Світло змінилося. Вітер сколихнув повітря, що знову стало легким. Я відчув удари власного серця... гучні, потужні... я змигнув.
Немез знову набула людського вигляду.
— Отже, — звернулася вона до Енеї, — чи не час покінчити з цим невеличким фарсом?
— Так, — сказала Енея.
Немез вишкірилася і спробувала перейти за фазою.
Нічого не сталося. Істота наморщила лоб і спробувала сконцентруватися. Нічого.
— Я не можу не дати тобі здійснити зсув за фазою, — промовила Енея. — Але інші можуть. І... не дали.
Якусь мить Немез мала знервований вигляд, але потім вона розреготалася.
— Ті, що мене створили, впораються із цим наступної секунди. Але я не збираюся чекати так довго, і мені не треба переходити в інший режим, щоби вбити тебе, мале сученя.
— Це правда, — сказала Енея.
Вона під час усієї цієї катавасії стояла нерухомо, трохи розставивши ноги, руки спокійно звисали по боках.
Вишкірившись знову, Немез показала свої дрібні зуби, але раптом я помітив, що зуби ці ростуть, довшають, наче щось виштовхує їх із ясен і щелепи. В її роті було вже не менше, ніж три ряди гострих зубів.
Немез витягла вперед руки, і її нігті, бліді, довгі, виросли ще на десять сантиметрів, перетворившись на блискучі вістря.
Цими гострими кігтями Немез здерла шкіру та плоть зі свого правого передпліччя, оголивши щось на зразок металевого екоскелета кольору сталі, але не з пласкими, а з гострими гранями.
— Зараз, — прогарчала Немез і зробила крок до Енеї.
— Ні, — сказав я, підіймаючи стиснуті кулаки, стаючи в боксерську стійку.
Немез вищирила всі ряди своїх зубів.
23
Здавалось, що час і рух знов уповільнились, ніби я знову увійшов у режим фазового зсуву. Але цього разу це відбулось унаслідок викиду адреналіну і найвищої концентрації уваги. Мій розум перемкнувся на прискорену передачу. Мої відчуття набули надприродних властивостей бойової готовності. Я бачив, відчував і обчислював кожну мікросекунду з моторошною ясністю.
Немез зробила крок... ліворуч, радше до Енеї, ніж до мене.
Це більш схоже на шахи, ніж на бійку. Я виграю, якщо вб’ю цю бездушну тварюку або скину її з платформи і ми встигнемо втекти. Їй не обов’язково мене вбивати, щоби виграти... їй досить тимчасово знешкодити мене, щоби вбити Енею. Її ціль — Енея. Енея завжди була її ціллю. Це страховище створене, щоби вбити Енею.
Шахова партія. Немез щойно вже пожертвувала двома своїми найсильнішими фігурами, своїми клонами-чудовиськами, заради того, аби позбавитись нашого коня — Ктиря. Тепер на шахівниці трьома фігурами менше. Залишились тільки Немез — чорна королева, Енея — королева людства, і маленький пішак Енеї... тобто я.
Цей пішак має пожертвувати собою, але неодмінно побити чорну королеву. Це його вирішальне призначення.
Немез посміхається. Її зуби гострі та щільні. Її руки опущені, довгі нігті виблискують, її праве передпліччя розчахнуте, немов якийсь непристойний анатомічний експонат... нутрощі нелюдські... ні, геть нелюдські.
На гострому лезі ендоскелета її передпліччя виблискують промені післяобіднього сонця.
— Енеє, — промовляю я тихенько, — відійди назад. — Ця найвища тераса з’єднана з кам’яною стежкою та зі сходами, що ми вирубали у скелі, аби діставатися галереї, що тягнеться вздовж скельного виступу.
Я хочу, щоби Енея була поза терасою.
— Роле, я...
— Негайно, — кажу я, не підвищуючи голосу, але вкладаючи в нього якомога більше командного звучання, якому я навчився впродовж своїх тридцяти двох стандартних років життя.
Енея робить чотири кроки назад на кам’яний виступ. Корабель продовжує висіти над нами на відстані п’ятдесяти метрів. З балкона визирає безліч народу. Зусиллям волі я намагаюсь примусити Ґреґоріуса вийти вперед і зі своєї штурмової гвинтівки знести цю суку Немез, але я не бачу його темної фізіономії серед глядачів. Можливо, він зовсім знесилів від своїх ран. А може, він вважає, що це повинна бути чесна бійка.
