— Доповідайте.
— Кардинал Мустафа прийшов до тями, сер... усе ще сліпий, звісно... він страждає від жахливого болю, але...
— Наведіть на нього камеру, — рявкнув Вулмак.
У голосфері виникла жахлива картина. Капітан Вулмак відчув, як усі присутні на капітанському мостику відсахнулися.
Обличчя Великого Інквізитори й досі було заюшене. Він волав, виблискуючи яскраво-червоними зубами. З порожніх очниць звисали клоччя м’яса та струменіла кров.
Спочатку капітан Вулмак не міг розібрати жодного звука в суцільному виску й лементі. Але зрештою він утямив, що саме викрикує кардинал:
— Немез! Немез! Немез!
КОНСТРУКТИ НЕМЕЗ, СЦИЛЛА ТА БРІАРЕЙ ПРОСУВАЮТЬСЯ далі на схід.
Вони залишаються у видозміненому стані, незважаючи на те, скільки на це витрачається енергії. Енергія приходить до них звідкись ззовні. Це їх не обходить. Їх і було створено заради того часу, що наближається.
Інтерлюдія з бійнею під Західною Брамою Парго Калінг у людському вимірі не забрала й миті часу. Після цього Немез веде свою ватагу по металевих тросах, що лишаються на місці прибраного висячого мосту. Трійця пробігає Ринковою площею Дрепунґа, наче три комахи, що лишаються рухливими в загуслому, немов бурштин, повітрі. А от люди, яких вони проминають, наче закам’яніли на місці. Ринкова площа Пхарі, щільно заставлена тисячами статуй людей, що торгуються, мацають крам, сперечаються, сміються та штовхаються, викликає криву напівпосмішку на тонких губах Немез. Вона може всім їм постинати голови, а вони навіть і не помітять наближення своєї смерті. Але ж вона має іншу мету.
Діставшись того місця, де від Моста Пхарі відходить канатна дорога, трійця повертається до людської подоби, щоби не мати проблем із тертям канатів.
— Сцилло, вирушай північним Високим Шляхом, — передає Немез на спільній частоті. — Бріарею, середній міст. Я беру на себе канатку.
Її двійники кивають і розчиняються у мерехтінні. Розпорядник канатної дороги робить крок уперед, щоби не дати Немез розштовхувати десятки пасажирів, пробиваючись наперед. Зараз саме година пік.
Радамант Немез хапає його і шпуряє з платформи. З десятеро розлючених чоловіків та жінок кидаються до неї з криком, бажаючи помститися.
Немез стрибає з платформи й хапається за канат. У неї нема обв’язки, підвісного блока, гальм. Вона застосовує зсув по фазі лише до долонь своїх нелюдських рук і мчить стрілою вниз до хребта Куньлунь. Розлючений натовп позаду неї поквапливо заклацується на канаті і кидається в погоню — десятеро... двадцятеро... ще і ще... Канатника багато хто вважав гарною людиною.
Величезне провалля між Пхарі та Куньлунем Немез долає вдвічі швидше від звичайного. Вона неуважно гальмує наприкінці й ляпається об скелю, в останню мить ледь встигнувши видозмінитися. Витягши себе із вм’ятини, що утворюється позаду майданчика приземлення і звідки силиться кам’яна крихта, вона розвертається до канатів.
Підвісні коліщатка аж завивають, і кілька десятків перших її переслідувачів уже лише за кількасот метрів від фінішу. Ще більше їх на канаті над прірвою — чорні намистинки на тонкій нитці, — і так аж до самого обрію. Немез посміхається, видозмінює обидві долоні, підстрибує та перерізає канат.
Вона дивується, що мало хто з чоловіків та жінок волає, летячи на канаті назустріч смерті.
Немез біжить до мотузок швидкісного підйому, злітає ними вгору голіруч, без затискачів, і обрізає мотузки: мотузки підйому, спуску, страхувальні мотузки — геть усе. П’ять озброєних поліцейських із Сі-ван-му заступають їй дорогу на перевалі, трохи на південь від ковзанки. Вона, видозмінивши тільки ліву руку, одним ударом відправляє їх у безодню.
Повернувшись на північний захід, Немез налаштовує інфрачервоне та телескопічне бачення й наближає до себе картинку великого мосту з карликового бамбуку, що поєднує ділянки Великого Шляху між хребтами Пхарі та Куньлунь. Коли вона дивиться на нього, міст падає. Балки, павутиння тросів, звиваючись, вдаряються об скелі, а нижні секції мосту просто валяться у фосгенові хмари.
— Зроблено! — передає Бріарей.
— Скільки їх там попадало? — цікавиться Немез.
— До біса, — передає Бріарей і відключається.
