— Дай їм піти, і я спущуся, — повторила Енея.
Знизавши плечима, Немез відкинула Далай-ламу вбік, наче непотрібне ганчір’я.
Рахіль кинулася до хлопчика, побачила, що він ударився і закривавлений, але живий. Вона звела його на ноги й розлючено розвернулася до Немез та її двійників.
— НІ! — закричала Енея.
Раніше я ніколи не чув від неї такого тону. Рахіль застигла на піврусі, втім, як і я.
— Рахіле, — проказала Енея вже звичайним голосом, — будь ласка, проведи Його Святість і Дорджі Памо на корабель. — Вона промовляла спокійно, ввічливо, але так, що, наприклад, я не зміг би не послухати.
Рахіль теж не змогла.
Енея віддала команду кораблю, і він спустився ще нижче, сформувавши сходи, і вони зійшли долу просто з балкона. Енея пішла сходами. Я поспішив услід за нею. Ми зійшли на платформу з карликового кедра... Це я настилав дошки... А Рахіль повела дитину та стару жінку сходами вгору. Енея торкнулася голови Рахілі, коли та проходила повз неї. Сходи поволі втяглися і знову перетворились на балкон. Тео з А. Беттіком приєдналися до Рахілі та Дорджі Памо на балконі. Хтось допоміг закривавленому хлопчику увійти до корабля.
Ми зупинилися за два метри від Радамант Немез. Її клони зробили крок уперед і стали поруч із нею.
— Це ще не всі, — промовила Немез. — Де твій... а, ось він.
Ктир виплив із тіні павільйону. Я кажу «виплив», бо хоч він і рухався, я не бачив, щоби він пересував ногами.
Я стискав і розтискав кулаки. Геть усе в цій сутичці йшло шкереберть. Я скинув свою термокуртку, і вона залишилася на кораблі, але на мені все ще був ідіотський гермокомбінезон із альпіністською обв’язкою, хоча все, що мало бути на обв’язці, теж залишилося в кораблі. Ці ремені та багато-шаровий одяг сповільнять мої рухи.
«Сповільнять стосовно чого?» — запитав я себе. Я бачив, як б’ється ця Немез. Чи, сказати точніше, я її не бачив. Коли вона та Ктир билися на Божегаї, я бачив лише розпливчасту пляму, а потім вибухи. А потім нічого. Вона може відтяти нам з Енеєю голови та витягти з мене кишки, перш ніж я рукою поворухну.
Рукою. Корабель не мав на собі озброєння, але в бібліотеці залишилася десантна гвинтівка сержанта Ґреґоріуса. Перше, чому вчать новобранця в місцевій гвардії, — це ніколи не битися голіруч, якщо можна роздобути собі зброю.
Я подивився навкруги. Платформа була порожня, абсолютно. Не було навіть поручнів, які можна було би відірвати і використати як кийок. Ми все побудували на совість, нічого не відламаєш.
Я позирнув на скельну стіну ліворуч від нас. Каменюк, які можна було би схопити, теж немає. Я знав, що в розколинах стіни ще мають старчати гаки та шлямбури, до яких ми пристібалися, коли зводили цю платформу та павільйон, бо ми не поверталися сюди, щоби їх забрати. Але вони сидять надто міцно, щоби я міг витягти хоч один і задіяти як зброю, а от Немез, найімовірніше, може це зробити одним пальцем. Та й яка користь із гака чи шлямбура проти такого чудовиська, як ця Немез? Ні, зброї мені не знайти. Що ж, помру голіруч. Я сподівався, що встигну хоч раз їй зацідити, перш ніж вона мене прикінчить.
Енея й Немез дивилися одна на одну, не відводячи очей. Немез лише раз блимнула скоса на Ктиря, що височів за десять кроків праворуч від неї. Жінка-потвора промовила:
— Ти ж знаєш, що я не збираюся віддавати тебе Паксу живою, чи не так, мала сучко?
— Так, — відказала Енея, пропікаючи Немез очима.
— Проте ти сподіваєшся, що твій шпичастий поплічник тебе знову врятує, — визвірилася Немез.
— Ні, — відказала Енея.
— Добре, — сказала Немез. — Бо він тебе не врятує. — Вона кивнула своїм близнюкам.
Тепер я знаю, як їх звуть: Сцилла та Бріарей. І я знаю, що побачив потім.
Я не мав цього побачити, бо всі три клони задіяли зсув по фазі, синхронно. Я мав помітити тільки блискавичний спалах сріблястого мерехтіння, а потім хаос, потім нічого... але Енея торкнулася моєї шиї, ззаду, і я відчув електричний розряд, як бувало завжди, коли вона мене торкалася, і раптом світло змінилося, стало насиченішим, темнішим, а повітря навколо нас загусло, зробившись важким, наче вода. Я відчув, що моє серце наче припинило битися, що я не кліпаю, і навіть не дихаю. Здавалося, такі ознаки мусили би мене стривожити, але тієї миті я навіть не звернув на це уваги.
