— Не має значення... нехай я помру... зніми її. Зніми! Хочу померти справжнім... католиком... знову... якщо ти можеш... допоможи мені... зніми це з мене... ЗНІМИ! — Він майже викрикнув останнє слово.
Енея повернула голову до сержанта.
— У вас знайдеться чашка або склянка?
— У медичному пакеті є кухоль, — пророкотів гігант, відшукуючи потрібне. — Але в нас немає води...
— У мене є трохи, — озвалася дівчина, знявши термопляшку з пояса. Я гадав, що це буде вино, але це була вода, яку ми розлили по пляшках, полишаючи Завислий У Повітрі Храм, здається, страшенно давно. Енея не стала заморочуватися зі спиртом для протирання чи зі стерильними ланцетами: підізвавши мене, вона взяла мисливський ніж у мене з пояса і різонула себе по трьох пальцях так блискавично, що змусила мене здригнутися. З її пальців заструменіла червона кров.
Енея занурила пальці в прозорий пластиковий кухоль лише на секунду, але цього часу вистачило, аби червоні цівки закрутилися у воді спіралями, перехрещуючись, змішуючись.
— Випийте це, — сказала вона отцю-капітану де Сойї, відтак допомогла вмираючому підвести голову, притримуючи її, поки він пив.
Священик-капітан зробив ковток, закашлявся, зробив ще ковток. Коли Енея опустила його голову на подушку, очі капітана були заплющені.
— Хрестоформа відпаде за двадцять чотири години, — прошепотіла дівчина.
Отець-капітан де Сойя знову видав дивний звук, наче сміх.
— За годину мене вже не буде в живих.
— За п’ятнадцять хвилин ми покладемо вас до автохірурга, — сказала Енея, торкаючись тієї його руки, що не так обгоріла. — Тепер поспіть... тільки обіцяйте мені не помирати, Федеріко де Сойя... обіцяйте мені. Нам з вами багато про що треба поговорити. І ви маєте зробити мені одну велику послугу... нам усім.
Сержант Ґреґоріус підійшов ближче.
— Пан-Енеє, — промовив він, затинаючись, переступаючи з ноги на ногу. — Пан-Енеє, — спробував він знову. — Можна й мені випити... цієї води?
Енея подивилася на нього.
— Так, сержанте. Але знайте, що, зробивши ковток, ви більше не зможете носити хрестоформу. Ніколи. Воскресіння не буде. І ще й інші... побічні дії.
Ґреґоріус змахнув рукою, відмітаючи будь-які подальші обговорення.
— Я був разом із моїм капітаном десять років. І зараз я піду за ним. — Він зробив добрячий ковток рожевуватої води.
Де Сойя лежав із заплющеними очима, і я гадав, що він заснув чи знепритомнів від болю, але раптом він розплющив очі й сказав Ґреґоріусу:
— Сержанте, будь ласка, принесіть пан-Ендіміону той згорток, що ми витягли з рятувальної шлюпки.
— Слухаюсь, капітане, — відповів гігант і взявся ритися в купі мотлоху в кутку кімнати. А тоді простягнув мені запечатаний тубус, десь метрової довжини.
Я подивився на отця-капітана. Де Сойя, здавалося, дрейфував між безпам’ятством і шоком.
— Відкрию, коли йому полегшає, — сказав я сержантові.
Сержант кивнув, попрямував до Карела Шана й влив трохи води до розкритого рота непритомного офіцера.
— Карел може померти, поки прийде ваш корабель, — сказав сержант. Він подивився на нас. — Чи, може, у вас на кораблі два автохірурги?
— Ні, — відповіла Енея. — Один, але в ньому три відділення. Ви теж зможете підлікувати ваші рани.
Ґреґоріус тільки знизав плечима. Він підійшов до чоловіка на ім’я Ліблер і простягнув тому кухоль. Кістлявий чоловік зі зламаною рукою подивився на нього, нічого не відповівши.
— Можливо, згодом, — сказала Енея.
Ґреґоріус кивнув і повернув їй кухоль.
— Ми утримували першого помічника на своєму кораблі як полоненого, — сказав сержант. — Він — шпигун. Ворог капітана. А отець-капітан, ризикуючи життям, витяг Ліблера з корабля... ці опіки він отримав, рятуючи його. Гадаю, Кабан так і не зрозумів, що відбувається.
Ліблер підвів голову.
— Я розумію, — тихо промовив він. — Але я не розумію...
Енея підвелася на повний зріст.
— Роле, сподіваюся, ти не загубив свій комунікатор.
Я порпався в кишенях хіба кілька секунд, перш ніж показати їй комунікатор, він же бортовий журнал.
