— Таки побував, Роле Ендіміоне. Але деякі хірургічні операції тобі робили як у давнину... я робила.
Я сіпнувся й від цього руху підскочив угору на своїх стропах. Цей голос належав не Енеї.
Темна постать підпливла ближче, і я упізнав абриси, волосся і голос.
— Рахіль! — промовив я. Язик у мене був сухий, губи потріскалися. Та й ім’я я не промовив, а радше прокаркав.
Рахіль, наблизившись ще ближче, подала мені еластичну пляшку з водою. Перші краплі викотилися з горла кульками і намочили мені обличчя, але я швидко зрозумів, у чому тут фокус, тому став витискати воду просто у відкритий рот. Вода була прохолодна й чудова на смак.
— Ти два тижні отримував воду та їжу через крапельниці, — сказала Рахіль, — але краще, якщо ти питимеш сам.
— Два тижні! — зойкнув я й озирнувся навкруги. — Енея? Де вона?! З нею... вони...
— Усі живі й здорові, — відповіла Рахіль. — Енея зайнята. Більшу частину останніх двох тижнів вона була тут, поруч із тобою... але тепер їй довелося піти з Мінмуном та іншими, і вона попросила мене почергувати біля тебе.
— Мінмун? — перепитав я.
Я подивився крізь прозору стіну. У небі сяяла одна яскрава зірка, менша за сонце Гіперіона. І ще ця неймовірна геометрія... ці конструкції, що тягнуться вдалину, вигинаючись назовні, розбігаючись від цього овального приміщення.
— Де ми? — запитав я. — Як ми сюди потрапили?
Рахіль коротко розсміялася.
— Спочатку відповім тобі на друге питання. А відповідь на перше ти сам побачиш за кілька хвилин, на власні очі. Це Енея змусила корабель стрибнути в це місце. Координати цієї системи були відомі отцю-капітану де Сойї, сержанту Ґреґоріусу й офіцеру Карелу Шану. Усі вони були непритомні, але ще один уцілілий, їхній полонений, Кабан Ліблер, знав, де знаходиться це місце.
Я знову подивився крізь стіну. Конструкція здавалася велетенською — від овальної капсули, де ми перебували, в усіх напрямках розкинулося мереживо світла та тіней.
— Як можна приховати щось настільки велике? А як ми спромоглися вчасно дістатися точки переміщення? — прокаркав я й загнав у горлянку ще кілька кульок води. — Мені здавалося, що паксівські кораблі оточили нас.
— Такі було, — відповіла Рахіль. — Оточили. Нам ніколи би не вдалося дістатися точки стрибка й задіяти рушій Гокінґа. Ой, але ж ти більше не мусиш сидіти на прив’язі... — Вона відліпила стропи моєї обв’язки від стрічки на стіні, і я перейшов у вільний дрейф.
Розвернувшись таким чином, щоби бачити обличчя Рахілі в цьому кавовому напівсвітлі, я сказав:
— І як же ми це зробили?
— Ми не переміщалися, — відповіла молода жінка. — Енея спрямувала корабель до певної точки, а звідти ми телепортувалися просто в цю систему.
— Телепортувалися? Неподалік був діючий космічний телепорт? Такий, як ті, що їх застосовували для переміщення кораблі ЗС Гегемонії? Не знав, що якийсь із них міг пережити Падіння!
Рахіль тільки головою хитала.
— Не було жодного порталу. Нічого. Просто довільна точка за кілька тисяч кілометрів від другого місяця. Гонитва за нами була ще та... Паксівські кораблі весь час викликали нас і погрожували відкрити вогонь. Урешті-решт вони так і зробили... спрямували на нас ланцетні промені з дюжини гармат. Нас навіть не вщент би рознесло; ми просто би випарувалися... але ми встигли дістатися тієї точки, яку вказала Енея, і раптом опинилися... тут.
Я не запитав: «Де це — тут?» знову, але підгріб до вигнутої стіни й спробував подивитися крізь неї. Стіна була теплою на дотик, а ще губчатою, органічною, і затримувала більшу частину сонячного світла. Те світло, що просочувалося всередину, було м’яке, дуже приємне, але стіна не давала побачити, що там навкруги — лише одна палаюча зірка та натяк на неймовірні геометричні форми за межами нашої капсули.
— Ти готовий побачити, де ми? — сказала Рахіль.
— Еге ж.
— Капсуло, — вимовила Рахіль, — прозорі стіни, будь ласка.
