Я відчував, як на мене знову накочуються гнів і відчай. А над усім — шалене кохання до цієї жінки.
— Ти пам’ятаєш, як я казала про чотири кроки... — почала вона.
— Вивчити мову мертвих, вивчити мову живих... так-так, знаю я ці чотири кроки, — перервав я її нетерпляче, бо саме робив реальний крок реальною ногою, ступаючи на чергову мармурову сходинку нескінченних сходів.
Я помітив, що Енея посміхнулася на те, як я це сказав.
— Ці речі... вони мають тенденцію надто захоплювати людину, що стикається з ними вперше, — лагідно промовила вона. — А зараз мені потрібна вся твоя увага. Мені потрібна твоя допомога.
Це я міг зрозуміти. Я простягнув руку та торкнувся її плеча, хай і крізь термокуртку та комбінезон. А. Беттік озирнувся на нас і кивнув, наче схвалюючи цей дотик. Мені довелося нагадати собі, що він не міг чути нашої розмови ларингами.
— Енеє, — неголосно сказав я, — ти й насправді месія?
Я почув, як вона зітхає.
— Ні, Роле. Я ніколи не називала себе месією. Я не хотіла бути месією. Зараз я просто втомлена молода жінка... У мене голова розколюється від болю... а ще поперек болить... Це перший день мого циклу...
Мабуть, вона помітила, як я закліпав очима, чи то здивований, чи то шокований. «Чорт забирай, — думав я, — не кожного дня доводиться спілкуватися з месією, а, врешті-решт, дізнатися тільки, що вона страждає від того, що колись давно називали ПМС...»
Енея фиркнула.
— Я не месія, Роле. Мене просто обрали бути Навчителькою. І я намагаюся робити це... поки можу.
Щось в останній її фразі пролунало таке, від чого у мене аж живіт скрутило.
— Нехай так і буде, — сказав я.
Ми піднялися на наступні триста сходинок і зупинилися, одночасно. Тепер віддихатися було важче. Я подивився вгору. Південної Небесної Брами ще не було видно. Попри те, що було лише пополудні, небозвід набув космічної чорноти і вкрився тисячею зірок. Вони горіли тихо, майже без мерехтіння. Я збагнув, що більше не чую шипіння та реву струменевої течії. Тайшань — це найвищий пік на планеті Тянь-Шань, і його вершина сягає найвищих шарів атмосфери. Якби не гермокомбінезони, наші очі, барабанні перетинки та легені вибухнули би, як лускають повітряні кульки від надлишкового тиску. Наша кров скипіла би. Наші...
Я спробував перемкнути свої думки на щось інше.
— Гаразд, — сказав я, — але якби ти була месією, яку би звістку ти принесла людству?
Енея знову коротко розсміялася, але я відчував, що сміх її не був глузливий.
— А якби ти був месією, — вимовила вона, відсапуючись, — яку би звістку приніс ти?
Я розреготався на все горло. А. Беттік не міг почути жодного звуку, бо нас розділяв практично вакуум, але він, мабуть, побачив, як я відкинув голову, бо подивився на мене запитально. Я помахав йому рукою і сказав, звертаючись до Енеї:
— Хоч заєбися, але нічого в голову не лізе.
— Отож бо й воно, — погодилася Енея. — Ще малою... я маю на увазі, по-справжньому малою, коли я ще не зустріла тебе... але вже знала, що на мене чекає щось таке... я завжди переймалася тим, яку ж вість я принесу людству. Окрім того, чому я маю навчати, звісно. Щось таке монументальне. На кшталт Нагорної Проповіді.
Я подивився навколо. На цій жахливій висоті не було ні снігу, ні криги. Чіткі білі сходинки підіймалися виступами прямовисної чорної скелі.
— Що ж, — сказав я, — гору ми маємо.
— Еге ж, — погодилася Енея, і я знову розчув утому в її голосі.
— Отже, на якому посланні ти врешті-решт зупинилася? — сказав я.
Наразі я більше дбав про те, щоби відволікти її балаканиною, ніж почути її відповідь. Ми вже давно з нею отак не розмовляли.
Я роздивився, що вона посміхається.
— Я продовжувала над цим працювати, — відповіла вона нарешті. — Хотіла зробити своє послання не менш лаконічним і значущим, ніж Нагірна Проповідь. Згодом я зрозуміла, що це хибна ідея: це як дядько Мартін у свій найгірший період намагався писати краще за Шекспіра. Тоді я вирішила, що мій меседж буде принаймні коротшим.
— Наскільки коротким?
