КОЛИ Я З’ЯВИВСЯ В КІМНАТІ... У КАПСУЛІ... ЕНЕЯ СТИСНУЛА мене в обіймах так міцно, що я навіть злякався, чи витримають мої щойно зцілені ребра. Але у відповідь я обійняв її так само міцно.
Подорож герметичним стовбуровим коридором не містила в собі нічого цікавого, якщо хтось звик летіти кулею крізь еластичний прозорий трубопровід два метри завширшки, набираючи швидкість десь шістдесят кілометрів на годину, за моїми приблизними оцінками. Щоби надати поштовх тим, хто рухається коридором, тут дотумкали використовувати струмені кисню, що течуть трубопроводом у різних напрямках із великою швидкістю. Тому ми весь час проминали інших людей, переважно дуже худих, безволосих, дуже високих, і розминалися з ними на відстані сантиметрів — і це при тому, що сумарна наша з ними швидкість дорівнювала сто двадцять кілометрів і більше. Потім ми з Рахіллю летіли на великій швидкості крізь капсули, розташовані по колу, летіли, наче ми були кров’яними тільцями, що їх кровотік втягує до шлуночків величезного серця й проносить крізь нього. Ми перекидалися, відштовхувалися, рухали руками й ногами, щоби не зіштовхнутися з іншими людьми, котрі на великій швидкості поспішали у своїх справах. З радіального коридору крізь один із десятків отворів ми вилетіли до іншого стовбурового коридору. Я би загубився в перші ж хвилини, проте Рахіль, схоже, чудово орієнтувалася, і вона пояснила мені, яким чином, звернувши мою увагу на кольорові маркери ніжних тонів, вживлені в рослинну тканину над кожним із отворів. За кілька хвилин льоту ми дісталися капсули, не набагато більшої за ту, в якій прокинувся я, але з місцями для сидіння, що трималися на липучках. У капсулі було повно народу. Серед них були мої друзі — Енея й А. Беттік, мої добрі знайомі — Тео, Дорджі Памо та Ломо Дондруб. Я впізнав тих, із ким познайомився нещодавно: отця-капітана де Сойю, котрий, очевидно цілковито вилікувавшись від своїх жахливих ран, мав на собі одяг священика — чорні штани та рясу і білий римський комірець-колоратку, та сержанта Ґреґоріуса в польовому однострої швейцарського гвардійця. Інших присутніх я ніколи не бачив раніше — ні височезних худючих Вигнанців, що виглядали справжніми інопланетянами, ні тамплієрів у плащах із каптурами, але все ж таки не вони здивували мене найбільше. От ті, кого Енея швиденько мені відрекомендувала як Гета Мастіна, тамплієра Істинного Голосу Дерева, та колишнього полковника ЗС Гегемонії Федмана Кассада, вразили мою уяву. Я знав про них, але не вірив, що бачу їх на власні очі. Ще більшою мірою, ніж Рахіль чи мати Енеї, Брон Ламія, вони були для мене не тільки персонажами «Пісень» старого поета, а й героями стародавніх міфів. Я гадав, що їх давно вже нема серед живих, а може, й ніколи не існувало насправді в реальному світі з його щоденною рутиною.
І насамкінець у цій капсулі ширяли в невагомості ще й інші люди, які насправді людьми не були, принаймні на мою думку: яснозелені істоти, яких Енея назвала мені як ЛЛ-ЄЄООННа та ОО-ЄЄААЛЛа, двох із небагатьох уцілілих Сенешай-емпатів з Хеврона, розумних чужопланетних істот. Я дивився на цих дивовижних створінь, на їхню шкіру ніжного кольору молодого листя, на їхні тіла, такі тендітні, що я міг би обхопити їхні талії двома пальцями своєї руки, але з цілком людською симетрією: дві ноги, дві руки й голова. Втім, вони дуже різнилися від людей: здавалося, у них не було кісток та хрящів, настільки еластичними і гнучкими були їхні кінцівки, та ще й із перетинками між пальцями, наче у ропухи. Їхні голови теж здавалися м’якими, наче в ембріонів, а очі видавалися темними западинами серед зелених облич.
Вважалося, що Сенешаї вимерли ще на початку Гіджри... вони були просто легендою, ще неймовірнішою, ніж полковник Кассад або тамплієр Гет Мастін.
І ось одна з цих легенд, коли нас знайомили, провела своєю трипалою рукою по моїй долоні.
