Енея похитала головою.
— До цього ще далеко, хоча двадцять стандартних років тому вершечки всіх первинних стовбурів зімкнулися. Тобто з технічного погляду це дійсно сфера, але більшою мірою вона складається з дірок, і деякі з них багато мільйонів кілометрів завширшки.
— Ху... хер... химерно! — сказав я, вирішивши, що треба показати хоч яку красномовність, і потер зарослі щетиною щоки. — Невже я цілих два тижні був у відрубі? — запитав я.
— П’ятнадцять стандартних днів, — уточнила Енея.
— Зазвичай автохірург штопає людей швидше, — здивувався я.
Покінчивши із сандвічами, я приліпив спорожнілу тарілку до стільниці й сконцентрувався на пиві.
— Зазвичай так, — погодилася Енея. — Але Рахіль, мабуть, казала тобі, що ти пробув у автохірургу відносно недовго. Більшість операцій тобі зробила вона.
— Чого так? — запитав я.
— В автохірургу не було вільних камер, — пояснила Енея. — Ми розморозили тебе з фуги, щойно прибули сюди, але ті троє, яких ми запхали до автохірурга раніше, були в дуже поганому стані. Де Сойя стояв однією ногою в могилі впродовж тижня. Ґреґоріус... він отримав значно серйозніші поранення, ніж виказував, коли спілкувався з нами в храмі Нефритового Імператора. А третій офіцер, Карел Шан, помер, попри втручання автохірурга й зусилля медиків-Вигнанців.
— Чорт забирай, — видихнув я, опустивши банку пива. — Ми звикли вважати, що автохірурги можуть упоратися практично будь з чим...
Енея дивилася на мене з такою силою почуття, що я відчував, як її погляд гріє мою шкіру, наче сонячні промені.
— Як ти, Роле?
— Чудово, — відповів я. — Щось десь трохи ниє. Ребра наче не мої. Шрами печуть. І відчуття таке, наче задавав би хропака зо два тижні... але почуваюся я чудово.
Вона взяла мене за руку. Я побачив, що у неї на очах бринять сльози.
— Мені просто був би повний песець, якби ти помер через мене, — сказала вона за мить, намагаючись говорити брутально.
— Я теж так почуваюся, — я стиснув її руку, подивився вгору й раптом зірвався на ноги, запустивши банку пива в розріджене повітря крученим м’ячем і ледь не стартувавши вслід за нею. Тільки липучки на підошвах моїх мокасинів утримали мене від польоту. — Срань Господня! — видихнув я, тицяючи пальцем у те, що побачив.
З такої відстані ця хреновина здавалася кальмаром — метр чи два завдовжки. Але з власного досвіду, а ще завдяки тому, що моє відчуття перспективи стрімко вдосконалювалося, я знав, яка ця істота насправді.
— Це один із цеплінів, — озвалася Енея. — Разом із Акерателями сюди прибули десятки тисяч цеплінів. Вони працюють на будівництві біосфери, а мешкають всередині шарів С02 й 02.
— Сподіваюся, хтось із них мене знову не зжере? — промовив я.
— Гадаю, ні, — реготнула Енея. — Той, хто розкуштував, який ти на смак, мабуть, уже розповів про це решті.
Я пошукав, де поділося моє пиво, побачив, що банка виробляє кульбіти за сотню метрів нижче, хотів стрибнути за нею, але передумав й опустився на лаву з поверхнею з липучки.
Енея віддала мені своє пиво.
— Ось, тримай. Я ніколи не можу допити до кінця. — Вона дивилася, як я п’ю. — Будуть ще якісь питання, поки ми тут розмовляємо?
Я проковтнув пиво й зробив заперечний жест рукою.
— Хіба що... тут навколо вештається купа зниклого, міфічного та й просто мертвого народу... Може, поясниш, чого це воно так?
— Коли ти кажеш про зниклих, ти маєш на увазі цеплінів, Сенешаїв і тамплієрів? — запитала вона.
— Точно. А ще ергів... хоча поки що я ще жодного не бачив.
— Тамплієри та Вигнанці працювали над тим, щоби зберегти розумних істот, на яких полюють і яких можуть винищити, от як колоністи Мауї-Заповітної намагалися зберегти дельфінів Старої Землі, — відказала вона. — Зберегти від переселенців початку Гіджри, потім від Гегемонії, а тепер від Пакса.
— А міфічні та мертві особи? — запитав я.
— Це ти полковника Кассада маєш на увазі?
— І Гета Мастіна теж, — сказав я. — І якщо вже на те пішло, то й Рахіль. Здається, у нас тут зібрався весь список дійових осіб із довбаних гіперіонівських «Пісень».
— Не весь, — відповіла Енея, і я вловив сум у її голосі. — Консул мертвий. Отцю Дюре не дозволяють жити. І моя мама пішла.
— Я не хотів, мала...
Вона знову торкнулася моєї руки.
— Усе нормально. Я знаю, що ти хотів сказати... Це, дійсно, збиває з пантелику.
— Ти зустрічалася з полковником Кассадом чи з Гетом Мастіном раніше? — запитав я.
Енея похитала головою.
— Мама мені про них розповідала, звісно... І дядько Мартін дописував епізоди в своїх «Піснях». Але вони пішли раніше, ніж я народилася.
— Пішли, — повторив я. — Це не те ж саме, що померли? — Я спробував пригадати строфи з «Пісень». Якщо вірити старому поетові, Гет Мастін, високий тамплієр, Істинний Голос Дерева, зник на буєрі під час подорожі Трав’яним морем на Гіперіоні. Кров у каюті тамплієра змусила підозрювати Ктиря. Тамплієр залишив ерґа в кубі Мебіуса. Згодом вони знайшли Мастіна в Долині Гробниць часу. Він не міг пояснити свою відсутність, сказав тільки, що кров у каюті буєра була не його, вигукнув, що його місія — бути Голосом Дерева Болю, і помер.
Полковник Кассад зник приблизно тоді ж, незабаром після того, як прочани ступили у Долину Гробниць часу, але полковник ЗС, якщо вірити «Пісням» Мартіна Силена, пішов за своєю фантомною коханкою, Монетою, до віддаленого майбутнього, де він мав померти у двобої з Ктирем. Я прикрив очі й продекламував уголос:
— У тебе дивовижна пам’ять, — зауважила Енея.
— Бабуся давала мені запотиличника, якщо я перебріхував текст, — пояснив я. — Не переводь розмову. Я вважав, що тамплієр і полковник померли.
— Вони і помруть, — сказала Енея. — Так само, як і ми всі.
Я зачекав, коли вона вийде з ролі дельфійського оракула.
— В «Піснях» йдеться, що Гета Мастіна забрав Ктир... невідомо до якого місця, і невідомо в який час... — промовила вона. — Згодом повернувшись, він помер у Долині Гробниць часу. Поема не каже, чи він перенісся на годину чи на тридцять років. Дядько Мартін цього не знав.
Я скосив на неї очі.
— А як бути з Кассадом, мала? «Пісні» тут кажуть абсолютно чітко... Полковник вирушив за Монетою у віддалене майбутнє, вступив у бій із Ктирем...
— Точніше, з легіонами Ктирів, — виправила мене дівчина.
— Ну, так, — погодився я. Цього місця я ніколи не розумів. — Але тут наче все відбувається послідовно... він іде за нею, він б’ється, він помирає, його тіло кладуть до Кришталевого Моноліту, і воно разом із Монетою починає довгу подорож у часі, в минуле.