Я підплив до стіни й торкнувся майже прозорого матеріалу.
— Вона достатньо товста?
— Приблизно міліметр завтовшки, — сказала Рахіль. — Але вона дуже міцна. Вона може захистити нас від більшої частини мікрометеоритів.
— А звідки у Вигнанців такий матеріал?
— Вони створюють потрібні гени, і вони самі ростуть, — пояснила Рахіль. — Ти як, у настрої піти звідси? Побачити Енею та познайомитися ще з деякими людьми? Усі чекали на твоє пробудження.
— Так, — сказав я, а за мить вигукнув: — Ні! Рахіле!
Вона трималася у повітрі, чекаючи. Я бачив, як яскраво горіли її очі у цьому дивному світлі. Схоже на блиск очей моєї коханої.
— Рахіле... — заговорив я, ніяковіючи.
Вона чекала, плаваючи, інколи торкаючись прозорої стіни капсули, щоби зорієнтувати голову відносно мене.
— Рахіле, ми з тобою раніше мало спілкувалися...
— Я тобі не подобалася, — відказала молода жінка, ледь посміхаючись.
— Це не так... тобто я хочу сказати, це так, але тільки частково... і це тому, що я спершу не дуже розумів, що тут відбувається. Для Енеї минуло п’ять років, відколи ми з нею розлучилися... все так складно... мабуть, я ревнував.
Вона вигнула чорну брову.
— Ревнував? Як це, Роле? Ти що, вважав, що ми з Енеєю були коханками всі ці стандартні роки, поки ти блукав світами?
— Ні... тобто я не знаю.
Рахіль підняла руку, щоб я не наговорив ще нісенітниць.
— Цього нема, — сказала вона. — І ніколи не було. Енеї таке ніколи б і на гадку не спало. Тео могла би, теоретично, скористатися нагодою, але вона знала з самого початку, що Енеї, як і мені, судилося долею кохати призначених нам чоловіків.
Я аж сіпнувся. Судилося долею? Призначених?
Рахіль знову посміхнулася. Я міг уявити собі цю посмішку на обличчі малої дівчинки, про яку Сол Вайнтрауб згадував у тій оповідці, що увійшла до «Пісень».
— Не переймайся, Роле. Так сталося, що я знаю достеменно, що Енея ніколи не кохала нікого, крім тебе. Навіть коли була ще малою дівчинкою. Навіть коли ще тебе не зустріла. Ти завжди був для неї обраним. — Усмішка на обличчі молодої жінки ще лишалася, але очі зробилися сумними. — Ми всі мали бути такими щасливими.
Я хотів іще щось сказати, та завагався.
Посмішка зникла з обличчя Рахілі.
— О... Вона розповіла тобі про той проміжок часу: один рік, одинадцять місяців, один тиждень та шість годин?
— Так, — проказав я. — І про те, що в неї була...
Я замовк. Не хотілося виглядати слабаком перед цією сильною жінкою. Вона на мене ніколи вже не дивитиметься, як раніше.
— ...дитина? — закінчила за мене фразу Рахіль.
Я дивився на неї, намагаючись прочитати відповідь на її прекрасному обличчі.
— Енея розповідала тобі про це? — запитав я, почуваючись зрадником, тому що намагався дізнатися про мою кохану від когось іншого. Але зупинитися я вже не міг. — Ти знала весь цей час...
— Де вона була? — запитала Рахіль, дивлячись мені просто в очі. — Що з нею було? Що вона одружилася?
Я міг тільки кивнути.
— Так, — сказала Рахіль. — Ми знали.
— Ви були разом із нею?
Рахіль, здавалося, завагалась, наче зважуючи свою відповідь.
— Ні, — відказала вона нарешті. — А. Беттік, Тео та я чекали майже два роки на її повернення. Ми продовжували працювати над виконанням її завдання... місії... Хай що б там це не було, а ми виконували це, поки її не було... розповідали про її вчення, шукали охочих причаститися, повідомляли їх, коли вона повернеться.
— Тобто ви знали, коли вона повернеться?
— Так, — відповіла Рахіль. — Знали з точністю до дня.
— Звідки?
— Це був той день, коли вона мусила повернутися, — пояснила темноволоса жінка. — Вона б не стала затримуватися ні на хвилину, бо це загрожувало виконанню її місії. Наступного дня на нас почав полювати Пакс... вони всіх нас схопили б, якби Енея не повернулася і не телепортувала нас в інше місце.
