Я присідаю і завдаю чергу коротких потужних ударів по ребрах і животу. Два — чотири — шість блискавичних влучань, ривок уперед, моя голова опиняється біля її роздертих маслянистих грудей. У них щось лускає з металевим дзвяканням, і за мить якась жовта рідина ллється мені на шию та плечі.
Я відсахуюсь, а вона вищирюється на мене, виблискуючи гострими зубами крізь булькання жовтої рідини, що скрапує їй з підборіддя на вже й без того слизькі дошки платформи.
Вона пронизливо верещить, так ніби пара виривається із тріснутого казана, й атакує знову, розтинаючи косою повітря по уявній дузі.
Я відстрибую назад. Три метри залишається хоч до скельної стіни, хоч до карниза, де стоїть Енея.
Немез розмахує рукою, її передпліччя працює, наче пропелер, наче сталевий маятник, що зі свистом розтинає повітря. Тепер вона може загнати мене куди завгодно.
Вона хоче вбити мене або усунути з дороги. Їй потрібна Енея.
Я знову роблю стрибок назад, лезо розтинає тканину над самим поясом. Цього разу я відстрибую ліворуч, ближче до скелі, подалі від карниза.
На мить Енея залишається без захисту. Я більше не стою перешкодою між нею та потворою.
Ось у чому полягає уразлива сторона Немез. Я готовий битися об заклад на що завгодно... вона створена як хижак. Коли здобич аж так близько, вона не зможе утриматися від того, щоби покінчити зі мною.
Немез хитнулася праворуч. Залишаючи собі можливість кинутися до Енеї, вона все ще жене мене до скелі, сподіваючись одним помахом коси відтяти мені голову.
У цю мить я спотикаюся й кочуся ліворуч, подалі від Енеї. Тепер я падаю на дощану підлогу платформи і молочу ногами.
Немез нависає наді мною, широко розставивши ноги та бризкаючи мені на обличчя і на груди жовтою рідиною. Вона замахується рукою-косою і з нестямним криком гепає долу.
— Кораблю! Сідай на платформу. Швидко! Без обговорень!
Я видихаю це у ларингофон, поки підкочуюсь під ноги Немез. Її гостролезе передпліччя встромляється у тверду кедрову деревину в тому місці, де за мить до того була моя голова.
Я під нею. Клинок її передпліччя вгруз у щільну деревину. Кілька секунд вона стоїть, схилившись наді мною, намагаючись дотягнутися до мене пазурами і не маючи можливості використати цю руку як важіль, щоби вивільнити смертоносне лезо.
Аж раптом нас обох накриває тінь.
Пазурі її лівої руки хляснули мене справа по голові, майже відірвавши вухо, посмугувавши щоку і дивом не зачепивши яремну артерію.
Моя права долоня впирається їй у підборіддя, намагаючись утримати ці зуби зчепленими і не дати їм зімкнутися у мене на шиї або на обличчі. Але вона сильніша за мене.
Зараз моє життя залежить від того, чи вдасться мені вирватися з-під неї. Її передпліччя все ще прикуте до підлоги, але це їй вигідно, бо я заблокований.
Тінь темнішає. Ще десять секунд. Не більше.
Відкинувши пазурами мої руки, Немез висмикує лезо з підлоги і здіймається на ноги. Вона переводить погляд уліво, туди, де стоїть беззахисна Енея.
Я відкочуюсь від Немез... від Енеї... залишивши мою подругу незахищеною. Чіпляючись за холодну скелю, я зводжуся на ноги. Моя правиця недієздатна — якісь сухожилля були перетяті в останні секунди — тому я лівою рукою виплутую з обв’язки страхувальну мотузку — залишається тільки сподіватися, що вона непошкоджена — і приєдную карабін до гака: він клацає, наче кайданки.
Немез залишає мене й розвертається вліво, її чорні скляні очі прикуті до Енеї. Моя подруга стоїть нерухомо.
Корабель сідає на платформу, вимкнувши електромагнітні генератори, як і було наказано, при цьому уся його вага припадає на деревину, і він зі страшенним хрускотом трощить павільйон Правильної Медитації. Архаїчні стабілізатори заповнюють майже увесь простір, ледве не розчавивши Немез і мене.
Кинувши через плече погляд на чорне громаддя корабля, що маячить над нею, Немез, незважаючи ні на що, присідає, щоби стрибнути до Енеї.