— Я скоротила його до тридцяти п’яти слів. Надто довго. Потім до двадцяти сімох. Кілька років пішло на те, щоби скоротити меседж до десяти. Можна зробити ще коротше. Зрештою я вклалася в два слова.
— Два слова? — перепитав я. — Які саме?
Ми саме дісталися до наступного майданчика. Це сімдесят... чи вісімдесят?., третя сотня сходинок. Ми з радістю зупинилися, намагаючись віддихатися. Я склався вдвічі, поклавши руки в герметичних рукавицях на коліна, обтягнуті комбінезоном, намагаючись не виблювати. Блювати, коли ти в осмотичній масці, — кепська справа.
— Які два слова? — знову запитав я, коли до мене повернулася здатність говорити й чути щось, крім шаленого калатання власного серця та дертя в легенях.
— Обери знову, — сказала Енея.
Я замислився на якусь мить — мить, сповнену задишки й важкого відсапування.
— «Обери знову»? — спромігся я зрештою перепитати.
Енея посміхнулася. Вона встигла перевести дух і дивилася вниз, на краєвид, що вертикально падав долу, на який я навіть позирнути боявся. Видно було, що вона ним милується. Я відчув бажання по-дружньому зіштовхнути її з гори, просто зараз. Молодість. Іноді вона буває нестерпною.
— Обери знову, — підтвердила вона впевнено.
— Не хочеш пояснити?
— Ні, — відказала Енея. — У тому й полягає ідея, що це просто, простіше не буває. От назви якусь сферу життя, і ти сам усе зрозумієш.
— Релігія, — сказав я.
— Обери знову, — відгукнулася Енея.
Я розсміявся.
— Але я не жартую, Роле, — сказала вона.
Ми знову почали підійматися сходами. А. Беттік, здавалося, поринув у роздуми.
— Розумію, мала, — сказав я, хоч аж ніяк не був у цьому впевнений. — Сфери життя... ну... хай будуть політичні системи.
— Обери знову.
— Тобто ти не вважаєш, що Пакс — це кінцевий етап розвитку людської цивілізації? А він установив міжзоряний мир, дав людям пристойну владу, а ще... ой, ледь не забув... здобув безсмертя для своїх громадян.
— Час обирати знову, — сказала Енея. — І якщо вже мова зайшла про наші погляди на еволюцію...
— І що з ними?
— Обери знову.
— Обрати знову що? — запитав я. — Напрямок еволюції?
— Ні, — заперечила Енея. — Я маю на увазі наші уявлення, що буцімто еволюція має напрямок.
— То ти погоджуєшся з Папою Тейяром... з одним із прочан на Гіпероін, отцем Дюре... коли він триста років тому сказав, що правий був Тейяр Шарден, і всесвіт еволюціонує до свідомості та об’єднання з божественним? До того, що він називав точкою Омега?
Енея поглянула на мене:
— Ти багато чого читав у талієсінській бібліотеці, так?
— Еге ж.
— Ні, я не погоджуюсь з Тейяром... ні з єзуїтом, ні з тим, котрий короткий час був Папою. Ти знаєш, що моя мама була особисто знайома з отцем Дюре і з тим облудником, котрий сидить на папському престолі зараз, тобто з отцем Гойтом.
Я тільки очима закліпав. Так, я це наче й знав, але це нагадування про те, що Енея була поруч із подіями, що відбувалися три сторіччя тому, трохи вибило мене з колії.
— У всякому разі, — вела Енея далі, — теорія еволюції за останнє тисячоліття, дійсно, зайшла в глухий кут. Спочатку Корд чинив опір дослідженням еволюції, позаяк боявся прогресу в генетичній інженерії, боявся, що людство навчиться створювати безліч модифікацій, на яких Корд не зможе паразитувати. За Гегемонії до дослідження еволюції, як і до біологічних наук узагалі, ставилися негативно під впливом Корду, а зараз усе це наводить жах на Пакс.
— Чому? — запитав я.
— Чому Пакс боїться пошуків в сфері біології і, зокрема, в генетиці?
— Ні, — сказав я, — це мені наче зрозуміло. Корд хоче, щоби люди залишалися в тих формах, до яких у Корді навчилися пристосовуватися. Цього ж хоче і Церква. Вони визначають, людина перед ними чи ні, насамперед рахуючи ноги, руки і все інше. Але я маю на увазі, чому ми маємо обрати інший погляд на еволюцію? Навіщо розводити дискусію про той чи інший напрямок, чи щось таке? Хіба стара теорія не працює?