— Яка пора рову? — вичавив із себе Силен.
— Весна вповні, — сказала жінка-андроїд.
Круглою кімнатою снували інші синьошкірі служники старого поета, мовчки виконуючи свою роботу. Але за фінальними стадіями його пробудження спостерігала тільки А. Раддік.
— Скільки вже часу їх немає? — Йому не було потреби уточнювати, хто ці «вони». А. Раддік знала, що старий поет має на увазі не тільки Рола Ендіміона, останнього, хто побував у їхньому покинутому університетському місті, а й Енею, яку Силен знав дівчинкою три сторіччя тому і з якою він усе ще сподівався одного дня зустрітися.
— Дев’ять років, вісім місяців, один тиждень та один день, — відповіла А. Раддік. — Стандартних, земних, звісно.
— Хггрхх, — прогарчав старий поет. Він не відривав очей від неба. Сонячне проміння фільтрувалося, проходячи крізь брезент, скочений на східний бік даху, і падало на південну стіну невеличкої башточки, а вже звідти, пом’якшене, відбивалося йому в очі, але й цього блиску було доволі, щоби на старечих очах проступили сльози. — Я перетворююся на мешканця темряви, — прохрипів він, — наче той Дракула. Встаю зі своєї довбаної труни кожні кілька років, щоби подивитися на світ живих.
— Так, пан-Силене, — погодилася А. Раддік, налаштовуючи якісь параметри на обладнанні відповідно до показів.
— Стули пельку, курво.
— Так, пан-Силене.
Старий застогнав.
— Коли я зможу перебратися до свого крісла, Раддік?
Андроїдка затисла губи, похитавши голомозою головою.
— Ще два дні, пан-Силене. Може, два з половиною.
— Чорт і дідько, — буркнув Мартін Силен. — Щоразу я видряпуюсь повільніше. Колись я не прокинусь узагалі... довбана машина довбаної фуги не поверне мене назад.
— Так, пан-Силене, — підтвердила андроїдка. — Кожний наступний холодний сон підточує ваш організм. Це реанімаційне та життєзабезпечувальне обладнання дуже старе. Ви, дійсно, не витримаєте численних пробуджень.
— Не каркай, — простогнав поет. — Ти клята чорнорота стара хвойда!
— Так, пан-Силене.
— Скільки ти вже працюєш на мене, Раддік?
— Двісті сорок один рік, одинадцять місяців і дев’ятнадцять днів, — сказала жінка-андроїд. — Стандартних.
— І досі не навчилася робити пристойну каву.
— Не навчилася, пан-Силене.
— Але кавник ти поставила на вогонь, чи не так?
— Так, пан-Силене. Згідно з вашими чинними інструкціями.
— Служака до самих кісток, матері твоїй ковінька!
— Але ви не зможете приймати рідину перорально, принаймні ще дванадцять годин, пан-Силене,— додала А. Раддік.
— Аррргггххх! — рявкнув поет.
— Так, пан-Силене.
Минуло кілька хвилин. Старий, здавалося, знову поринув у сон, аж раптом він вимовив:
— Щось чути про хлопця чи дитину?
— Ні, сер, — відказала А. Раддік. — Хоча, звісно, ми перехоплюємо зараз тільки внутрішні перемовини Пакса. А вони, переважно, користуються дуже добрим шифром.
— Може, якісь чутки про них?
— Нічого певного, пан-Силене, — сказала А. Раддік. — Пакс, схоже, має великі проблеми... на багатьох планетах революції, Хрестовий похід проти Вигнанців йде невдало, усередині паксівських кордонів спостерігається постійне переміщення бойових і транспортних кораблів... ходять чутки про вірусну епідемію, але ця інформація дуже засекречена.
— Епідемія, — повторив Мартін Силен, посміхаючись на весь беззубий рот. — Це вона, голову даю на відсіч.
— Цілком ймовірно, пан-Силене, — відказала А. Раддік, — хоча, можливо, на тих планетах, дійсно, поширилася певна моровиця...
— Ні, — заперечив поет, майже енергійно мотаючи головою. — Це Енея. І її послідовники. Епідемія поширюватиметься, наче гонконгський грип. Ти ж не пам’ятаєш гонконгського грипу, га, Раддік?
— Ні, cep, — відказала жінка, закінчивши перевіряти покази і перемкнувши модуль на автоматичне керування. — Це було до мене. Раніш за будь-кого. Крім вас, сер.
Зазвичай поет мав би вибухнути лайкою, але наразі він лише кивнув.
