— А, це... — сказав андроїд. — Ні, пан-Ендіміоне, я не помітив жодної особи чоловічої статі, яка виявляла б особливі почуття до пан-Енеї... звісно, крім поваги до неї як до вчителя та майбутньої месії.
— Зрозуміло, — сказав я. — І ніхто не прибув на Ґрумбрідж Дайсон-Д. разом із нею після того, як вона була відсутня один рік, одинадцять місяців, один тиждень і шість годин?
— Ніхто, пан-Ендіміоне.
Я поклав руку на плече А. Беттікові.
— Дякую, друже. Перепрошую за ці дурні розпити. Просто я... я не розумію... адже десь є... а, чорт, це не має значення. Просто дурна людська емоція. — Я розвернувся, щоби піти всередину та приєднатися до інших.
А. Беттік притримав мене за зап’ясток.
— Пан-Ендіміоне, — тихо сказав він, — якщо ви маєте на увазі таку людську емоцію, як кохання, маю сказати таке: я досить довго спостерігаю за людством, щоби зрозуміти, що кохання ніколи не буває дурною емоцією. Я гадаю, пан-Енея має рацію, коли вчить, що любов, можливо, є головною рушійною силою у всесвіті.
Я так і залишився стояти, скам’янівши, витріщившись йому вслід, а А. Беттік розвернувся й пішов із балкона до бібліотеки, де зібралося чимале товариство.
ВОНИ ВЖЕ ОСЬ-ОСЬ МАЛИ УХВАЛИТИ ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ.
— Гадаю, нам треба послати їм повідомлення дроном із рушієм Гедеона, — казала Енея саме тієї миті, коли я зайшов до приміщення. — Не пізніше, ніж за годину.
— Вони заберуть дрон, — промовила Шіан Квінтана Каян своїм глибоким контральто. — А це єдиний корабель із миттєвим двигуном, що у нас залишився.
— Ось і добре, — сказала Енея. — Це мерзенна річ. Кожного разу, коли їх запускають, вони руйнують частину Безодні.
— Проте, — сказав Пол Урей із акцентом, притаманним Вигнанцям, таким деренчливим, що слова його лунали, наче з радіоприймача крізь перешкоди, — залишається альтернатива тому, щоби скористатися дроном як кур’єром.
— Завантажити на нього ядерні боєголовки або плазмові бомби і випустити по армаді? — сказала Енея. — Мені здавалося, що ми відкинули цей варіант.
— Це єдина наша можливість ударити по них раніше, ніж вони вдарять по нас, — сказав полковник Кассад.
— Нічого з цього не вийде, — сказав тамплієр Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін. — Ці дрони не створювалися для того, щоби точно вражати цілі. Бойовий корабель класу Архангел знищить його на відстані світлових хвилин від цілі. Я погоджуюсь із Навчителькою. Треба надіслати лист.
— Але чи зупинить цей лист їхню атаку? — поцікавився полковник Кассад.
Енея зробила рукою добре знайомий мені жест.
— Ми не можемо нічого гарантувати... Але це заплутає їх, і вони вишлють військовим власні миттєві дрони з наказом відкласти наступ. Гадаю, нам варто спробувати.
— А що буде написано в тому повідомленні? — запитала Рахіль.
— Будь ласка, дайте мені аркуш і стилус, — попросила Енея.
Тео принесла аркуш мікровеленового паперу та стилус й поклала їх на рояль. Всі, і я разом з ними, скупчилися навколо Енеї й дивилися, як вона пише:
Папі Урбану XVI та кардиналу Лурдусамі:
Я прибуваю на Пацем, до Ватикану.
— Ось, — сказала Енея, передаючи аркуш Навсону Гемніму. — Будь ласка, щойно ми будемо в доці, покладіть листа в дрон, налаштуйте маяк на «депеша на паперовому носії» і запустіть дрон до системи Пацема.
Вигнанець узяв аркуш. Я ще не насобачився читати по обличчях Вигнанців, але бачив: щось змушує його зволікати. Можливо, та ж сама паніка, що охопила мене тієї миті... хоча, звісно, з моєю панікою вона не рівнялася.
Я прибуваю на Пацем. Що це, в дідька, має означати? Як Енея може з’явитися на Пацемі й не загинути? Це неможливо. Але куди б вона не вирушала, напевне я знав тільки одне: я буду поруч із нею. Це означало, що вона намислила вбити й мене, якщо збирається дотримати свого слова. А вона завжди саме так і чинила. Я прибуваю на Пацем. Може, це лише тактичний хід, щоби зупинити їхній флот? Пустопорожня загроза? Спроба їх обдурити? Мені хотілося схопити мою кохану за плечі та й трусити її, як грушу, щоби аж зуби ходором заходили... поки вона не пояснить мені, що й до чого.