Я кивнув, але думав я не про те, як близько підібрався до них Пакс.
— Ти зустрічалася... з ним? — запитав я, безуспішно намагаючись зробити свій голос спокійним.
Обличчя Рахілі зберігало серйозний вираз:
— Ти маєш на увазі батька її дитини? Чоловіка Енеї?
Я відчував, що Рахіль не хоче ранити мене, але слова її були гірші за пазурі Немез.
— Так, — підтвердив я. — Його.
Рахіль заперечливо похитала головою.
— Ніхто з нас не зустрічався з ним, адже її з нами не було.
— Але ти знаєш, чому вона обрала його батьком своєї дитини? — невгавав я, почуваючись отим Великим Інквізитором, що ми його залишили на Тянь-Шані.
— Так, — відказала Рахіль, не відводячи очей, але, схоже, не збираючись казати більше.
— Це якось пов’язано з її... місією? — запитав я, відчуваючи, що горло мені перехоплює сильніше й сильніше і голос мій ось-ось обірветься, наче натягнута струна. — Вона мала зробити це... була якась причина, чому батьком дитини мав стати саме він? Ти можеш сказати мені правду, Рахіле?
Вона схопила мене за зап’ясток і міцно стиснула.
— Роле, ти знаєш, що Енея все тобі пояснить, коли на те буде слушний час.
Я відсахнувся, презирливо пирснувши.
— Слушний час! — прогарчав я. — Ісусе, мені ці слова вже кісткою в горлі! Втім, як і чекання!
Рахіль стиснула плечима.
— Тоді влаштуй їй допит. Скажи, що відлупцюєш її, якщо вона тобі все не розповість. Ти розтер на порох монстра Немез... то й з Енеєю впораєшся на раз.
Я люто блимнув на жінку.
— Роле, без жартів: це ваша з Енеєю справа. Я можу сказати тобі лише ось що: ти єдиний чоловік, про якого вона згадувала, і, наскільки я знаю, єдиний чоловік, якого вона кохала.
— Звідки, чорт забирай, ти... — розпочав було я, але зусиллям волі змусив себе заткнутися. Я незграбно поплескав її по руці, і через цей рух закрутився дзиґою навколо власної осі. Я ще не звик до того, що в невагомості не варто нікого торкатися. — Дякую тобі, Рахіле, — сказав я.
— То що, готовий з усіма побачитися?
Я глибоко втягнув повітря.
— Майже, — сказав я. — А ця капсула може стати дзеркальною?
— Капсуло, — промовила Рахіль, — прозорість дев’яносто відсотків. Висока дзеркальність внутрішніх поверхонь. — А мені вона сказала: — Хочеш глипнути на себе в люстерко перед важливим побаченням?
Стіни стали дзеркальними — настільки, наскільки буває дзеркальною поверхня води в ставку: не абсолютне дзеркало, але досить чисте й темне скло, щоби віддзеркалити мене таким, яким я був. Ось він, Рол Ендіміон, з пошрамованим обличчям та черепком, шкіра на голомозій голові рожева, наче у немовляти, під очима ще не зійшли до кінця синці, а ще худючий... страшенно худючий. Здавалося, що кістки та м’язи на моєму обличчі та на торсі хтось упевнено і чітко прокреслив олівцем. Очі дивилися геть по-іншому.
— Ісусе Христе! — знову вимовив я.
Рахіль махнула рукою.
— Автохірург хотів потримати тебе ще тиждень, але Енея не могла так довго чекати. Ці шрами не залишаться назавжди... принаймні більшість із них. У медичній капсулі тобі робили крапельниці з метою регенерації. Волосся почне відростати за два-три тижні, стандартних.
Я торкнувся голови. На дотик вона нагадувала дупу новонародженого потворного немовляти, лишень пошрамовану, а ще дуже м’яку...
— Два-три тижні, — сказав я. — Чудово. Просто чудово, просто заєбісь.
— Та не панікуй, — сказала Рахіль. — Як на мене, ефектно виглядаєш, чесно кажу. На твоєму місці, Роле, я б так виглядала якомога довше. Мені здається, що Енею тягне до старших чоловіків. А ти наразі виглядаєш старшим, і це факт.
— Дякую, — сухо проказав я.
— Та будь ласка! — відгукнулася Рахіль. — Капсуло, відкрий діафрагму. Нам потрібний доступ до герметичного стовбурового коридору. — І вона попрямувала попереду мене, прокладаючи шлях крізь стіну-діафрагму.