Енея: Вам конче треба знати це, полковнику? Немає гіршого пекла, ніж бачити в подробицях...
Полковник Федман Кассад (стиха): Власне майбутнє? Власну Смерть? Власну долю? Я знаю це, Енеє, донько мого друга Брон Ламії. Я знаю, що ти несеш на собі тягар такого знання, такого бачення з того часу, коли ти ще й не народилася... з того часу, коли ми з твоєю матір’ю перетинали моря й гори Гіперіона, щоби зустрітися, як ми гадали, зі своєю долею в обличчі Ктиря. Я знаю, як важко це було для тебе, Енеє, дівчинко... важче, ніж ми можемо собі уявити. Ніхто з нас не ніс на собі такий тягар. Але, попри це, я хочу знати цю частину моєї власної долі. І, гадаю, роки мого служіння, моєї участі в цій війні, минулі роки й ті, які ще попереду, дають мені право знати відповідь. Ктир базується на особистості однієї людини, одного воїна?
Енея: Так.
Полковник Федман Кассад: На моїй особистості? Після того, як я загину в бою, елементи Корду... чи інші сили... вбудують мою волю, мою душу, моє «я»... в цього... в монстра... і відішлють його назад у часі разом із Кришталевим Монолітом?
Енея: Так, полковнику. Частини вашої особистості... але тільки частини її будуть інкорпоровані в живу машину, що зветься Ктир.
Полковник Федман Кассад (сміючись): Але й я житиму, щоби перемогти його в битві?
Енея: Так.
Полковник Федман Кассад (сміючись ще голосніше, причому сміх його здається щирим і невимушеним): Клянусь Богом... Аллахом Всемогутнім... Якщо всесвіт має якусь душу, то ця душа — іронія. Я вбиваю свого ворога, з’їдаю його серце, і ворог стає мною... і я стаю ним. (На кілька хвилин зависає мовчання. Я бачу, що корабель-дерево «Іґґдрасіль» розвернувся і ми знову наближаємося до вигнутої поверхні Біосферного Зоряного Дерева).
Рахіль Вайнтрауб: Подружко Енеє, дорога Вчителько, всі роки, коли я слухала, як ти вчиш нас, і вчилася від тебе, мені не давала спокою одна загадка.
Енея: Що це за загадка, Рахіле?
Рахіль Вайнтрауб: Крізь Поєднувальну Безодню ти чула і зараз чуєш голоси Інших... розумних рас за межами нашого простору та часу, чиї спогади та особистості резонують у середовищі Безодні. Причастившись твоєї крові, деякі з нас навчилися чути відлуння цих голосів... шепіт... Левів, Тигрів та Ведмедів, як дехто їх називає.
Енея: Ти одна із моїх найкращих учениць, Рахіле. Одного дня ти зможеш чути ці голоси ясно. Так само ти навчишся чути музику сфер і зможеш зробити перший крок.
Рахіль Вайнтрауб (хитаючи головою): Моє питання полягає в іншому, подружко моя Енеє. Для мене таїною є присутність у космосі людей Спостерігача, чи Спостерігачів, посланців цих... Інших... цих Левів, і Тигрів, і Ведмедів... з метою вивчати людство та звітувати перед цими віддаленими расами. Присутність цього Спостерігача... чи цих Спостерігачів... це правдивий факт?
Енея: Так.
Рахіль Вайнтрауб: І вони могли набути вигляду людини, або Вигнанця, або тамплієра?
Енея: Спостерігач, або Спостерігачі не перевертні, Рахіле. Вони вирішили з’явитися серед нас, набувши певну смертну форму... це правда... достоту так само, як мій батько був смертним, хоч і народився кібридом.
Рахіль Вайнтрауб: І цей Спостерігач, а може, й Спостерігачі спостерігають за нами віками?
Енея: Так.
Рахіль Вайнтрауб: А цей Спостерігач... чи ці Спостерігачі... присутні сьогодні тут, серед нас, на цьому кораблі чи за цим столом?
Енея (вагається): Рахіле, буде краще, якщо на це питання я зараз не відповідатиму. Знайдуться такі, що тієї ж миті вб’ють такого Спостерігача, щоби захистити Пакс або те, що, на їхню думку, складає суть людства. Навіть визнаючи, що такий Спостерігач існує, я наражаю його на велику небезпеку. Мені шкода... Я обіцяю тобі, що... що на цю загадку буде відповідь у недалекому майбутньому, і ми дізнаємося, хто цей Спостерігач, чи Спостерігачі. Дізнаємося не від мене, а від нього самого, чи від них самих.
