Коли я працював провідником мисливців, я вижив після бійки з іншопланетянином, котрий націлив на мене голкомет. Але я випадково його вбив. Після свого воскресіння він свідчив проти мене у суді.
Якщо добре подумати, з цього все й почалося.
Серед усіх моїх уразливих сторін є одна найгірша — я нікому не хочу завдати болю. В усіх моїх бійках, за винятком баржовика з ножем та мисливця-християнина з флешетним голкометом, я стримувався й не застосовував найбільшу свою силу, аби не завдати надмірних пошкоджень.
Мені треба миттєво змінити свої підходи до цього. Це не людина... це машина-вбивця, і якщо я негайно не зламаю або не пошкоджу її, вона знищить мене.
Немез стрибає на мене, розчепіривши кігті, підіймає праву руку і рубає нею, наче косою.
Я відскакую назад, ухиляюсь від коси і майже уникаю пазурів, але сорочка на лівому плечі розпанахана, повітря наповнюється кривавим туманом, я швидко роблю крок уперед і завдаю їй три стрімких і потужних удари прямо у фізіономію.
Немез миттєво відскакує. На довгих нігтях її лівої руки кров. Моя кров. Її ніс розплющився й опинився на щоці тонкого обличчя. Також я щось зламав на місці лівої брови — чи то кістку, чи то хрящ, чи метало-фібру. Крові на її обличчі немає. Вона, схоже, навіть не помічає ушкоджень і продовжує шкірити зуби.
Я кинув швидкий погляд на ліву руку. Вона ніби горить вогнем. Отрута? Можливо... у цьому є сенс... але якщо вона застосувала отруту, мені лишилися лічені секунди. Навіщо їй застосовувати речовини тривалої дії? Ще живий. Це просто печуть рани. Я відчуваю, що їх чотири... глибокі, але м’язів не досягли. Дрібниці. Слідкуй за її очима. Передбач її наступний хід.
Ніколи не лізь у бійку голіруч. Так навчали нас у місцевій гвардії. Завжди шукай зброю для ближнього бою. Якщо особиста зброя пошкоджена або втрачена, знайди щось, імпровізуй — камінь, гілляка, уламок заліза — навіть камінь у кулаку або ключі поміж пальцями краще, ніж гола рука. Кісточки пальцевих суглобів ламаються швидше за щелепи. Тренер не втомлювався нагадувати нам про це. Якщо вже у тебе абсолютно нічого немає, крім рук, завдавай удару, рублячи ребром долоні, колючи прямими пальцями, намагайся вибити око або вирвати борлак.
Тут нема ні каменів, ні гілляк, ані навіть ключів... узагалі нічого. У цієї істоти нема борлака. Я підозрюю, що її очі такі ж холодні і тверді, як мармур.
Немез знов рушить ліворуч, утупившись в Енею.
— Я іду, люба, — шипить ця потвора моїй подрузі.
Краєм ока я помічаю, що Енея стоїть на кам’яному виступі просто над платформою. Вона не рухається. Обличчя спокійне. Це так не схоже на мою кохану... зазвичай вона би кидала каміння, стрибнула би ворогові на спину... усе що завгодно, але не залишила би мене битися з цією істотою наодинці.
Це твій час, Роле, мій коханий. Її шепіт пролунав так ясно, ніби ішов просто з моїх мізків.
Але це таки дійсно шепіт. Він пробивається з навушників відкинутого каптура мого комбінезона.
Цей чортовий одяг досі на мені, так само як і купа непотрібного скелелазного знаряддя. Я починаю відповідати, але згадую, що коли викликав Корабель із вершини Тайшань, під’єднався до кораблевого комунікатора, що лежить у моїй верхній кишені. Відтак мене почує не тільки Енея, а й Koрабель, якщо я ним зараз скористаюся.
Я зсунувся ліворуч, знову перекриваючи їй шлях. Простору для маневру не лишилося зовсім.
Цього разу Немез рухається швидше, вона робить обманний рух ліворуч і з розмаху б’є мене правицею по ребрах.
Я відскакую, але лезо відтинає шар моєї плоті з правого боку під нижнім ребром. Я пірнаю їй під руку, але тут зблискують її кігті, що цілили мені в очі, тож я пірнаю знов, але її пальці встигають здерти з моєї голови клапоть шкіри. На якусь мить повітря знову повниться кривавим туманом.
Я роблю крок, підіймаю праву руку і немов кувалдою гепаю її у шию точно під праву щелепу. Синтетична шкіра тріскає і рветься на шматки. Проте ні метал, ані все інше під шкірою не пошкодились.