У капсулі знаходилися ще й інші нелюдські особи. Це були й не Вигнанці, і не андроїди. Біля прозорої стіни плавали істоти, що радше скидалися на великих зеленувато-білих тромбоцитів — такі собі м’які тремтячі тарілки, майже два метри в діаметрі. Я бачив таких живих істот раніше... на тій хмарній планеті, де мене проковтнула небесна каракатиця.
— Не проковтнула, пан-Ендіміоне, — завібрували у моїй голові сплески слів, — а тільки транспортувала.
«Це що, телепатія?» — подумав я, підсвідомо адресуючи своє запитання тромбоцитам. Я пам’ятав, як на мене накочувалися хвилі слів-думок на планеті хмар і як я шукав джерело їхнього походження.
Але відповіла мені Енея.
— Це схоже на телепатію, — тихенько сказала вона, — але тут нема жодної містики. Акерателі вивчили нашу мову у традиційний спосіб: їхні симбіонти — цепліни чують голосові вібрації, а Акерателі їх розшифровують та аналізують. Вони керують цеплінами точно сфокусованими мікропульсами, що їх вони можуть посилати на дуже великі відстані...
— Та хреновина, що проковтнула мене на хмарній планеті, то був цеплін? — здогадався я.
— Так, — підтвердила Енея.
— Як ото цепліни на Вирі?
— Так, а ще вони мешкають і в атмосфері Юпітера.
— Я гадав, що їх усіх винищили, полюючи на них на початку Гіджри?
— На Вирі вони зникли, — сказала Енея. — Навіть раніше, ніж Гіджра дісталася Юпітера. Але ж ти на своєму каяку планерував не на Юпітері, і не на Вирі... на іншому газовому гіганті з багатою на кисень атмосферою, що знаходиться на відстані шістсот світлових років від кордонів Загумінку.
Я кивнув.
— Вибач, що перервав. Ти говорила про мікрохвильові імпульси...
Енея зробила рукою той граційний жест, наче відкидаючи щось зайве, який я звик бачити у неї ще з тих часів, коли вона була малою.
— Ну, вони просто контролюють своїх симбіонтів-цеплінів, дуже точно впливаючи на певні центри нервової системи та мозку. Ми дозволили Акерателям стимулювати й наші центри мовлення, щоби ми могли «чути» їхні повідомлення. Я гадаю, що для них це виглядає, наче гра на піаніно з багатьма клавіатурами...
Я кивнув, хоч до пуття цього і не втямив.
— Акерателі теж належать до рас, що мандрують у космосі, — зауважив отець-капітан де Сойя. — Упродовж мільярдів віків їм вдалося колонізувати понад десять тисяч газових гігантів.
— Десять тисяч! — присвиснув я. Гадаю, у мене навіть щелепа відвисла, коли я це почув. Людство мандрувало космосом понад тисячу двісті років і встигло за цей час дослідити та колонізувати вдесятеро менше планет.
— Акерателі довше займаються цим процесом, ніж ми, — тихо сказав де Сойя.
Я подивився на тромбоцитів. Ті тихенько вібрували. Наскільки я міг бачити, вони не мали очей. І вух у них не було, це факт. Чи вони нас чули? Мабуть... адже одна з цих істот відповіла на мої думки. Чи можуть вони читати думки, а не тільки навіювати думки у словесній формі?
Тим часом, поки я витріщався на Акерателів, бесіда між людьми та Вигнанцями поновилася.
— Розвідці можна довіряти, — проказав блідий Вигнанець, якого, як я дізнався пізніше, звали Навсон Темнім. — У системі Лакайль 9352 знаходиться принаймні три сотні бойових кораблів-Архангелів. На кожному з них є лицар Мальтійського ордену. Це Великий Хрестовий похід.
— Лакайль 9532... — пробурмотів де Сойя. — Гіркота Сібатуту. Знаю я це місце. Це свіжа інформація?
— Інформацію передано двадцять годин тому кур’єрським дроном з рушієм Гедеона. Це останній із захоплених вами трьох дронів... решту вже знищили. Ми гадаємо, що корабель-розвідник, який надіслав дрон, було виявлено й ліквідовано відразу після запуску дрона.
— Три сотні Архангелів, — сказав де Сойя, потираючи щоку. — Якщо вони знають, що нам про них відомо, вони можуть зробити стрибок із рушієм Гедеона в цьому напрямку найближчими днями... чи годинами. Якщо покласти дві доби на воскресіння, у нас залишається менше трьох днів, щоби підготуватися. Чи вдалося покращити оборону за час моєї відсутності?
Інший Вигнанець, якого, як я довідався пізніше, звали Сістендж Коредвелл, розвів руками, наче показуючи, що зарадити тут нічим не можна. Я помітив, що між його довгими пальцями були перетинки.