Тамплієр Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін: Брати з Братства М’юїра, шановні союзники-Вигнанці, вельмишановні гості-люди, преподобна Навчителько... ми закінчимо цю дискусію іншим часом і в іншому місці. Я вважаю, що всі ми погоджуємось на прохання пан-Енеї надати їй корабель-дерево «Іґґдрасіль» для того, щоби вирушити на ньому в космос Пакса за три дні. Таким чином, якщо нам пощастить і якщо нам вистачить мужності, здійсниться стародавнє пророцтво тамплієрів про Дерево Болю і Час Спокути для всіх нащадків Старої Землі. Зараз пропоную закінчити наш обід та поговорити про інші речі. Формальна нарада переноситься, а короткий час, упродовж якого ще триватиме наша зустріч, має бути присвячений дружній бесіді, бенкетуванню і таїнству справжньої кави, з тих бобів, пращури яких колись росли на Старій Землі... у нашому спільному домі... на нашій милій Землі.
Нараду відкладено. Я сказав.
ПІЗНІШЕ ЦЬОГО Ж ВЕЧОРА в теплому освітленні нашої кімнатки ми з Енеєю знову кохалися, розмовляли про особисте і, незважаючи на пізній час, вечеряли ще раз: вино, вівцекозячий сир і свіжий хліб. Енея на хвилинку вийшла до комірчини, що слугувала їй за кухню, і повернулася з двома кришталевими келихами, наповненими вином. Протягуючи мені один із них, вона сказала:
— Ось, Роле, коханий, візьми це і пий.
— Дякую, — відповів я бездумно і вже почав підносити келих до губ. І нараз я помертвів: — Це... ти...
— Так, — сказала Енея. — Це причастя, яке я так довго не давала тобі. Тепер ти можеш випити, якщо забажаєш. Але ти не мусиш робити цього, коханий. Якщо ти вирішиш відмовитися, я не кохатиму тебе менше.
Дивлячись їй просто в очі, я випив вино до краплі. На смак воно було, як звичайне вино.
Енея плакала. Вона відвернулася й дивилася вбік, але я встиг помітити сльози на її прекрасних темних очах. Я підхопив її на руки, і ми разом попливли в теплому світлі, наче в материнській утробі.
— Мала? — промовив я пошепки. — Щось не так? — Я відчув укол у серце, коли подумав, що вона зараз думає про іншого чоловіка у своєму минулому, про шлюб, про дитину... Вино спричинило легке запаморочення й нудоту. А може, не вино було тому причиною.
Вона похитала головою:
— Я кохаю тебе, Роле.
— А я кохаю тебе, Енеє.
Вона поцілувала мене в шию та притулилася сильніше.
— За те, що ти зробив щойно, заради мене, в моє ім’я, тебе розшукуватимуть і переслідуватимуть...
Я витиснув із себе смішок.
— Агов, дитино, мене розшукують і переслідують з того першого дня, коли ми осідлали килим-літун і втекли разом із Долини Гробниць часу. Нічого нового не станеться. Я би шкодував, якби Пакс припинив ганятися за нами.
Вона не посміхнулася. Я відчував, як її сльози стікають мені по горлу та грудях, коли вона притулилася до мене ще щільніше.
— Ти будеш першим серед тих, хто пішов за мною, Роле. Ти будеш очолювати боротьбу десятки років. Тебе поважатимуть і ненавидітимуть, тобі коритимуться й тебе зраджуватимуть... з тебе захочуть зробити бога, любий.
— Лайно собаче, — прошепотів я в її волосся. — Ти знаєш, що я не лідер, мала. Я нічого не зробив, просто йшов за тобою всі ті роки, відколи ми знаємо одне одного. Чорт забирай... майже весь час я просто намагався не відставати.
Енея підняла обличчя до мене.
— Ти був моїм Обраним, перш ніж я народилася, Роле Ендіміон. Коли мене не стане, ти продовжиш за нас двох. Ми обоє будемо жити в тобі...
Я поклав свій важкий палець їй на губи. Я осушував губами сльози на її віях і щоках.