Немез знову робить замах своєю гострою косою, а також лівою рукою з кігтями. Я відстрибую, і вона хибить.
Я миттєво переходжу у напад і штовхаю її черевиком під коліна, сподіваючись збити з ніг. До пролому у поручнях лише вісім метрів. Якби від мого удару вона покотилася... навіть якщо ми зірвемося вдвох...
Це все одно, що штовхати сталеву колону. Моя нога заклякла від удару, а істота навіть не колихнулась. Шматки оболонки та краплі невизначеної рідини відлітають від її ендоскелета, але вона стоїть, наче скеля. Вона, мабуть, важить удвічі більше за мене.
Удар у відповідь, і вона ламає мені одне чи два ребра. Я чую, як вони хруснули. Із мене з вибуховою силою виривається повітря.
Я відсахуюсь у сподіванні впасти на канати рингу, але натикаюся лише на край скелі — на тверду і гладку вертикальну стіну. Я вдаряюсь спиною об скельний гак, і це мене на мить приголомшує.
Я знаю, що мені робити.
Наступний подих дається важко, так ніби вдихаєш полум’я, тож я намагаюсь зробити ще кілька швидких болючих вдихів, аби пересвідчитись, що можу дихати, а також намагаючись повернути втрачене повітря. Схоже, зламані ребра не проштрикнули ліву легеню.
Немез широко розводить руки, аби я не вислизнув, і наближається.
І тут я кидаюся в її огидливі обійми, опиняючись у зоні дії її вбивчого, схожого на лезо передпліччя, і що є сили б’ю кулаками з обох боків у голову. Її вуха розчавлені, повітря наповнюється краплями жовтої рідини, але під розірваною шкірою я відчуваю непохитний сталепласт. Руки відскакують, я відхиляюся назад, а мої кулаки на якийсь час наче задерев’яніли.
Немез іде у напад.
Я спираюсь спиною об скелю, підіймаю обидві ноги, і коли вона нахиляється, хапаю її за груди і люто вдаряю в живіт, вкладаючи в удар усю силу, що є в моєму тілі.
Вже у польоті вона встигає нанести удар, розшматувавши мою обв’язку, зрізавши більшу частину моєї куртки, комбінезона і зачепивши м’язи на грудях. Усе це з правого боку. Комунікатор під удар не потрапив. Це добре.
Вона робить сальто й приземляється на ноги за п’ять метрів від краю. У мене нема шансів посунути її до того краю і скинути у прірву. Вона не буде грати за моїми правилами.
Піднявши кулаки, я кидаюсь на неї.
Немез різко викидає ліву руку знизу вгору, розчепіривши пазурі так, що її рука стає схожою на ківш екскаватора. Вона намагається випатрати мене. Ковзнувши на підошвах, я зупиняюсь за міліметр від цього смертельного помаху, а вона тим часом робить замах правою рукою, аби розтяти мене навпіл, але тут я розвертаюсь на одній нозі, а іншою щосили гепаю її у грудну клітку.
Немез із гарчанням вгризається мені в ногу, її зуби клацають, як щелепи велетенського собаки. Вона відтинає каблук і підошву мого чобота, але не досягає тіла.
Відновивши рівновагу, я знову роблю передній випад, хапаю лівою рукою за правий зап’ясток, аби завадити їй своєю косою зрізати мені спину уздовж хребта, притискаюся ще ближче і вчіпляюся їй у волосся. Її зуби клацають, націлюючись на моє обличчя, я бачу їх — ряд за рядом — просто перед очима. Повітря між нами наповнюється якоюсь жовтою рідиною — чи то її слиною, чи то кров’ю. Я нагинаю її голову назад, і ми кружляємо у несамовитому танці, учепившись одне в одного, але її коротке пряме волосся, слизьке від моєї крові і її рідини, вислизає з моїх пальців.
Щоби не дати їй можливості відновити рівновагу, я роблю новий випад, встромляю пальці в очниці і тягну з усіх сил, що залишились у моїх руках і в усьому тілі. Голова потвори відкидається... тридцять градусів... п’ятдесят... шістдесят... я вже мав би почути хрускіт зламаного хребта... вісімдесят... дев’яносто. Її шия відігнута назад під прямим кутом до тулуба, її скляні очі холодять мої напружені пальці... раптом її губи розтягуються і зуби вгризаються мені в руку.
Я відпускаю її.
Вона кидається вперед, ніби викинута велетенською пружиною. Її пазурі встромляються мені у спину і роздирають до кістки праве плече та ліву лопатку.