
— Ти пообіцяв, що... — почала вона.
— Знаю, знаю, — перервав я. Раптом у мене з’явилося відчуття, що це вона доросла, а я — вередливе маля. Аби приховати свою збентеженість, я відвернувся й втупився у вечорове небо.
Якусь мить ми стояли мовчки, дивлячись, як згорає виднокрай та примеркає небо. Дитиною я часто спостерігав за сонцем на вечірньому прузі і тепер вирішив, що на Землі це видовище триває довше й відбувається урочистіше, ніж на Гіперіоні. А тут, у пустелі, сонце скочувалося за обрій неймовірно мальовничо. Не раз і не два ми з малою дивилися, як ховається за видноколо світило. Не раз і не два вечеряли під діамантовими пустельними зірками, неспішно розмовляючи про все на світі. Невже ми й насправді востаннє вдвох спостерігаємо за сонцем на спочивку? Мені аж погано стало від такої думки.
— Роле, — знову покликала вона, коли вечірні тіні вкрили всю землю і повіяло прохолодою, — будь ласка, ходи зі мною.
Я не відповів нічого, але пішов поруч із нею скелястою пустелею, намагаючись обминати невидимі в темряві кущі юки з гострим, наче багнети, листям, та сланкі шпичасті кактуси, і так ми дісталися території табору, де горіло світло.
«Скільки мине часу, поки вигорить пальне в генераторах і вони зупиняться?» — подумав я. Відповідь я знав, адже наглядати за генераторами та заправляти їх було одним із моїх обов’язків. У головних резервуарах пального на шість діб, та ще на десять в запасних, у тих, що становили непорушний запас на випадок екстрених ситуацій. Тепер без індіанського ринку поповнити запаси буде нізвідки. Ще майже три тижні електричне світло горітиме, холодильники працюватимуть, так само як і інші електроприлади, а далі... що далі? Темрява, загнивання, кінець безкінечним будовам і перебудовам, невгамовний гуркіт яких був тлом наших чотирьох років у Талієсіні.
Чомусь я думав, що ми прямуємо до їдальні, але ми проминули освітлені вікна цього приміщення. За столами ще сиділи люди, поринувши в серйозні розмови. Коли вони підводили голови, то бачили тільки Енею — я був для них невидимкою в цю годину паніки. Ми наблизилися до особистої студії м-ра Райта, де він створював свої проекти, але не зупинилися і тут. Ми проминули й конференц-залу, де невеличка група кіноманів дивилася якусь стрічку, може, й востаннє, до остаточної зупинки проекторів лишалося ще три тижні... І до креслярні ми теж не завернули.
Ми зупинилися біля майстерні — будівлі з незмінних каменю та парусини, що розташувалася досить далеко на південь від під’їзної алеї. Тут зазвичай виконували всі роботи, пов’язані з токсичними матеріалами або з високим рівнем шуму. Упродовж перших двох років у Братстві я працював тут досить часто, проте останнім часом тут майже не бував.
Біля дверей майстерні на нас чекав А. Беттік. Ввічливе блакитне обличчя андроїда освітлювала посмішка, схожа на ту, з якою він підносив Енеї власноруч виготовлений торт на її день народження.
— Що тут таке? — запитав я все ще роздратовано, переводячи погляд із втомленого обличчя дівчини на задоволену мармизу андроїда.
Енея зробила крок усередину майстерні й ввімкнула освітлення.
На верстаку в центрі кімнатки я побачив невеличкий човен, не більший двох метрів завдовжки. Своєю формою він радше скидався на зернину, загострену з обох боків, і був повністю закритий, за винятком невеликого круглого отвору, кокпіта, з нейлоновим острішком, який, очевидно, можна було затягти на поясі веслувальника. Поруч із човном на столі лежало весло з двома лопатями. Наблизившись до човна, я провів рукою по корпусу: полірований композитний склопластик на алюмінієвому каркасі. Лише одна особа в братстві здатна була виконати таку тонку роботу. Я подивився на А. Беттіка майже з осудом. Він кивнув.