— Скільки цеплінів та інших істот мають із собою Акерателі тут, на Зоряному Дереві? — поцікавився я в Енеї, дочекавшись, щоби вона на секунду звільнилася від справ.
— Гадки не маю, — відповіла вона. — Давай запитаємо у Навсона.
Вигнанець відповів:
— Ми не маємо жодного уявлення. Вони розмножуються у кількостях, необхідних для виконання завдання. Акерателі й самі є чудовим прикладом ройового розуму, розуму мурашника... сама по собі жодна з цих дископодібних істот не є розумною... але діючи гуртом, вони демонструють блискучий інтелект. Небесні кальмари й інші істоти зі світів юпітеріанського типу розмножуються тут, коли в них виникає потреба, уже понад сімсот стандартних років. Я ризикну припустити, що зараз у Біосфері працює кілька сотень мільйонів таких істот... можливо, десь мільярд чи біля того.
Я задивився на крихітні постаті на поверхні Біосфери, що віддалялася. Мільярд істот, кожна з яких завбільшки як Плато Розкрилля на моїй рідній планеті.
Політ тривав, і ставали помітними прогалини між гілками за мільйон кілометрів над нашими головами і півмільйона кілометрів під нашими ногами. Той сектор, звідки ми стартували, був найстаршим і найобжитішим, але поодалік від нього вздовж величезної внутрішньої поверхні Біосфери траплялися просвіти й інші сектори. Деякі й було заплановано залишити вільними, а деякі ще планувалося заповнити живим матеріалом. Але навіть там космос був сповнений життя й руху: комети окреслювали дуги між корінням, галуззям, листям та стовбурами, рухаючись точно визначеними траєкторіями з вантажем води. Далі ця вода випаровувалася тепловим промінням — керували промінням Вигнанці, а живили їх ерґи. Для цього Вигнанці задіювали генетично модифіковане дзеркальне листя, що складалося у дзеркальні поверхні діаметром у сотні кілометрів. Перетворившися на пару, вода збиралася у величезні хмари, омивала повзучі корені, зволожувала крапельками туману мільярди квадратних кілометрів листя.
Велетнями порівняно з кометами здавалися десятки астероїдів, розміщених на точно обчисленій висоті, а також керовані супутники. Вони переміщалися над внутрішньою та зовнішньою поверхнями житлової сфери, компенсуючи орбітальне знесення, забезпечуючи припливи та тяжіння для того, щоби гілки тяглися в потрібному напрямку, відкидали тінь на внутрішню поверхню Біосфери саме туди, де був потрібний затінок, а також слугували спостережними базами та цейхгаузами для легіонів садівників, Вигнанців і тамплієрів, котрі опікувалися цим проектом упродовж десятиріч і сторіч.
Тепер, коли ми подолали відстань у половину світлової хвилини й розігналися в напрямку до зірки так, ніби корабель шукав точку переміщення для рушія Гокінґа, широка порожнеча в зеленій сфері усе ще залишалася сповненою інтенсивного руху; здавалося, він ще більше пожвавився. Військові кораблі Вигнанців, застарілі за паксівськими стандартами, з рушіями Гокінґа під прозорими блістерами чи гігантськими ковшами для руйнування захисних полів, старовинні знищувачі з неймовірною гравітацією та 3К-кораблі з давноминулих часів, елегантні сонячні кліпери із вигнутими вітрилами з блискучої моноплівки... І скрізь Вигнанці-янголи, котрі летять поодинці, змахуючи крилами, що змінюють свій блиск, коли Вигнанці повільно підіймаються до сонця чи зі страшенною швидкістю падають до Біосфери.
Енея із запрошеними повернулася всередину корабля, щоби продовжити обговорювати план дій. Тема була серйозна: ми все ще намагалися знайти спосіб відвернути увагу Пакса від нападу — може, зробити обманний випад чи відволікаючий удар, який завадив би численному флоту перекинути сюди свої сили. Але мене хвилювали інші, значно важливіші питання. Коли А. Беттік розвернувся, щоби йти з балкона, я торкнувся його правого рукава.
— Зачекай хвилинку; маю до тебе розмову.
— До ваших послуг, пан-Ендіміоне. — Він був ввічливим, як завжди.