За секунду на зв’язок виходить Сцилла:
— Північний міст завалила. Просуваючись, руйную Високий Шлях.
— Добре, — відповідає Немез. — Побачимося в Йо-Кунґу.
Трійця перетинає розколину, у якій притулився Йо-Кунґ, набувши людської подоби. Мжичить, а хмари такі щільні, наче туман улітку. Тонке волосся Немез прилипає їй до лоба, і вона помічає, що Сцилла та Бріарей виглядають не краще. Люди розступаються, пропускаючи їх. На стежині, яка веде карнизом до Завислого У Повітрі Храму, нікого немає.
Коли вони дістаються останнього мосту, коротенького, поворотного, перед тим уступом, звідки починаються сходинки, що ведуть до Храму, Немез очолює трійцю. Цей мостик Енея відновила першим — нескладна двадцятиметрова споруда, що перекриває вузьку розколину в доломітовій верхівці гори, на висоті тисяча метрів над нижчими піками та хмарами. Але наразі мусонні хмари клубочаться просто під змоклим настилом мосту та навкруги нього.
Ці густі хмари заважають розгледіти постать, що стоїть на краю уступу по той бік мосту. Немез перемикається на термозображення й посміхається, побачивши, що височенна постать не випромінює тепло. Вона зондує постать за допомогою радара, що міститься у неї в чолі, і вивчає супротивника: три метри на зріст, шипи, пальці-леза на чотирьох велетенських руках, панцир, що добре віддзеркалює хвилі радара, гострі леза на грудях і на чолі, ознак дихання немає, плечі оповиті колючим дротом, а з голови стирчать списи.
— Чудово, — передає Немез.
— Чудово, — погоджуються з нею Сцилла та Бріарей.
Постать, що чекає на них за намоклим мостом, не відповідає навіть порухом.
МИ ПРИЗЕМЛИЛИСЯ НА ГІРСЬКОМУ СХИЛІ ЛИШЕ ЗА КІЛЬКА метрів від краю. Коли ми залишили нижні межі струменевої течії, наш спуск став стабільним та невідворотним. Над океаном хмар висхідних потоків було негусто, а от низхідних — скільки завгодно. Першу половину стокілометрової розколини ми подолали за кілька хвилин захоплюючого підйому, а друга половина полягала в спуску, від якого ладне було зупинитися серце. Сподівання на успішне приземлення раз у раз змінювалося на впевненість, що ми проминемо схил і так і будемо падати серед хмар, не помітивши, як смерть зустріне нас, коли наші крила торкнуться кислотного моря.
Ми й падали крізь хмари, але це були дощові хмари, хмари з водяної пари, хмари, серед яких можна було дихати. Наша трійця трималася разом — синій трикутник, жовтий трикутник, зелений трикутник — так близько, що метал та тканина наших парапланів ледь не торкалися; ми більше боялися загубити один одного й померти поодинці, ніж зіштовхнутися і впасти разом.
У нас із Енеєю в комбінезонах були комунікатори, але під час цього карколомного спуску ми перекинулися словами тільки один раз. Туман став іще щільнішим, я бачив лише розпливчасту пляму її жовтого крила, продовжуючи повторювати подумки: «У неї була дитина... вона була одружена з іншим... вона кохала іншого...» — і в цю мить я почув її голос у вшитих навушниках:
— Роле?
— Так, мала.
— Я кохаю тебе, Роле.
Я відповів не відразу, відчуваючи, як б’ється моє серце, проте відчуття порожнечі, що накрило мене, зникло, перетворившись на відчуття кохання.
— А я кохаю тебе, Енеє.
Ми спускалися крізь морок. Мені здавалося, що я відчуваю їдкий присмак у вітрі... може, це язики фосгенових хмар?
— Мала?
— Так, Роле. — Її голос шепотом озивався мені у вухах.
Я знав, що ми обоє зняли осмотичні маски... хоч вони й захистили би нас від фосгену. Ми не знали, чи може дихати отрутою А. Беттік. Якщо ні, наш з Енеєю невисловлений план полягав у тому, що ми натягнемо герметичні маски й сподіватимемося, що всі потрапимо на гірські відроги, а не впадемо в кислотне море, відтак спробуємо витягти андроїда схилом угору, за межі отруйного повітря. Ми обоє знали, що це дуже ненадійний план: коли я підлітав до цієї планети, радар на борту космічного корабля показав, що більшість гір тут прямовисно уривається до моря під пеленою фосгенових хмар і за кілька хвилин польоту в отруйних хмарах ми неминуле впадемо в море... але краще мати хоч якийсь план, ніж віддатися на волю фатуму. А поки що ми обоє підняли маски, аби дихати свіжим повітрям.