— Не хочу нічого чути про те, що когось не стане, що хтось із нас залишиться самотувати, — обірвав я її. — У мене є простий план — залишитися з тобою назавжди... бути разом повсюди... розділити все з тобою. Що станеться з тобою, станеться і зі мною, мала. Я кохаю тебе, Енеє.
Ми кружляли разом у теплому повітрі. Я гойдав її на руках, наче дитину.
— Так, — прошепотіла вона, із силою притискаючись до мене. — Я кохаю тебе, Роле. Разом. Час. Так.
Ми припинили цю розмову. Наші цілунки мали присмак її солоних сліз та вина. Ми кохалися ще кілька годин, потім разом ковзнули в сон, плаваючи, обійнявшись, наче дві морські істоти, наче одна дивовижно складна морська істота, що її гойдають теплі та дружні припливні хвилі.
26
Наступного дня ми взяли корабель Консула й полетіли на ньому до сонця.
Я прокинувся, очікуючи відчути якесь таке просвітлення, миттєве саторі від вина причастя чи хоча би глибше зрозуміти всесвіт, а ще краще — відчути себе всезнаючим і всемогутнім. Натомість я прокинувся з повним сечовим міхуром і легким головним болем, зате з приємними спогадами про минулу ніч. Енея прокинулася раніше за мене, і коли я вийшов з туалетного закапелка, вона зустріла мене з гарячою кавою в тубі, з фруктами під скляною накривкою та свіжими, ще теплими булочками.
— Кожного ранку на такий сервіс можеш не сподіватися, — сказала вона з усмішкою.
— Домовилися, мала. Завтра сніданок за мною.
— Омлет? — поцікавилася вона, протягуючи мені тубу з кавою.
Я відкрив герметичну накривку, вдихнув аромат і, натиснувши на тубу, зробив обережний ковток, щоби кулька гарячої кави не обпекла мені губи.
— Звісно, — сказав я. — Усе, що забажаєш.
— Якщо тобі пощастить знайти яйця, — сказала вона, на змиг ока проковтнувши свою булочку. — Тут, на Зоряному Дереві, усе в порядку, але з курми сутужно.
— Шкода, — сказав я, дивлячись крізь прозору стінку капсули. — Адже тут стільки місця для сідал. — Я перейшов на серйозніший тон: — Мала, щодо того вина... Минуло вісім стандартних годин, а...
— ...ти не відчуваєш жодних змін, — завершила Енея. — Гм-м-м, боюся, ти один із тих рідкісних екземплярів, на кого магія не діє.
— Правда? — Мабуть, у моєму голосі пролунала тривога, а може, полегшення, бо Енея похитала головою.
— Добре, добре, жартую. Повинно минути біля двадцяти чотирьох стандартних годин. Ти відчуєш. Обіцяю.
— А якщо ми будемо саме... ну... зайняті... чимось таким... коли це станеться? — сказав я й виразно зарухав бровами для більшого ефекту. Цей рух змусив мене трохи відлетіти від стола з липучою поверхнею.
Енея зітхнула.
— Вгамуйся, доки я твої брови не пришпилила на місце.
— М-м-м, — вишкірився я над тубою з кавою, — мені подобається, коли ти погрожуєш.
— Поквапся, — кинула Енея, ставлячи свою тубу у звукову мийку, а скатертинку кидаючи до рециркулятора.
Я продовжував з насолодою жувати булочку та милуватися неймовірною панорамою крізь стіну капсули.
— Поквапитися? Чому? Хіба ми кудись вирушаємо?
— У нас зустріч на кораблі, — пояснила Енея. — На нашому кораблі. А потім ми маємо повернутися й простежити, як тривають останні приготування на «Іґґдрасілі» до відльоту наступного вечора.
— Навіщо влаштовувати зустріч на кораблі? — не зрозумів я. — Хіба там буде не тісно порівняно з іншими місцями?
— Побачиш, — сказала Енея. Вона натягла на себе блакитні штани для нульової гравітації, що затягувалися на колінах, і заправила в них білу сорочку з кількома кишенями на липучках. На ногах у неї були сірі капці. Я ж звик переміщатися всіма цими капсулами та платформами босоніж.
— Поквапся, — повторила вона. — Корабель стартує за десять хвилин, а до капсули-дока нам ще пурхати й пурхати тим лозинням.
