— Жуки, — сказав я. — І всі ці довбані види жуків.
Енея розплилася в посмішці за своєю маскою.
— Атож. А коли...
— Блошиці, — сказав я. — Усі світи, на яких я побував, кишіли блошицями. Москіти. Безкінечне розмаїття...
— Ти обкурився, — констатувала Енея. — Коли базову модель для організму відпрацьовано, а ще й відкриваються нові ніші, життя надає газу. Нові види. Існують тисячі нових видів рослин і тварин, що з’явилися впродовж останнього тисячоліття, з початку міжзоряних польотів... і не всі вони створені біоінженерією, частина з них просто адаптувалася шаленими темпами до нових, схожих на Землю світів, куди їх викинули з ембріоносців.
— Тросики, — підхопив я, згадуючи рідний Гіперіон. — Вічносині рослини. Мадамгровий корінь. Дерева тесла?
— Дерева тесла — ендеміки, — виправила мене Енея.
— Отже, дивергенція — це добре, — спробував я повернутися до теми нашої розмови.
— Дивергенція — це добре, — погодилася Енея. — Як я вже сказала, вона дозволяє життю гоном гнати, займаючись своєю бездумною працею: одягати всесвіту зелене. Але один із видів, що вийшли зі Старої Землі, не став варіювати... принаймні на тих сприятливих планетах, які він колонізував.
— Це ми, — сказав я. — Людство.
Енея похмуро кивнула.
— Ми не змінювалися як вид з того часу, як наші пращури-кроманьйонці допомогли зникнути кмітливішим неандертальцям, — промовила вона. — Тепер ми маємо шанс стрімко урізноманітнися, а такі інституції, як Гегемонія, Пакс, Корд, намагаються цей процес зупинити.
— А потреба варіювати поширюється на людські інститути? — поцікавився я. — На релігію? На суспільний лад? — Я думав про людей, котрі допомогли мені на планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б: Дем Ріа, Дем Лоа, про їхніх рідних. Я думав про народ Спектральної Спіралі Амоа та їхні складні вірування, що й самі, здавалося, складалися в спіраль.
— Певна річ, — відповіла Енея. — Подивись на це.
А. Беттік зупинився біля мармурової брили з викарбуваним написом китайською та стародавньою мережевою англійською:
Ми рушили далі. Мені здалося, наче я бачу щось червоне у кінці наступного прогону сходів. Може, це Південна Небесна Брама, звідки починається підйом на самісінький вершечок? Час уже їй показатися.
— Хіба це не чудова думка? — сказав я, маючи на увазі вірш. — Хіба незмінність не така ж важлива для людського життя, як дивергенція? А може, й ще важливіша...
— Важлива, — погодилася Енея. — Але саме цим майже все людство й займається ось уже тисячу років, Роле... відтворює устрій та уявлення Старої Землі на різних планетах. Подивись на Гегемонію. Подивись на Церкву та Пакс. Подивись на цей світ...
— Тянь-Шань? — здивувався я. — Мені він здається дивовижним...
— Мені теж, — сказала Енея. — Але тут усе запозичене. Буддизм трохи еволюціонував... принаймні відійшов від ідолопоклонства та ритуалів, повернувшись до широти поглядів, яка була властива йому раніше... але решта — це просто спроба повернути речі, утрачені разом із Старою Землею.
— Наприклад? — не зрозумів я.
— Наприклад, мова, одяг, назви гір, місцеві звичаї... та хай йому чорт, Роле, навіть оце паломництво та Храм Нефритового Імператора, якщо ми туди колись дістанемося.
— Ти хочеш сказати, що на Старій Землі були гори Тянь-Шань?
— Звичайно! — сказала Енея. — І там було Місто Миру, і Небесні Брами, і Паща Дракона. Конфуцій підіймався там сходами три тисячі років тому. Але сходи на Старій Землі мали лише сім тисяч сходинок.
— Краще ми би сходили ними, — зауважив я, невпевнений, чи довго ще зможу йти вгору. Сходинки були невисокі, але ж їх було до біса. — А загалом, я зрозумів, про що ти.
Енея кивнула.
— Шанувати традиції — це чудово, але здоровий організм розвивається, і культурно, і фізично.
— Що повертає нас до еволюції, — відгукнувся я. — А які ще напрямки, тенденції, цілі, як ти кажеш, ігнорувалися впродовж останніх століть?