Голос Енеї прошепотів чи то в навушниках мого каптура, чи, може, вона звернулася до мене через дотик до моєї шиї... не знаю, не можу сказати.
— Ми не можемо теж застосувати зсув по фазі, як вони, — сказала вона. — Це означало би марнувати енергію Поєднувальної Безодні. Але бачити, що відбувається, ми можемо.
А те, що ми бачили, було неймовірним.
За командою Немез Сцилла та Бріарей ринулися до Ктиря, а демон з Гіперіона, піднявши чотири руки, кинувся на Немез. Проте його перехопили її близнюки. Навіть у нашому зміненому сприйнятті, де корабель ми бачили завислим у повітрі, своїх друзів на балконі — закам’янілими статуями, а пташку на тлі скельної стіни — застряглою в загуслому повітрі, наче комаха в бурштині, рухи Ктиря та двох клонів були такими стрімкими, що око ледь встигало їх фіксувати.
Вони зіштовхнулися зі страшною силою за метр від Немез, яка перетворилася на власну сріблясту скульптуру. Але вона й оком не змигнула. Бріарей викинув уперед руку, вклавши у свій удар таку силу, що міг би, гадаю, розламати навпіл наш корабель, і вцілив Ктирю в усіяну вістрями шию. Луна від удару пішла така, наче від підводного землетрусу, якщо прокручувати запис із малою швидкістю, а тут Сцилла вдарила Ктиря під коліна, і той рухнув. Але спершу двома своїми руками він ухопив Сциллу, а кігті-леза двох інших його рук вчепилися в Бріарея.
Здавалося, клони Немез не проти таких обіймів: вони накинулися на розпростертого Ктиря, клацаючи зубами, розмахуючи кігтями. Я помітив, що ребра їхніх долонь гострі, як лезо бритви, чи не гостріші за клинки та шипи Ктиря, і діють на подобу гільйотини.
Ці троє били й кусали одне одного з несамовитою люттю, катаючись усією платформою, так що кедрові тріски відскакували на три метри вгору, раз у раз вдаряючись об скельну стіну. За мить усі троє вже схопилися на ноги, величезні щелепи Ктиря замкнулися на шиї Бріарея, а Сцилла вдарила по одній з чотирьох рук монстра, завернула її йому за спину і, здається, зламала її в суглобі. Не випускаючи Бріарея зі стиснутих щелеп, вгризаючись зубами в його сріблясту голову, Ктир обернувся, щоби відбити атаку Сцилли, і це дало змогу обом клонам учепитися крізь його леза та шипи просто в череп Ктиреві, відгинаючи йому голову назад із такою силою, що я очікував ось-ось почути тріск та клацання його шиї і побачити, як покотиться його відірвана голова.
Аж нараз Немез подала їм команду: «Зараз! Зробіть це негайно!» — і, не вагаючись ані миті, її двійники кинулися до краю платформи, що нависала над прірвою. Я зрозумів їхній план: підкинути Ктиря в повітря над прірвою, як оце вони зробили з охоронцем Далай-лами.
Можливо, Ктир теж це побачив, бо велетенська істота з силою притягнула до себе два хромованих тіла своїх ворогів так, що вістря на його грудях і зубці на його зап’ястках глибоко встромилися в силові поля клонів, які продовжували несамовито відбиватися гострими пазурами. Трійця кружляла, качалася підлогою, підскакувала, наче якась механічна іграшка, складена з трьох частин, що потрапила в шалений режим і весь час прискорюється, не в змозі зупинитися. Це тривало, доки Ктир, разом із двома пришпиленими до себе потворами, які продовжували шматувати його зубами та пазурами, не вмазався в міцні кедрові перила, пройшов крізь них, наче вони були паперові, й вони разом не полетіли у прірву, не припиняючи боротися. Ми з Енеєю стежили очима за тим, як велика срібляста фігура, виблискуючи шипами, разом із двома меншими сріблястими постатями, що, здавалося, прилипли до неї, розмахуючи руками та ногами, падає, падає, зменшуючись, поринає в хмари, доки ті не змикаються над ними усіма. Я знав, що ті, котрі спостерігають за сутичкою з корабля, не побачать нічого, крім раптового зникнення трьох постатей із нашої платформи, а тоді роздивляться зламані поручні і платформу, на якій залишилися тільки Немез, Енея та я. Срібна потвора, на яку наразі перетворилася Радамант Немез, повернула до нас своє хромоване обличчя, у якому не було жодної людської риси.