Мартіна Силена знову підхопили хвилі сну, а ранкове світло огортало його, озорюючи незлічимі зморшки, проявляючи сині жили, що слабо пульсували під напівпрозорою, пергаментною шкірою. Він не бачив сновидінь... частина його мозку вже накреслювала наступні розділи нескінченних «Пісень».
СЕРЖАНТ ҐРЕҐОРІУС НЕ ПЕРЕБІЛЬШУВАВ. Отця-капітана де Сойю жахливо пошматувало й обпекло в тому останньому бою, що його вів корабель «Рафаїл», і він помирав.
Сержант завів А. Беттіка, Енею та мене до храму. Будівля справляла таке ж дивне враження, як і наша несподівана зустріч. Зовні ми побачили величезну кам’яну брилу — моноліт із гладенькою та абсолютно чистою поверхнею. Енея встигла сказати мені, що брила перевезена сюди зі Старої Землі, де стояла біля воріт справжнього Храму Нефритового Імператора, стояла впродовж тисячоліть на шляху пілігримів, і на ній ніколи й ніхто не зробив жодного напису. Посередині ж критого й герметизованого подвір’я власне храму височів обнесений кам’яними поручнями валун. Це й був вершечок Тайшаню, священний Великий Пік Серединного Царства. Позаду гігантського храму містилися крихітні кімнатки для пілігримів, і тут, в одній із них, ми й знайшли капітана де Сойю та ще двох уцілілих членів його команди. Це були Карел Шан, інженер систем озброєння, страшенно обгорілий, наразі непритомний, та Боров Ліблер, якого сержант Ґреґоріус назвав «колишнім» першим помічником капітана. З них чотирьох Ліблер мав найлегші ушкодження: у нього була зламана та висіла на перев’язі ліва рука, але більше опіків чи серйозних поранень не було помітно. Проте він сидів дуже тихо і мав відсторонений вигляд, наче перебував у шоці чи прокручував в голові якусь невідступну думку.
Енея відразу попрямувала до де Сойї.
Напівголого отця-капітана Ґреґоріус поклав на одне із незручних пілігримських ліжок, і було незрозуміло, чи то він роздягнув його до пояса, чи то той утратив одяг під час вибуху. Штани перетворилися на лахміття. Він був босий. Єдиним місцем на його тілі, що не мало жахливих опіків, була хрестоформа на його грудях — абсолютно здорова, нудотного рожевого кольору. Волосся де Сойї згоріло, обличчя було поплямоване бризками розпеченого металу та радіаційними променями, але я бачив, що він мав бути людиною вражаючої зовнішності. Це було видно насамперед з його ясних карих очей, яскравий блиск яких не міг пригасити навіть той біль, що він мав відчувати тієї миті. Хтось наніс мазь від опіків, засіб для регенерації шкіри та дезінфікуючу рідину на всі відкриті ділянки тіла конаючого священика-капітана і розпочав стандартну процедуру обробки ран, передбачену медичним пакетом, що був на рятувальній шлюпці. Але це було намарно. Я бачив такі бойові опіки раніше, хай отримані і не в космічних битвах. Три мої товариші померли на шельфі Крижаний Пазур від таких за годину, бо їх не змогли евакуювати. Кричали вони несамовито, так що слухати це було нестерпно.
Отець-капітан де Сойя не кричав. Я бачив, що всі його сили йдуть на те, щоби не скрикнути, але він лежав мовчки, і в очах його від дзеркалювалась тільки неймовірна концентрація на мовчанні. Аж доти, доки Енея не опустилась на коліна біля нього.
Спершу він її не впізнав.
— Беттц? — тихо проказав він. — Еколог Арґойл? Ні... ти загинула на своєму посту... Інші теж. Пол Деніш, Елія... він намагався вивільнити кормову шлюпку... десантники... коли не витримав корпус по правому борту... але твоє обличчя здається... знайомим.
Енея хотіла взяти його за руку, побачила, що на руці капітана де Сойї бракує трьох пальців, і поклала свою руку поруч із його на закривавлену ковдру.
— Отче-капітане, — промовила вона тихенько.
— Енея, — сказав де Сойя, уперше по-справжньому сфокусувавши на ній свій погляд. — Ти та дівчинка... скільки місяців я розшукував тебе... бачив тебе, коли ти вийшла зі Сфінкса. Неймовірна дитина. Я радий, що ти врятувалася. — Він перевів очі на мене. — А ти Рол Ендіміон. Я дивився твоє досьє з Місцевої гвардії. Майже схопив тебе на Морі Безкрайому. — Хвиля болю накрила його, і він впився зубами в свою обгорілу та закривавлену нижню губу. За мить він розліпив повіки та звернувся до мене: — У мене є одна штука, що належить тобі. Зберігав її на «Рафаїлі» серед особистих речей. Священна Канцелярія дозволила мені її взяти, коли покінчили з розслідуванням. Сержант Ґреґоріус віддасть її тобі, коли я помру.