— Та не так уже й багато, — сказала Енея. — Але серед них зростання чисельності людства. Життя любить трильйони видів, але понад усе воно любить квадрильйони, квінтильйони індивідуумів. Можна сказати, що всесвіт заточений під індивідуумів. У бібліотеці Талієсіна була книжка «Еволюція ієрархічних систем» одного чувака зі Старої Землі на ім’я Стенлі Соле. Тобі вона, бува, не трапилася на очі?
— Ні, я, мабуть, пропустив її, коли читав усю цю голопорнуху початку двадцять першого сторіччя.
— Ага, — сказала Енея, — ясно. Так от, Соле сформулював це досить влучно: «В обмеженому матеріальному всесвіті може існувати безкінечне число унікальних індивідуумів, якщо вони вкладені один в одного, а їхній всесвіт розширяється».
— Вкладені один в одного... — повторив я, роздумуючи над цим визначенням. — Ага, здається, уторопав. Це як бактерії зі Старої Землі у нас у кишках, туфельки, яких ми потягли за собою в космос, й інші клітини в нашому тілі... чим більше планет, тим більше людей... зрозуміло...
— Головне тут «більше людей», — зауважила Енея. — Нас сотні мільярдів, але через Падіння і через Пакс фактична кількість людей у Галактиці — не рахуючи Вигнанців — припинила зростати.
— Ну, контроль за народжуваністю — це важливо, — сказав я, повторюючи те, що казали кожному на Гіперіоні. — Я маю на увазі, особливо тепер, коли хрестоформа може продовжувати життя людини на багато століть...
— Саме так, — сказала Енея. — Штучне безсмертя приносить із собою стагнацію... фізичну та культурну. Це факт.
Я насупився.
— Але ж це ще не підстава, аби відмовляти людям у шансі продовжити своє життя?
Голос Енеї пролунав наче здалеку, наче вона міркувала над чимось значно більшим.
— Ні, — відповіла вона врешті-решт, — якщо брати окремішньо.
— А які напрямки має еволюція? — запитав я, дивлячись на червону пагоду, що наближалася, і сподіваючись, що за розмовою я примудрюсь не звалитися з ніг й не скотитися вниз двадцятьма з гаком тисячами сходинок, які ми подолали.
— Варто враховувати тільки три, — сказала Енея. — Поглиблення спеціалізації, зростання взаємозалежності та збільшення здатності до розвитку. Усі три аспекти важливі, але останній — найважливіший з усіх.
— Що ти маєш на увазі, мала?
— Я маю на увазі, що еволюція сама еволюціонує. Вона має це робити. Здатність розвиватися — це успадкована властивість, що дає змогу вижити. Системи, живі й неживі, мають навчитися, як еволюціонувати, і певного мірою контролювати напрямок та швидкість власної еволюції. Ми... я маю на увазі людей... були за крок від того, щоби зробити це тисячу років тому, а Корд відібрав у нас цю можливість. Принаймні у більшості з нас.
— Як це — у більшості з нас?
— Обіцяю, що за кілька днів ти сам усе побачиш, Роле.
Ми дісталися Південної Небесної Брами і пройшли крізь її арку — червону, під золотим дахом, таким, як дах пагоди. За нею відкрився Небесний Шлях, він полого тягнувся вгору до ледве примітної верхівки. Небесний Шлях був стежкою на голій чорній скельній породі. Отак ми могли простувати позбавленим повітря супутником, таким, наприклад, як Місяць, що обертався навколо Старої Землі, — навколишнє середовище тут було таким же сприятливим для життя. Я почав було щось казати Енеї про те, що ось ми бачимо тут нішу, яку життя ще поспішає взяти собі за плацдарм, коли вона раптом зійшла з стежини і попрямувала до невеличкої каплички, складеної з каменю, що притулилася між гострих уламків скелі та розколин за кількасот метрів до вершини. Ми пішли за Енеєю. Капличка мала повітряний шлюз, що виглядав таким архаїчним, наче він потрапив сюди з одного з найперших ембріоносців. Як не дивно, він працював, і, коли Енея натиснула на кодовий замок, зовнішні двері відчинилися, пропустивши нас усередину шлюзу. Ми зачекали, поки відкрилися і внутрішні двері, і зайшли до каплиці.