— Роле, — сказала вона, жестом підкликаючи мене до себе.
Мені спало на думку, що, можливо, зараз я отримаю пояснення, яких прагну, бо вона через усю кімнату прочитала з виразу мого обличчя моє сум’яття, проте Енея сказала лише таке:
— Палоу Корор та Дрівендж Нікааґат хочуть показати мені, як це — літати, наче янгол. Ти хочеш полетіти з нами? Ломо теж летить.
Літати, наче янгол? Якусь мить я був певний, що не доглупав її тарабарщину.
— Якщо хочеш спробувати, вони мають зайвий гермокомбінезон, — казала тим часом Енея. — Тільки треба поспішати. Ми вже підлітаємо до Зоряного Дерева, і корабель буде в доці за кілька хвилин. Гет Мастін має загрузити на «Іґґрадсіль» усе необхідне, та й мені ще треба до завтра переробити чортову прірву справ.
— Авжеж, — сказав я, не уявляючи, на що зголошуюсь. — Я з тобою. — Тієї миті я був надто не в своїй тарілці, щоби зрозуміти, що ця моя відповідь є чудовою метафорою усієї моєї десятирічної одіссеї: «Авжеж, гадки не маю, що це я роблю і куди лізу, але вважайте, що я з вами».
Одна з Вигнанців-мутантів, Палоу Корор, вручила нам гермокостюми. Я й раніше, звісно, користувався такими комбінезонами — останнього разу кілька тижнів тому, коли ми з Енеєю сходили на Тайшань, Великий Пік Серединного Царства. Хоча тепер мені здавалося, що це було місяці чи й роки тому. Але такого гермокомбінезона мені ще не доводилося бачити.
Гермокостюм вигадали багато віків тому, і головна його ідея полягала в тому, що найкращим чином захистити людське тіло й не дати йому вибухнути у вакуумі можуть не незграбні скафандри, які були у вжитку на початку космічної ери, а оболонка, така тоненька, що дозволяє шкірі дихати, водночас захищаючи її від екстремального холоду, чи спеки, чи вакууму. Протягом сторіч гермокомбінезони не дуже змінилися, хіба що в них з’явилися нитки для регенеративного дихання й осмотичні панелі. Той гермокомбінезон, у який я вбирався останнього разу, був артефактом часів Гегемонії, але цілком придатним для використання, доки Радамант Немез не роздерла його на клоччя своїми пазурами.
Але це був не звичайний гермокостюм. Сріблястий, плинний, наче ртуть, він був теплим на дотик і абсолютно невагомим. Схоже, Палоу Корор поклала мені в руку балабушку протоплазми... Вона була сповнена руху, наче ртуть, але ще й життя. Я ледь не випустив цю штуку від несподіванки, підхопивши її іншою рукою, коли помітив, що вона зависла за кілька сантиметрів над моєю рукою, наче чужосвітне створіння, готове присмоктатися до мого тіла.
Напевне, я щось таке бовкнув уголос, бо Енея сказала мені:
— Так, воно живе, Роле... Ці гермокомбінезони — живі організми, витвори генної інженерії та нанотехнології. Хоча завтовшки вони тільки у три молекули.
— А як його вдягають? — запитав я, спостерігаючи, як ця штуковина підіймається моє рукою аж до рукава моєї туніки, а відтак збігає назад. Я не міг позбутися враження, що бачу хижака, а не одяг. Окрім того, проблема з будь-яким геромокостюмом полягає в тому, що його треба надягати на голе тіло; сорочки чи трусів під гермотрико не вдягнеш.
— А, це дуже просто, — відказала Енея. — Не треба нічого натягувати та смикати, яку старих гермокомбінезонах. Просто роздягнись наголо, замри й випусти це собі на голову. Вона тебе обтече аж до п’ят. Тільки нам треба поквапитися.
Не можу сказати, що я відчув аж надто великий ентузіазм.
Ми з Енеєю піднялися гвинтовими сходами до спальні на носі корабля. Коли ми поспіхом роздяглися, я подивився, як моя кохана стоїть, голісінька, біля старовинного (і дуже зручного, як мені запам’яталося) ліжка Консула, і мені захотілося запропонувати скористатися часом, що залишився до посадки корабля, кращим чином. Але Енея посварилася на мене пальцем, підняла срібну бульбашку над головою і впустила її просто собі у волосся.