Коли ми залишилися на балконі самі, а дзижчання голосів зсередини дозволяло сподіватися, що нас ніхто не почує, я сказав, спершись на бильця:
— Шкода, що тут, на Зоряному Дереві, у нас не було часу поспілкуватися раніше.
Безволосий череп А. Беттіка виблискував під яскравим сонцем, блакитні очі дивилися спокійно й приязно.
— Все цілком нормально, пан-Ендіміоне. Відколи ми тут, виникає багато причин для тривог. Проте я вважаю, що цей об’єкт вартий того, щоби його обговорювати, — він махнув рукою в бік гігантського силуету Зоряного Дерева, туди, де той розчинявся в сонячному сяйві.
— Я хочу поговорити з тобою не про Зоряне Дерево чи Вигнанців, — сказав я тихо, присуваючись ближче.
А. Беттік мовчки кивнув.
— Ти побував з Енеєю на всіх планетах після Старої Землі, аж до Тянь-Шаню включно, — сказав я. — На Іксіоні, Мауї-Заповітній, Ренесанс-Векторі та решті?
— Так, пан-Ендіміоне. Я мав привілей мандрувати з пан-Енеєю упродовж усього часу, коли вона дозволяла іншим бути поруч із нею.
Я пожував губами, розуміючи, що от зараз я ляпну дурню, але вибору я не мав.
— А як щодо того часу, коли вона не дозволяла тобі мандрувати разом із нею? — запитав я.
— Коли ми з пан-Рахіллю, пан-Тео та рештою залитилися на Ґрумбрідж Дайсон-Д? — перепитав А. Беттік. — Ми продовжували виконувати те, що розпочала пан-Енея, пан-Ендіміоне. Я особисто більше займався будівництвом того...
— Ні, ні, — зупинив його я. — Я маю на увазі, що ти знаєш про неї, коли вона була не з вами?
А. Беттік помовчав.
— Практично нічого, пан-Ендіміоне. Вона попередила нас, що певний час буде відсутня. Подбала, щоби ми мали роботу, а також могли продовжувати працювати з її... студентами. Одного дня вона нас залишила, і її не було приблизно два роки, стандартні...
— Один рік, одинадцять місяців, один тиждень, шість годин, — сказав я.
— Так, пан-Ендіміоне. Абсолютно точно.
— А коли вона повернулася, вона не сказала вам, де вона була?
— Ні, пан-Ендіміоне. Наскільки мені відомо, вона ніколи не згадувала про це жодному з нас.
Мені хотілося трусонути А. Беттіка за плечі, щоби він зрозумів своєю макітрою, що для мене це питання життя й смерті. Та чи міг він це зрозуміти? Я не знав. Натомість, намагаючись здаватися спокійним, я сказав:
— А ти не помітив, що Енея змінилася, повернувшись із цієї своєї відпустки, А. Беттіку?
Мій приятель андроїд відповів не відразу. Мені здалося, що він не вагається, відповідати чи ні, а старанно намагається пригадати всі нюанси людських емоцій.
— Ми вирушили на Тянь-Шань майже відразу після її повернення, пан-Ендіміоне, але я можу пригадати, що пан-Енея, дійсно, впродовж кількох місяців була емоційнішою, ніж зазвичай... миттєво переходила від піднесеного настрою до відчаю, знову і знову. Але до часу вашої появи на Небесних Горах ці перепади, здається, припинилися.
— І вона ніколи не казала, що їх спричиняє? — Я почувався негідником, отак обговорюючи мою кохану поза очі, але знав, що сама вона мені ніколи нічого про це не розповість.
— Ні, пан-Ендіміоне, — відказав андроїд. — Вона ніколи не пояснювала мені, що саме її непокоїть. Я припускав, що причина криється в певній подій чи в подіях, які відбулися з нею під час її відсутності.
Я набрав повні груди повітря.
— Ще до того, як вона вас залишила... на інших планетах... на Амрітсарі, Патофі... на будь-якій із планет, де ви були раніше... чи була вона... чи був у неї... хтось?
— Не розумію, пан-Ендіміоне.
— Чи був чоловік у її житті, А. Беттіку? Хтось упадав за нею? Хтось був біля неї?