Я кивнув, не уявляючи, про що це він.
— Отче-капітане де Сойя, — прошепотіла Енея, — Федеріко... ви мене чуєте... розумієте?
— Так, — промурмотів отець-капітан. — Не дозволив сержанту Ґреґоріусу... знеболювальне... не хочу відійти уві сні... мирно... — Біль повернувся. Я бачив, що шкіра на шиї та грудях де Сойї потріскалася, розійшлася, наче обвуглена окалина. Гній та сукровиця лилися на простирадла під ним. Чоловік заплющив очі, доки напад болю трохи не притлумився; цього разу він тривав довше. Я пригадав, як звивався від болю, що спричиняв звичайнісінький нирковий камінь, і спробував уявити, яку муку терпить цей чоловік. Мені це не вдалося.
— Отче-капітане, — сказала Енея, — є спосіб вам вижити...
Де Сойя, незважаючи на те, якого це мало завдати болю, рішуче похитав головою. Я помітив, що його ліве вухо практично перетворилося на вугілля. Частина його осипалася на подушку, саме коли я дивився.
— Ні! — вигукнув він. — Я наказав Ґреґоріусові... жодного часткового воскресіння... ідіотом... скопцем... — Він закашлявся, втім, це міг бути й смішок, що вирвався крізь спалені зуби. — Мені цього й за моє життя священиком вистачило. До того ж... я втомився... від цього... — Чорними рештками пальців на правій руці він постукав по рожевому подвійному хресту на потрісканих, залитих сукровицею грудях. — Хай ця штука помре разом зі мною.
Енея кивнула.
— Я кажу не про воскресіння, отче-капітане. Я маю на увазі життя. Одужання.
Де Сойя намагався змигнути, але його повіки надто обгоріли.
— Не хочу в полон до Пакса, — спромігся він проказати, насилу виштовхуючи повітря, задихаючись. — Мене стратять. Я на це... заслуговую. Убив багато невинних чоловіків... жінок... рятуючи... друзів.
Енея нахилилась ближче, щоби він добре її бачив.
— Отче-капітане, Пакс досі женеться й за нами теж. Але ми маємо корабель. А на кораблі є автохірург.
Сержант Ґреґоріус зробив крок уперед. До цього він стояв, безсило спершись об стіну. Чоловік на ім’я Карел Шан залишався непритомним. Боров Ліблер, очевидно поринувши в особисті невеселі думки, не реагував на те, що відбувається.
Енеї довелося повторити свої слова, перш ніж де Сойя зрозумів.
— Корабель? — повторив він. — Стародавній корабель часів Гегемонії, на якому ви втекли? На ньому немає зброї, чи не так?
— Немає, — підтвердила Енея. — І ніколи не було.
Де Сойя знову похитав головою.
— Тут має бути... п’ятдесят кораблів... класу Архангел... стрибнули за нами. Кількох... уже немає... решта тут. Жодного шансу... дістатися до будь-якої точки стрибка... перш ніж... — Він опустив повіки, позаяк біль знову накрив його. Цього разу мені здалося, що він ось-ось забере капітана з собою. Отець-капітан повернувся, наче з далекої далечіні.
— Усе буде добре, — прошепотіла Енея. — Це мій клопіт. А ви будете в автохірургу. Але для цього вам доведеться дещо зробити.
Сил говорити в отця-капітана де Сойї, здавалося, уже не лишалося, але він трохи підвів голову, щоби краще чути.
— Ви повинні зректися хрестоформи, — сказала Енея. — Ви маєте відкинути цей вид безсмертя.
Губи отця-капітана ворухнулися, відліплюючись від зубів.
— Я би... радо... — прохрипів він. — Але... на жаль... не зможу... Якщо прийняв хрестоформу... від неї неможливо... відмовитися.
— Ні, — прошепотіла Енея, — можливо. Якщо ви погодитесь на це, я змушу її зникнути. Наш автохірург дуже старого зразка. Він не зможе вас зцілити, доки у вашому тілі перебуватиме цей паразит. А воскресальних ясел на нашому кораблі немає...
Де Сойя потягнувся до неї, учепившись рукою з уцілілими двома пальцями в рукав її термокуртки.