— Краще я вийду надвір і спрямую промінь візуально, — сказав я. — Скористаюся роз’ємом на комбінезоні. Будуть якісь інструкції для корабля?
— Скажи йому, хай поквапиться, — відповіла Енея.
ЦЕ БУЛО НЕПРОСТО — ПЕРЕТЯГТИ НАПІВПРИТОМНОГО де Сойю та непритомного Карела Шана на корабель. У них не було герметичних костюмів, а просто неба був практично вакуум. Сержант Ґреґоріус сказав нам, що з рятувальної шлюпки до Храму Нефритового Імператора він перетягнув своїх товаришів за допомогою надувної кулі, але ця куля теж пошкоджена. Я мав близько п’ятнадцяти хвилин, щоб порозмислити над цією проблемою, перш ніж корабель з’явився в полі зору, знижуючись на електромагнітних підштовхувачах на блакитному хвості плазмового вогню. Тому коли він прибув, я наказав йому приземлитися впритул до повітряного шлюзу храму та поширити своє захисне поле на двері та сходи. Після цього залишалося тільки наказати плавучим ношам викотитися з медвідсіку корабля та перекласти на них поранених, намагаючись не дуже їм зашкодити. Шен так і не приходив до тями, а коли ми перекладали на ноші де Сойю, у нього відпала ще частина шкіри. Він смикнувся й розплющив очі, але не закричав.
Хоч я й пробув на Тянь-Шані багато місяців, інтер’єр корабля Консула все одно залишався рідним, як це і буває, коли ти повертаєшся уві сні до будинку, де жив колись давно. Коли ми засунули де Сойю та офіцера-зброяра до камер автохірурга, було невимовно дивно стояти разом з Енеєю та А. Беттіком на килимі перед голографічною нішею, поруч зі старовинним Стейнвеєм, так наче нічого й не сталося за цей час. Але, крім нас, тут був присутній ще й обгорілий гігант, який усе ще тримав напоготові свою десантну зброю, та колишній перший помічник, котрий сидів, заглибившись у роздуми, на сходинках голоніші.
— Автохірург завершив діагностику, — повідомив корабель. — Наявність хрестоподібних паразитів робить лікування на цей час неможливим. Можна відмовитися від лікування чи тимчасово помістити пацієнтів у кріогенну фугу.
— Хай буде кріогенна фуга, — сказала Енея. — Автолікування розпочнеться за двадцять чотири години. Будь ласка, прослідкуй, щоби вони не померли та знаходилися поки що в стані стазу.
— Завдання зрозумів, — відповів корабель. А тоді звернувся до нас: — Пан-Енеє? Пан-Ендіміоне?
— Так, — відгукнувся я.
— Ви в курсі, що з тієї миті, як я залишив третій супутник, за мною стежать далекобійні радари? Зараз, коли ми з вами розмовляємо, сюди прямують тридцять сім паксівських військових кораблів. Може, більше. Один із них уже знаходиться на орбіті і готовий сісти, а інший щойно застосував дуже незвичну тактику стрибка на рушії Гокінґа з параметрами, близькими до гравітаційного колодязя планети.
— Усе гаразд, — відповіла Енея. — Не переймайся цим.
— На мою думку, вони збираються перехопити нас і знищити, — не вгавав корабель. — І вони можуть це зробити, а ми не встигнемо навіть покинути атмосферу.
— Нам це відомо, — зітхнула Енея. — Кажу тобі, не варто хвилюватися.
— Виконую, — відгукнувся корабель таким зібраним тоном, якого я ще від нього не чув. — Місце призначення?
— Розколина з лісом бонсай за шість кілометрів на схід від Сюанькун-Си, — сказала Енея. — На схід від Завислого У Повітрі Храму. Швидко! — Вона подивилася на хронометр, що був у неї на зап’ястку. — Але, кораблю, не виходь за межі хмаровиння.
— Маються на увазі фосгенні чи водяні хмари? — уточнив корабель.
— Тримайся якомога нижче, — сказала Енея. — Якщо тільки ти не матимеш проблем із фосгенними хмарами.
— Жодних проблем, — відказав корабель. — Якщо бажаєте, я можу прокласти маршрут, який проведе нас крізь кислотні моря. Звісно, паксівські радари ми таким чином не обдуримо, але це потребуватиме лише невеликого додаткового часу і...
— Ні, — зупинила його Енея, — просто тримайся хмар.
На сферичному голоекрані ми бачили, як корабель стартував із Урвища Самогубців і пірнув на десять кілометрів углиб сірих хмар, які незабаром змінилися зеленими. Йти до розколини нам залишалося лічені хвилини.