Це було невеличке приміщення, майже порожнє, лише на невисокому помості стояла бронзова візерунчаста ваза, а в ній — кілька живих квітів та зелених гілочок. Ще в кімнаті знаходилася гарна визолочена статуя жінки в убранні, схоже, з чистого золота. Місяцеподібне обличчя жінки дивилося на нас із дружньою посмішкою. Мабуть, це було якесь жіноче втілення Будди. На голові у статуї була позолочена корона з листя, а за головою — кутий золотий німб, що дивним чином нагадував християнський.
А. Беттік відкинув свій шолом і повідомив:
— Повітря добре. Тиск цілком нормальний.
Ми з Енеєю також відкинули каптури на наших гермокомбінезонах. Як же приємно було дихати вільно!
Біля ніг статуї знайшлися курильні палички та сірники. Енея опустилася на одне коліно й запалила одну паличку. Міцний аромат рознісся каплицею.
— Це Принцеса Лазурових Хмар, — сказала Енея, підвівши голову й посміхаючись у відповідь на загадкову усмішку статуї. — Богиня світанку. Я запалила паличку, щоби попросити про народження внуків.
Усмішка торкнулася моїх губ, але відразу й завмерла. У неї є дитина. Моя кохана вже народила дитину. У мене клубок підступив до горла, я відвів очі, але Енея підійшла до мене й взяла мене за руку.
— Може, пообідаємо? — сказала вона.
Я й думати забув про нашу брунатну торбинку з їжею. Та раніше й важко було би підкріпитися — у шоломах та осмотичних масках.
В тьмяній кімнаті без вікон, наповненій клубовинням фіміаму, ми пообідали канапками, що приготували для нас монахи.
— Куди тепер? — запитав я, коли Енея взялася за внутрішній замок.
— Я чув, що на східному боці вершини є місце, яке зветься Урвищем Самогубців, — сказав А. Беттік. — Це місце, де можна принести себе в жертву. Кажуть, що той, хто стрибне звідти, умить зустрінеться з Нефритовим Імператором, і виконання його прохання буде йому гарантовано. Якщо ви хочете гарантовано отримати онуків, можете стрибнути.
Я втупився на андроїда, бо так і не міг втямити — чи це у нього почуття гумору таке, чи він трохи з’їхав із глузду.
Енея розреготалася.
— Спочатку давайте дістанемося Храму Нефритового Імператора, — сказала вона. — Подивимось, чи є хтось удома.
Опинившися під відкритим небом, я був вражений контрастом між тією ізольованістю, що надавав гермоком-бінезон, і безповітряною прозорістю навколо. Осмотична маска стала практично матовою, бо на цій висоті полуденне сонячне проміння, не фільтруючись атмосферою, палило нещадно. Тіні були непроникно-чорними.
До вершини і храму залишалося близько п’ятдесяти метрів, коли з непроглядної тіні, що відкидав валун, виступив чоловік і заступив нам дорогу. Мені здалося, що це Ктир, і я безглуздо стиснув кулаки, ще не додивившись, хто це.
Перед нами стояв дуже високий чоловік у вакуумному бойовому скафандрі, де-не-де з відмітинами ланцетних ударів. Такі скафандри носять морські піхотинці Пакса, а ще швейцарські гвардійці. Я міг бачити його обличчя крізь візор — шкіра чорна, риси обличчя мужні, коротке волосся біле. На темному обличчі червоніли свіжі рани. Дивився він на нас вороже. Озброєний чоловік був універсальною десантною гвинтівкою, і тепер він підняв її та спрямував на нас. Він скомандував у мікрофон:
— Стояти!
Ми зупинилися.
Велетень, схоже, не знав, що робити далі. А мені в голові майнула думка, що Пакс усе ж таки врешті спіймав нас.
Енея виступила наперед.
— Сержанте Ґреґоріус? — пролунав її голос у мікрофоні.
Чоловік смикнув головою, але зброю не опустив. Я не сумнівався, що його гвинтівка бездоганно працює навіть у високому вакуумі. Вона може стрелити хмарою флешет, лазерним чи ланцетним променем, кулями або гіперкінетичним зарядом. Дуло дивилося просто в обличчя моїй коханій.