Якусь мить мені здається, що кедр витримає... що платформа навіть міцніша, ніж розраховувала Енея і припускав я... аж раптом лунає страхітливий тріск деревини, що розщеплюється, відтак уся верхня платформа павільйону Правильної Медитації разом із більшою частиною сходинок під нею відривається від скелі.
Я бачу, як люди, що стояли на балконі, падають усередину, коли корабель завалюється.
— Кораблю! — видихаю я у комлоґ. — Зависнути у повітрі! — Потім знову перемикаю увагу на Немез.
Платформа втікає у неї з-під ніг. Вона стрибає в бік Енеї. Моя подруга навіть не відступає.
Лише платформа, що вислизнула з-під ніг, не дає Немез дострибнути. Вона не долетіла зовсім трохи, її пазурі шкребуть по краю каменя, висікаючи іскри, і знаходять зачіпку.
Падаючи у прірву, платформа розпадається у повітрі. Деякі уламки сиплються на головну платформу, подекуди відламуючи від неї частини, а подекуди нагромаджуючи завали.
Немез звисає зі скелі лише за метр від Енеї, відчайдушно намагаючись утриматись на гладкому камінні, чіпляючись за нього пазурами.
У мене є вісім метрів страхувальної мотузки. Діючи менш ушкодженою лівою рукою, я випускаю кілька метрів слизької від крові мотузки й ногами відштовхуюсь від скелі, із якої звисаю.
Немез підтягується вище, аби досягти своїми пазуристими пальцями верхнього краю карниза. Там вона встромляє пазурі в тріщину і, як досвідчений скелелаз, намагається подолати негативний ухил. Вигнувшись дугою, вона шкребе ногами по каменю, підштовхуючи себе все вище, аби перебратися через край виступу, на якому стоїть Енея. Стоїть непорушно.
Гойднувшись від Немез, я відштовхуюсь від скелі, відчуваючи гладку поверхню каменя своєю босою п’яткою, із якої Немез відгризла черевик. Я бачу, що мотузка, від якої залежить моє життя, протерлася у попередніх сутичках і може обірватися будь-якої миті.
Я навантажую її ще більше, розгойдуючись якомога вище і назад, як масивний маятник.
Немез підтягується ще трохи, залазить на карниз, стає на коліна і підіймається на ноги за якийсь метр від моєї коханої.
Я злітаю ще вище, обдираючи праве плече об скелю. Аж тут мені спадає на думку, що мені може не вистачити ні швидкості, ні довжини мотузки, але я одразу відчуваю, що її таки вистачить, хоч і впритул.
Немез повертається тієї самої миті, коли я підлітаю до неї. Я щосили обхоплюю її ногами.
Вона пронизливо верещить і підіймає свою косу.
Мій пах і живіт нічим не захищені.
Незважаючи на це, незважаючи на ледь живу мотузку, незважаючи на біль в усьому тілі, я міцно тримаю її, аби гравітація та кінетика зробили свою справу і хитнули нас назад. Вона важча за мене. На одну нестерпно нескінченну мить вона застигає, бо ще не знайшла рівноваги та балансує на краю кам’яного виступу. Я вигинаюся назад, намагаючись перенести центр тяжіння на плечі, і тут Немез зривається з карниза.
Я відразу розтискаю ноги і відпускаю її.
Вона б’є косою, але промахується, бо щоби дотягнутися до мого живота, їй забракло якихось кілька міліметрів, оскільки я вже відлітаю по дузі, зате цей рух відкидає її ще далі від скельної стіни у пролом на тому місці, де була платформа.
Я тулюся до стіни, намагаючись уповільнити швидкість. Аж нараз моя мотузка рветься.
Я розпластуюсь поверхнею скелі, але починаю поволі сповзати вниз. Моя правиця не працює. Пальці лівої руки натрапляють на якусь зачіпку... зісковзують... сповзання пришвидшується... лівий чобіт натрапляє на крихітний виступ сантиметр завширшки. Ця перешкода разом із силою тертя трохи притримує мене, і я встигаю кинути погляд через ліве плече.
Немез звивається у польоті, намагаючись змінити траєкторію, аби зачепитись пазурами чи косою за рештки дощок нижньої платформи.
Але вона не дотягується до них лише на кілька сантиметрів. А за сотню метрів нижче Немез стикається зі скельним уступом і відлітає ще далі від стіни. А ще на кілометр нижче наввипередки з нею крізь хмари мчать у прірву дошки, сходинки, стовпи, балки та інші рештки платформи.
Від шаленої люті й відчаю Немез виє, як аварійна сирена пароплава, і відлуння того виття шугає навколо мене від скелі до скелі.