НАРОДУ НАБИЛОСЯ ТАКИ ВЩЕРТЬ. І ХОЧА ВНУТРІШНЄ захисне поле утримувало гравітацію на рівні однієї шостої від нормальної величини, після невагомості я почувався так, наче потрапив на Юпітер. Було дивно знаходитися на одному рівні з усіма присутніми, у тісняві, коли над головами марнувалося стільки вільного місця. На борту корабля Консула в приміщенні бібліотеки, крім нас з Енеєю, знаходилися, розмістившись біля рояля й уздовж голоніші на ослінчиках та стільцях, Вигнанці Навсон Хамнім, Сістендж Коредвелл, Шіан Квінтана Каян, що аж сяяла пір’ям, два сріблясті Вигнанці, котрі добряче мутували для життя в космосі, Палоу Корор та Дрівендж Нікааґат, а також Пол Урей та Ем Чіпета. Був тут також і Гет Мастін разом із головою тамплієрів Кітом Ростіном. Був присутній і полковник Кассад, котрий височів над зібранням, так само як і довгов’язі Вигнанці. Була тут і Дорджі Памо, яка виглядала стародавньою королевою в сріблясто-сірій мантії, що прегарно коливалася навколо неї завдяки низькій силі тяжіння. Я побачив також Ломо, Рахіль, Тео, А. Беттіка та Далай-ламу. Нікого з чужосвітних розумних істот тут не було.
Дехто із присутніх вийшов на балкон, аби роздивитися внутрішню поверхню Зоряного Дерева, що розгорталася у нас за кормою, в міру того як ми підносилися до сонця системи на блакитному стовпі термоядерного полум’я.
— Радий вітати вас знову на борту, полковнику Кассад, — пролунав голос корабля, коли ми зібралися у бібліотеці.
Я запитально звів брову й подивився на Енею, здивований тим, що корабель пам’ятає колишнього пасажира впродовж стількох років.
— Дякую, кораблю, — відповів полковник. Смагляве обличчя Кассада здавалося відстороненим; очевидно, він був занурений у якісь важкі роздуми.
Летіти вгору, залишаючись водночас всередині Біосфери Зоряного Дерева, було геть не схоже на звичний політ, коли планета залишається за кормою, зменшуючись та віддаляючись. Тут ми були всередині орбітальної структури: якщо дивитися крізь віття Зоряного Дерева, знаходячись близько до стовбура, бачиш прогалини між листям та гілками, латки зоряного неба з боку, протилежного сонцю, і вся структура здається тобі мереживною, а з висоти сто тисяч кілометрів посеред підйому оболонка біосфери здається тобі твердою та щільною: величезне листя, зливаючись, утворює мерехтливу поверхню, нагадуючи зелений увігнутий океан. Почуваєшся наче у величезній чаші, звідки неможливо вибратися. Мушу сказати, що у мене почало паморочитися в голові.
Гілки Дерева сяяли блакиттю завдяки тому, що захисні поля утримували навколо них атмосферу, а разом з ними відблискувало блакиттю і ряхтливе листя; здавалося, що всім Деревом пробігають електричні розряди. І скрізь панували життя та рух: Вигнанці-янголи з крилами, що розкривалися на сотні кілометрів, не тільки перепурхували з листка на листок і з гілки на гілку, а й шугали у відкритому космосі, неслися, розкривши крила, назустріч сонцю чи на великій швидкості проминали кореневу систему, що розкинулася на десятки тисяч кілометрів. У блакитній оболонці атмосфери пересувалися й інші живі організми: променисте павутиння, чарівні ланцюжки, папуги, сині дереволази, мавпи Старої Землі, великі косяки тропічних риб, що плавали у невагомості, вишукуючи ділянки, зволожені кометами, блакитні чаплі, зграї гусок та марсіанських морських курочок, дельфіни зі Старої Землі — ми надто швидко віддалилися на відстань, з якої я вже не міг роздивитися такі подробиці.
Тепер я міг помітити тільки великих істот, цілі рої різних видів. З «висоти» кілька тисяч кілометрів я бачив великі табуни голубих пластинок-тромбоцитів, чужосвітних Акерателей, що прямували кудись, тримаючись разом. Після того, як я вперше побачив двох мешканців тієї планети хмар, де мені довелося побувати, я поцікавився в Енеї, чи є на Зоряному Дереві ще представники цього виду живих істот.
— Та є ще трохи, — відказала моя подруга. — Приблизно шістсот мільйонів. — І от тепер я на власні очі бачив, як Акерателі легко рухаються разом із повітряними потоками від гілки до гілки, долаючи відстань у сотні кілометрів, роями, що налічують тисячі, а можливо, і десятки тисяч особин.
І разом з ними пересувалися їхні слухняні служителі: небесні кальмари, і цепліни, і прозорі медузи, і величезні мішки з вусиками, схожі на ту істоту, що проковтнула мене на планеті хмар. Але більші. Я прикинув, що мій знайомий монстр був кілометрів десять завдовжки, а ці створіння, схожі на цеплінів, мали в довжину кількасот кілометрів, не менше; може, і більше, якщо враховувати численні щупальця, вусики, джгутики, антени, хвости, хоботи й хоботки, якими вони хизувалися. Дивлячись на них, я зрозумів, що всі ці гігантські в’ючні тварини Акерателей старанно працювали — вплітали гілки, стебла та капсули в одну складну біоструктуру, обрізали мертві гілки та відщипували засохле листя, де кожний листочок був завбільшки як велике місто, запихали на місце конструкції, виготовлені Вигнанцями, або транспортували матеріали з однієї частини біосфери до іншої.