Більше триматися я не можу. Я втратив занадто багато крові, і в мене порвано занадто багато м’язів. Я відчуваю, як скеля починає рухатись у мене під грудьми, щокою, долонею і напруженою лівою ногою.
Я дивлюсь ліворуч, аби попрощатися з Енеєю хоча би поглядом.
Її рука хапає мене, щойно я починаю зісковзувати. Вона зійшла без страховки по прямовисній стіні наді мною, поки я спостерігав за падінням Немез.
Моє серце калатає від страху, що я своєю вагою потягну у прірву нас обох. Я відчуваю, як сповзаю... вислизаю з міцних рук Енеї... я увесь у крові. Але вона не відпускає.
— Роле, — каже вона, і голос її тремтить, але не від утоми чи переляку, а від надмірних емоцій.
Опираючись однією ногою на кам’яний виступ і утримуючи нас, вона вивільняє ліву руку і швидко приклацує свою страховку до мого карабіна, що все ще гойдається на гаку.
Ми обоє зісковзуємо, обдираючи шкіру.
Енея міцно обіймає мене обома руками й обхоплює ногами, точнісінько повторюючи мої обійми з Немез. Але нею рухає не ненависть і жага вбивства, а любов і жага до життя.
Ми падаємо на вісім метрів — така довжина страхувальної мотузки. Я побоююсь, що моя додаткова вага висмикне гак або розірве мотузку.
Але ні. Ми тричі підскакуємо, пружинячи, та зависаємо над порожнечею. Гак тримає. Страхувальна мотузка тримає. Обійми Енеї тримають.
— Роле, — промовляє вона знов. — Господи, Боже мій. — Мені здається, ніби вона гладить мою голову, але я розумію, що вона намагається приладити на місце відірваний клапоть шкіри і завадити моєму вухові відпасти остаточно.
— Усе гаразд, — силкуюсь вимовити я, але виявляється, що розпухлі губи кровоточать і не слухаються. Я не в змозі навіть надати потрібний наказ кораблю.
Енея розуміє мене миттєво. Вона нахиляється та шепоче у ларинги мого каптура:
— Кораблю, спускайся та підхопи нас. Негайно.
Тінь насувається так швидко, ніби намагається нас розчавити. На балконі знову юрбиться натовп, і всі не зводять із нас очей, коли величезний корабель зависає за три метри від нас і спускає з балкона трап. Дружні руки підхоплюють нас, і ось ми вже у безпеці.
Енея не послаблює своїх обіймів, поки нас не забирають з балкона у вистелені килимами внутрішні приміщення подалі від прірви.
Ніби крізь туман до мене долинає голос корабля:
— У межах планетної системи до нас поспішають кілька бойових кораблів, ще один знаходиться за межами атмосфери на відстані десять тисяч кілометрів на захід, і він наближається...
— Забирай нас звідси, — наказує Енея. — Швидко! Я дам тобі внутрішні системні координати через хвилину. Пішов!
Голова мені йде обертом, очі заплющуються від ревіння ракетних двигунів. Я наче крізь туман відчуваю, як Енея цілує мене, обіймає, цілує мої повіки, закривавлений лоб і щоку. Моя подруга плаче.
— Рахіле, — долинає звідкись здалека голос Енеї, — можеш його оглянути?
Чиїсь чужі пальці швидко обмацують мене. Вони натрапляють на осередки гострого болю, але біль усе віддаляється. Мене огортає холод.
Я намагаюсь розплющити очі, але вони виявляються зліпленими чи то кров’ю, чи то набряком, а може, і тим, і іншим.
— Те, що виглядає найстрашніше, насправді не таке загрозливе, — чую я м’який, але серйозний голос Рахілі. — Рана на голові, пошкоджене вухо, зламана нога, і все таке інше. Але, гадаю, там є внутрішні пошкодження... не просто ребра, а внутрішні кровотечі. А ще рани від пазурів уздовж хребта.
Енея все ще плаче, але в її голосі відчуваються командні інтонації.
— Хто-небудь... Ломо... А. Беттік... допоможіть мені перенести його до автохірурга.
— Пробачте, — на межі притомності чую я голос корабля, — але всі три секції автохірурга зайняті. Сержант Ґреґоріус утратив свідомість через внутрішні ушкодження, і я поклав його у третю камеру. Наразі життєдіяльність усіх трьох пацієнтів підтримується штучно.
— Чорт, — видихає Енея. — Роле? Любий, ти мене чуєш?