Несподівано стіна, що відгороджувала нас від зовнішнього світу, зникла. Від жаху я ледь не заволав. Стримавшись, я натомість замахав руками й ногами, намагаючись знайти тверду поверхню, щоби приліпитися до неї. Рахіль підлетіла ближче й зупинила мене впевненою рукою.
Ми були в космосі. Капсула, що була навколо нас, зникла. Ми плавали в космосі, принаймні здавалося, що ми плаваємо в космосі, попри те, що тут було повітря для дихання і ми знаходилися на... кінчику гілки... але що це була за гілка?
Сказати «гілка дерева» було би неправильно. Я бачив дерева. Це було не дерево.
Я багато чув про старі світові дерева Тамплієрів, бачив пеньок Дерева світу на Божегаї, і я чув про кораблі-дерева, що були завдовжки багато кілометрів і за давніх часів мандрували між зоряними системами, за тих часів, коли Мартін Силен здійснював свою прощу.
Це не було світове дерево чи корабель-дерево.
Я чув неймовірні легенди, взагалі-то від Енеї, тому, може, це були й не легенди, про кільця з дерев навколо зірок, фантастичні кільця з живої матерії, наприклад, навколо такої зірки, як Сонце Старої Землі. Я якось спробував підрахувати, скільки на це знадобилося би живої матерії, і вирішив, що цього не може бути.
Це було не дерево-кільце.
В усі боки від мене простягалася, вигинаючись, огинаючи простори більші, ніж здатний був осягти мій мозок, сформований під планетарні масштаби, сфера з живого рослинного матеріалу, із переплетінням гілок, зі стовбурами у тисячу кілометрів завтовшки, з листям, де кожний листочок був кількасот метрів завдовжки, з корінням, що галузилося, як нервова система Бога. Відростки бігли на сотні... ні, тисячі кілометрів в усіх напрямках, стовбури нагадували ріку Міссісіпі на Старій Землі й сягали таких відстаней, що вони, гублячись удалині, здавалися тоненькими прутиками. Купи рослинності завбільшки як мій рідний континент Аквіла на Гіперіоні, що торкаються інших куп, переходять у них, зливаються з ними, залишаючи водночас просвіти, прогалини... вікна в космос, де-не-де більші, ніж ті купи листя та галуззя, що сусідять із ними. Але ніде немає жодної суцільної чорної плями, скрізь чорноту мережать пагони, скрізь незчисленні мільярди зелених листочків відкриваються назустріч зірці, що горить у вакуумі посеред... посеред...
Я заплющив очі.
— Цього не може бути, — сказав я.
— Це є, — відказала Рахіль.
— Вигнанці? — запитав я.
— Так, — відповіла мені подружка Енеї, дитина, про яку йшлося в «Піснях». — А ще Тамплієри. А ще ерґи. А ще... інші. Те, що ти бачиш, живе, але воно створене... й розумне.
— Це неможливо, — сказав я. — Знадобились би мільйони років, щоби виростити цю... сферу.
— Біосферу, — виправила мене Рахіль, посміхаючись.
Я знову похитав головою.
— Біосфера — застарілий термін. Він стосується лише замкненої екосистеми на планеті та навколо неї.
— Це і є біосфера, — повторила Рахіль. — Тільки планет тут немає. Комети є, а планет немає. — Вона показала на щось пальцем.
Дуже далеко, можливо, на відстані кількасот тисяч кілометрів, там, де простір усередині цієї живої сфери починав перетворюватися на зелене ряботіння — навіть попри вакуум, у якому жодне мерехтіння неможливе, поволі рухалася довга біла риска, перетинаючи чорну прогалину між стовбурами.
— Комета... — по-дурному повторив я за нею.
— Вона постачає воду, — пояснила Рахіль. — Вони потребують мільйонів комет. На щастя, у хмарі Оорта їх мільярди. А в поясі Койпера — ще мільярди мільярдів.
Я дивився в усі очі. Тепер я бачив ще й інші білі цятки, ще й ще... і кожна з них мала довгий променистий хвіст. Поки я спостерігав за ними, деякі наблизилися до гілля та до стовбурів, допомагаючи уявити справжні масштаби цієї біосфери. Траєкторії комет проходили крізь отвори в рослинності. Якщо це, дійсно, чакра, то на зворотному шляху комети повинні проходити крізь живу тканину. Як можна спроектувати таку штуковину?
— А де це ми знаходимося? — запитав я.
— Це атмосферна капсула, — сказала Рахіль. — Житлова кулька. Конкретно оця призначена для медичної допомоги. Вона не тільки слідкувала за твоїми внутрішньовенними крапельницями, життєвими параметрами, регенерацією тканин, у ній вирощуються численні ліки й інші хімічні речовини.