— Звідки ти знаєш моє... — почав було велетень, а тоді аж похитнувся. — Ти — це вона. Та сама. Дівчинка, яку ми шукали так довго, на всіх планетах. Енея.
— Так, — сказала Енея. — Ще хтось урятувався?
— Троє, — сказав чоловік, якого вона назвала Ґреґоріусом. Він махнув рукою праворуч, і я роздивився чорний довгий слід на чорній скелі, а внизу почорнілі рештки чогось, що могло бути рятівною капсулою космічного корабля.
— А отець-капітан де Сойя є серед них? — запитала Енея.
Я пригадав ім’я. Я пригадав голос де Сойї з радіопередавача спускового апарата, коли він знайшов нас і врятував від Немез, а тоді дав нам піти. Це було на Божегаї, майже десять років тому — для нього та для Енеї.
— Так, — відповів сержант Ґреґоріус, — капітан живий, але ледь-ледь. Він сильно обгорів ще на бідному старому «Рафаїлі». Він би розпорошився на атоми разом із ним, якби не втратив свідомості. Так мені вдалося затягти його в рятувальну шлюпку. Двоє інших теж поранені, але отець-капітан помирає. — Він опустив гвинтівку й безсило сперся на неї. — Помирає справжньою смертю... у нас нема воскресальних ясел, а отець-капітан змусив мене поклястися спопелити його до атомів, коли він помре, але не дати воскресити його безголовим ідіотом.
Енея кивнула.
— Ви можете відвести мене до нього? Мені треба з ним поговорити.
Ґреґоріус поклав на плече важку зброю й підозріло подивився на нас з А. Беттіком.
— А ці двоє...
— Це мій найкращий друг, — сказала Енея, торкаючись руки А. Беттіка. Вона взяла мою руку. — А це мій коханий.
Гігант мовчки кивнув на це і першим почав підніматися останніми метрами стежини, що вела до вершини — до Храму Нефритового Імператора.
Частина третя
22
На Гіперіоні, ближче до центру Галактики, але за кілька сотень світлових років від місця подій, про які йдеться, і від людей, що перебували на Тянь-Шані, старий, якого вже й числити за живого всі забули, прокинувся від сну без сновидінь, вийшовши зі стану надзвичайно довготривалої кріогенної фуги, і повільно почав усвідомлювати, де він знаходиться. А знаходився він у ліжку, вірніше, над ним, бо це було спеціальне, безконтактне ліжко, а від нього, наче павутиння, навсібіч розбігалися зонди, крапельниці, трубки, дроти, з’єднуючи старого з моніторами та блоками життєзабезпечення. Усе це хитромудре приладдя живило його тіло, очищало його кров, вприскувало йому антибіотики, стимулювало нирки, слідкувало за кожним показником, узагалі підтримувало в ньому життя до миті пробудження.
— Хай йому грець, — прохрипів старий. — Для старого кордупля, як оце я, прокидатися гірше за нічний кошмар... все одно, що лайно жерти чи жмура в дупу трахати. Дав би мільйон марок, щоби злізти зараз з ліжка та посцяти по-людськи.
— Доброго ранку, пан-Силене, — відізвалася жінка-андроїд. Вона слідкувала за показниками на біомоніторі, що плавав у повітрі поруч зі старим поетом. — Бачу, ви сьогодні в доброму гуморі.
— Їбав я усіх синьошкірих хвойд, — буркнув Мартін Силен. — Де мої зуби?
— Ви їх ще не відростили, пан-Силене, — відповіла андроїд. Її звали А. Раддік, і років їй було трохи за триста... тобто вона була втричі молодша за старезну людську мумію в повітряному ліжку.
— Ну й дідько з ними, — прошамкав старий. — Хоч як, а мені знову скоро дрихнути. Скільки я був у відрубі?
— Два роки, три місяці і вісім днів, — відповіла А. Раддік.
Мартін Силен подивився вгору. Брезентовий дах над кам’яною вежею, на верхньому рівні якої він наразі перебував, було відкинуто, і небо сяяло чистою ляпіс-лазур’ю. Сонце стояло низько — чи то на ранковому, чи то на вечірньому прузі. Небо було порожнім, у ньому навіть не перепурхувало з місця на місце сяйливе павутиння, розкинувши півметрові мерехтливі крила.