«До біса все, — думаю я. — Мені не потрібна чесна бійка. Я хочу вбити цю кляту Немез у будь-який спосіб і негайно. Я з радістю прийму всяку допомогу від будь-кого. Невже Ктир дійсно мертвий? Як таке може бути? Здається, у „Піснях“ Мартіна Силена йшлося про те, що Ктиря переміг полковник Федман Кассад у якійсь битві у дуже віддаленому майбутньому. Але як Силен міг про це знати? І що означає майбутнє для чудовиська, здатного мандрувати в часі? Якщо Ктир живий, я був би у захваті, якби він тут зараз з’явився».
Немез робить ще один крок праворуч від себе, ліворуч від мене. Я роблю крок ліворуч, аби перегородити їй шлях до Енеї. У стані фазового зсуву ця істота набуває надлюдської сили і може рухатись так швидко, що стає буквально невидимою. Зараз вона не в змозі перейти у режим фазового зсуву. Дай Боже! Але ж вона й без того швидша та сильніша за мене... за будь-яку людину. Мені треба на це зважати. А ще вона має зуби, пазурі і руку-лезо.
— Ти готовий умерти, Роле Ендіміон? — каже Немез і шириться, відкриваючи ряди гострих зубів.
Її переваги — швидкість, сила і нелюдська будова. Вона радше робот чи андроїд, ніж людина. Майже напевно, вона не відчуває болю. Вона може мати якусь вбудовану зброю, яку ще не застосовувала. Не уявляю, як її можна вбити або пошкодити... кістяк у неї зроблений із металу, а не з кісток... м’язи, що видніються у передпліччі, виглядають як справжні, але вони можуть бути зроблені з пластикових волокон чи якоїсь іншої рожевої субстанції. Навряд чи її можна зупинити звичайними бойовими прийомами.
Її уразливі сторони... не знаю. Може, надмірна самовпевненість. Може, вона занадто звикла діяти у стані фазового зсуву, вбиваючи ворогів, коли вони не можуть відповісти. Але ж дев’ять з половиною років тому вона прийняла виклик Ктиря, билася з ним, аж поки фактично не подолала його й усунула з дороги, щоби дістатися до Енеї. Тільки втручання отця-капітана де Сойї, який уразив її, задіявши гігавольти енергетичного ресурсу свого зорельота, завадило їй повбивати нас усіх.
Немез підняла руки з висунутими пазурами й присіла. Як далеко ця тварюка стрибає? Чи може вона перестрибнути через мене і дістатися до Енеї?
Мої переваги — два роки змагань з боксу за наш полк у місцевій гвардії. Я їх ненавидів, бо програв майже третину своїх поєдинків. Проте мої однополчани робили на мене ставки. Біль ніколи не зупиняв мене. Звичайно, я його відчував, але він ніколи не міг мене зупинити. Удари в обличчя спочатку викликали червону пелену на очах. Я забував усе, що вмів, коли мені зацідять по пиці, але коли червоний туман люті розсіювався, а я все ще стояв на ногах, то зазвичай перемагав. Але я знав, що наразі сліпа лють мені не допоможе. Якщо я хоч на мить утрачу голову, ця потвора мене прикінчить.
У мене була швидка реакція в боксі... але це було понад десять років тому. Я був міцний... але я не тренувався усі ці роки. Я міг витримати на ринзі найпотужніші удари, а це дещо інше, ніж терпіти біль. Жодного разу я не був нокаутований, навіть коли більш досвідченому супротивнику вдавалося до гонга десяток разів відправити мене в нокдаун.
Крім боксу, я ще працював викидайлом в одному з великих казино Дев’ятихвістки на Феліксі. Але тут зазвичай у пригоді ставала психологія, тобто вміння уникнути бійки та виставити надокучливого п’яницю за двері. Якщо іноді траплялися справжні бійки, я намагався завершити їх секунд за п’ять.
У місцевій гвардії нас тренували на рукопашне зіткнення, вчили вбивати у ближньому бою, але в реальному житті такі сутички є не меншою дивиною, як багнетова атака.
Найзапекліші бійки у мене траплялися, коли я плавав на баржах. Якось я зійшовся з одним чоловіком. Йому дуже кортіло посікти мене на шматки своїм довжелезним ножем. Мені пощастило вийти з тієї бійки живим. Але інший матрос із баржі відправив мене у нокаут.