Я намагаюсь відповісти, що почуваюся чудово, що про мене не варто турбуватись, але чую, як із моїх розпухлих губ і вивихнутої щелепи виходить тільки невиразний стогін.
— Роле, — продовжує Енея, — нам треба відірватись від паксівських кораблів. Ми віднесемо тебе у камеру кріогенної фуги, любий. Ти трохи поспиш, поки не звільниться секція автохірурга. Ти чуєш мене, Роле?
Вирішивши покинути спроби заговорити, я примудряюсь кивнути. Я відчуваю, як щось теліпається у мене на лобі, ніби якийсь мокрий картуз, що сповзає з голови. Та це ж мій скальп!
— Гаразд, — каже Енея. Вона нахиляється ближче і шепоче мені у непошкоджене вухо: — Я люблю тебе, мій коханий. Ти одужаєш. Я це знаю.
Мене підіймають чиїсь руки, кудись несуть, потім укладають на щось тверде і холодне. Біль ще нагадує про себе, але він уже десь дуже далеко і мене не стосується.
До того, як на мене насунулась кришка камери кріогенної фуги, я встигаю ясно розчути спокійний голос корабля:
— Нас викликають чотири бойових кораблі паксівського Флоту. Вони попереджають, що якщо ми не вимкнемо двигуни протягом десяти хвилин, вони нас знищать.
Дозвольте мені повідомити, що до найближчої точки стрибка ми знаходимося на відстані принаймні одинадцяти годин. А всі чотири паксівські бойові зорельоти вишикувались на ефективній вогневій дистанції.
Я ще чую втомлений голос Енеї:
— Продовжуй рухатись за моїми координатами, кораблю. Жодної відповіді паксівській армаді.
Я намагаюся посміхнутись. Ми вже проходили це раніше — намагались випередити паксівські кораблі, незважаючи на несприятливі обставини. Але є одна думка, яку я щойно усвідомив і дуже хотів би донести до Енеї, якби мої губи мене слухались, а мізки трохи прояснилися: хай як довго ми будемо перемагати ті обставини, врешті-решт вони нас захоплять. Це для мене майже одкровення, таке собі запізніле саторі.
Але холод уже накриває мене, заповзає всередину, пробирає наскрізь, морозячи моє серце, мій мозок, мої кістки та шлунок. Єдине, на що я сподіваюсь, це на те, що справа тут у змійовиках фуги... це вони працюють швидше, ніж мені запам’яталося з моєї останньої подорожі. Якщо ж це смерть, тоді... гаразд, нехай буде смерть. Але я бажаю ще раз побачити Енею.
Це моя остання думка.
24
Падаю! Під стукіт серця, що, здавалося, ось-ось вискочить, я прокинувся в іншому всесвіті.
Я не падав, я плавав. Спершу я подумав, що я в океані, солоному океані, і це густа, солона вода тримає мене на плаву, наче зародок у брунатних навколоплідних водах. А тоді я зрозумів, що тут нема сили тяжіння, нема взагалі, і нема хвиль, нема течії, а речовина, що огортає мене з усіх боків, — не вода, а світло кольору сепії. Космічний корабель? Ні, я був у великому, порожньому, затемненому, але оточеному світлом просторі, у яйці не менше п’ятнадцяти метрів в діаметрі, зі стінами, наче з пергаменту, крізь які я бачив і пом’якшене світло палаючого сонця, і щось незрозуміле, неозору органічну структуру, яка з усіх боків загиналася й тяглася невідомо куди. Я ледь поворушив руками, тоді торкнувся свого обличчя, голови, тулуба, рук...
Я плавав, наче поплавок, підтримуваний лише легкими стропами, що тяглися від мене до стрічки-липучки вздовж внутрішньої стіни. Я був босий, одягнений лише в м’яку бавовняну туніку незвичного фасону — чи то піжаму, чи то шпитальну сорочку...
Шкіра у мене на обличчі відчувалася тонкою, наче щойно нарослою... я намацав пальцями ще й нові шрами. Волосся на голові не було, шкіра на черепі ще не загрубіла й теж була пошрамована, а вухо, хоч і на місці, але теж, схоже, новеньке... На передпліччях у тьмяному світлі я також роздивився кілька шрамів. Засукавши штанину, я подивився на ногу, колись, наскільки я пам’ятав, розтрощену. Зцілена, працює. Я обмацав ребра... ще даються взнаки, але тримаються купи. Тобто, здається, що я таки побував в автохірургові.
Мабуть, я розмовляв уголос, бо темна постать, що плавала неподалік, озвалася до мене: