Ми всілися на вкриті килимом сходинки. Я помітив, що й досі тримаю в руках запечатаний тубус, який дав мені сержант.
— Давай відкрий його, — промовив до мене сержант Ґреґоріус. Велетень потихенько, шар за шаром знімав із себе бойовий скафандр. Ланцетні удари розплавили внутрішню оболонку. Я боявся навіть дивитися на його ліву руку та груди.
Я вагався. Адже сказав, що зроблю це, коли отець-капітан почне одужувати.
— Давай скоріше, — знову промовив Ґреґоріус. — Капітан чекав дев’ять років, щоби тобі це повернути.
Я й гадки не мав, що це може бути. І звідки цей чоловік знав, що він одного дня зустрінеться зі мною? У мене не було жодних особистих речей... звідки б у нього взялося щось моє, що треба повернути?
Я зламав печатку на тубі й зазирнув усередину. Якась щільно скочена тканина. Помалу до мене почало доходити... я витяг те, що було всередині тубуса, і розкотив тканину на підлозі.
Енея радісно розсміялася.
— Боже милосердний, — вигукнула вона, — в усіх моїх сновидіннях про це, хай яких різних, цього я ніколи не бачила. Дивовижно!
Це був килим-літун... килим-літун, на якому ми з Енеєю втекли з Долини Гробниць часу майже десять років тому. Я його загубив... за секунду чи дві, я пригадав це. Я загубив його на Морі Безкрайому, дев’ять років тому. Паксівський лейтенант, із яким я бився, вихопив ніж, порізав мене й зіштовхнув із килима в море. Що сталося далі? Підлеглі лейтенанта, котрі перебували на морській платформі, помилково вбили його, випустивши по ньому хмару флешетних стріл. Мертвий лейтенант упав у хвилі фіолетового моря, а килим-літун полетів далі, сам... ні, пригадав я, хтось на платформі перехопив його.
— Як він потрапив до отця-капітана? — запитав я і відразу все сам зрозумів. Тоді де Сойя невтомно нас переслідував.
Ґреґоріус кивнув.
— Отець-капітан скористався ним, щоб отримати зразки твоєї крові та ДНК. Ми отримали твоє досьє з Гіперіона. Якби у нас були скафандри, я би скористався ним, щоби ми всі змогли втекти з цієї чортової гори, де нема чим дихати.
— Тобто ти хочеш сказати, що він працює?
Я постукав по левітаційних нитях. Килим-літун, ще більш обшарпаний, ніж я пам’ятав, завис на висоті десять сантиметрів над підлогою.
— Ми піднялися й прямуємо до розколини із заданими координатами, — пролунав голос корабля.
У голографічній ніші з’явилася картинка хребта Йо-Кунґ, що стрімко наближався. Ми знизилися й зависли над ним на висоті сто метрів. Тобто ми повернулися до тієї ж лісистої гірської ущелини, де корабель висадив мене три місяці тому. Тільки наразі у зеленій долині було повнісінько народу. Я впізнав Тео, Ломо й інших знайомих із Завислого У Повітрі Храму. Корабель спустився ще нижче й завис, чекаючи на розпорядження.
— Висунь ескалатор, — сказала Енея. — Візьмемо всіх на борт.
— Хотів би нагадати, — промовив корабель, — що я маю місця в камері фуги та системи життєзабезпечення на випадок міжзоряного стрибка лише для шістьох осіб. А тут я бачу не менше п’ятдесяти...
— Висунь ескалатор і візьми всіх на борт, — скомандувала Енея. — Негайно.
Корабель мовчки виконав її наказ.
Утікачі під проводом Тео піднялись трапом, тоді гвинтовими сходами й зайшли у приміщення, в якому ми на них чекали.
Тут були практично всі, хто залишався в Храмі: багато хто з монахів, Тромо Трочі з Дхомі, колишній солдат Ґ’яло Дондуп, Ломо Дондруб — ми з полегшенням пересвідчилися, що його параплан без пригод доправив його назад, а з того, як він посміхався й обіймав нас, ясно було, що й він радий бачити нас живими, — абат Кемпо Нґа Ван Таші, Чім Дін, Джіґме Тарінґ, Куку та Кей, Джордже та Джиґме, брат Далай-лами Лобсанґ Самтен, випалювальники цегли Віки та Кім, наглядач за роботами Тципон Шакабпа, Рімзі Кійпу, не такий відсторонений, як завжди, висотники Харуюкі Отакі та Кенширо Ендо, а також майстри з обробки бамбука Войтек Майєр та Януш Куртика, навіть мер Йо-Кунґу Чарльз Чі-К’яп Кемпо. Але Далай-лами не було. Дорджі Памо також була відсутня.
— Рахіль пішла по них, — сказала Тео, яка останньою піднялася на корабель. — Далай-лама наполіг, що він покине храм останнім, а Дорджі Памо залишилася з ним. Вони вже мали би бути тут. Я саме збиралася піднятися на перевал і подивитися...
Енея похитала головою:
— Ми всі полетимо по них.
Розмістити всіх як годиться не було змоги. Люди товпилися на сходах, заполонили бібліотеку, хтось піднявся до спальні, щоби дивитися крізь прозорий ніс корабля, дехто знайшов собі вільний куточок в камерах для фуги і навіть у машинному відділенні.
— Уперед, кораблю, — сказала Енея. — Завислий У Повітрі Храм. Йди прямим ходом.
Прямий хід означав, що корабель вивергнув полум’я, дав повну тягу, підстрибнув на п’ятнадцять кілометрів вгору, а тоді вертикально впав долу, останньої миті задіявши відштовхувачі та головний двигун. На всю дорогу пішло секунд тридцять, але хоча внутрішні захисні поля не дали всім на борту перетворитися на желе, тих, хто спостерігав за польотом крізь прозорий ніс корабля, стрибок мав дещо дезорієнтувати. Я, Енея, А. Беттік і Тео дивилися на картинку в голоніші, і я відчув непереборне бажання вчепитися щосили в перегородку, а ще краще — припасти до килима на підлозі. В кінці вертикального падіння ми зависли над храмовими спорудами на висоті п’ятдесят метрів.
— Чорт забирай! — вихопилось у Тео.
На екрані ми побачили смертельне падіння якогось чоловіка до хмар унизу. Підхопити його не було можливості. Мить ми бачили його у вільному падінні, і ось його вже поглинули хмари.
— Хто це був? — запитала Тео.
— Кораблю, прокрути назад і збільш, — сказала Енея.
Карл Лінґа Вільям Ейгезі, особистий охоронець Далайлами.
За кілька секунд перед Павільйоном Правильної Meдитації на найвищій платформі з’явилося кілька постатей. Місяць тому я брав участь у його будівництві за кресленнями Енеї.
— От лайно! — вигукнув я. Потвора Немез тримала однією рукою Далай-ламу, просто над безоднею, виставивши хлопчика за край платформи. За її спиною... за її спиною вимальовувалися дві постаті: її клони, чоловічий та жіночий екземпляри.
З сутінків на платформу виступили ще дві постаті: Рахіль і Дорджі Памо.
Енея схопила мене за руку:
— Роле, підеш туди зі мною?
Туди? Вона активувала балкон за роялем, і він виступив назовні. Але я знав, що вона має на увазі не тільки балкон.
— Ясна річ, — сказав я, думаючи: «Невже це її смерть? Це те, що вона бачила, ще не народившись? Може, це моя смерть?» — Звісно, що піду, — ще раз підтвердив я.
А. Беттік і Тео хотіли вийти за нами на балкон.
— Ні, — сказала Енея. — Будь ласка. — На мить вона торкнулася руки андроїда. — Ти побачиш усе зсередини, мій друже.
— Я хотів би бути з вами, пан-Енеє, — промовив А. Беттік.
Енея кивнула, показуючи, що вона розуміє.
— Це тільки для нас із Ролом, — промовила вона.
А. Беттік схилив голову та повернувся до голографічної ніші. Жоден із людей у бібліотеці та на гвинтових сходах навіть слова не зронив. Мертва тиша панувала всередині корабля. Ми з Енеєю вийшли на балкон.
Немез продовжувала тримати хлопчика над прірвою.
Тепер ми знаходилися на двадцять метрів вище за неї та її близнюків. «Цікаво, на яку висоту вони можуть стрибати?» — ворухнулася думка мені в голові.
— Гей, — гукнула Енея.
Немез подивилася вгору. Я пригадав, що й раніше мені здавалося, що вона дивиться наче порожніми очницями. Там не було нічого людського.
— Відпусти його! — сказала Енея.
Немез посміхнулася й упустила хлопця в прірву, підхопивши його лівою рукою в останню мить.
— Обережніше зі словами, дитинко, — просичала бліда потвора.
— Дай йому та ще двом піти, і я спущуся до тебе, — сказала Енея.
Немез стенула плечима.
— Тобі звідси хоч як не втекти, — проказала вона, не підвищуючи голосу, але кожне слово її було чути так, наче вона стояла поруч.