— Знаю. Я виродок. Примха природи. Заплатіть два п’ятаки й подивіться на найстарішу калошу в Галактиці... помилуйтеся мумією, що шкандибає й патякає... так, наче... наче ця паскуда відмовляється помирати. Я чудовисько, хіба не так, А. Раддік?
— Так, пан-Силене.
Поет рохнув.
— Але ти не дуже сподівайся, синя хвойдо. Я не збираюся здохнути, не дочекавшись звістки від Рола й Енеї. Я маю дописати «Пісні», а я не знаю, який буде фінал, поки вони його не створять для мене. Звідки мені знати, що думати, доки я не побачу, що вони зроблять?
— Саме так, пан-Силене.
— Не підлабузничай, синя бабо.
— Так, пан-Силене.
— Хлопець... Рол... запитав мене, які будуть вказівки... майже десять років тому. Я сказав йому врятувати дівчинку Енею... повалити Пакс... знищити владу Церкви... і притягти назад Стару Землю, звідти, де вона, в сраці, перебуває. Він сказав, що він це зробить. Звісно, коли ми домовлялися, він був п’яний, як хлющ, утім, як і я.
— Так, пан-Силене.
— І що? — запитав поет.
— Що «що», сер? — перепитала А. Раддік.
— Що чути від нього чи про нього? Чи є ознаки, що він виконує свої обіцянки, Раддік?
— Ми знаємо з перехоплених повідомлень Пакса, що дев’ять років і вісім місяців тому він покинув Гіперіон на кораблі Консула, — сказала андроїдка. — Ми можемо сподіватися, що дівчинка Енея й досі жива і здорова.
— Так, так, — прошепотів Силен, ледь похитуючи головою, — але чи повалено Пакс?
— Ознак цього ми не спостерігаємо, — відказала А. Раддік. — Пакс стикається з певними труднощами, про які я вже сказала, а ще ми бачимо, що тут, на Гіперіоні, зменшилася кількість чужосвітних туристів, але...
— А та содомітська Церква все ще продовжує зомбувати людей? — запитав поет уже трохи зміцнілим голосом.
— Церква продовжує експансію, — сказала А. Раддік. — Щороку все більше й більше людей із боліт і гір приймають хрестоформу.
— Ну й в сраку їх усіх, — сказав старий, знову виказуючи страшенну втому. — І навряд чи Земля повернулася на своє місце.
— Ми не отримували звісток, які б дозволили зробити таке припущення, — сказала А. Раддік. — Звісно, як я вже сказала, наразі наше електронне перехоплювання обмежене самими службовими перемовинами, а відтоді як Корабель полетів геть із пан-Ендіміоном та пан-Енеєю майже десять років тому, наші дешифрувальні можливості значно звузилися...
— Добре, добре, — страшенно втомлено проказав старий. — Посади мене в моє крісло.
— Боюся, що це буде можливо не раніше, ніж за два дні, — дуже лагідно відказала андроїдка.
— Срав пес твоїй матері велику купу! — вигукнув старий, плаваючи серед трубок та сенсорних провідників. — А до вікна ти можеш мене підкотити, Раддік? Ну, будь ласка. Хочу подивитися на цвітіння челмових дерев і на руїни цього стародавнього міста.
— Так, пан-Силене, — сказала андроїдка, радіючи, що може зробити для старого ще щось, окрім підтримувати роботу його тіла.
Мартін Силен дивився крізь вікно цілу годину, переборюючи біль, що, як зазвичай після пробудження, накочувався хвилями, а ще потяг повернутися до стану фуги, заснути. Надворі був ранок. Слухові імпланти доносили до нього пташиний спів. Старий поет думав про свою прийомну племінницю, про дівчинку, яка вирішила назватися Енеєю... думав про свого незабутнього друга, Брон Ламію, мати Енеї... про те, як запекло вони з нею ворогували, як ненавиділи один одного на початку їхньої спільної подорожі, останньої великої прощі до Ктиря... про історії, які вони всі оповідали, а також про те, що їм довелося побачити... Він згадував Ктиря в Долині Гробниць часу, з палаючими червоними очима... і вченого... як його звали?... Сол... Сол зі своїм немовлям, загорнутим у пелюшки, що повільно зростало в зворотний бік, у нікуди... а воїн? Кассад... ось як того звали... полковник Кассад. Старий поет завжди гребував військовими... вони всі тупаки... але Кассад розповів цікаву історію, і прожив він цікаве життя... а той, другий, священик, Лінар Гойт, був покидьком, курвим сином... але перший... той, із сумними очима та нотатником у шкіряній обкладинці... Пол Дюре... ось про кого варто було писати...