На додаток до цього нового бачення, оптичні прилади гермокомбінезона накладали на картинку ще й результати обчислень, які ні про що мені не говорили, але для адаптованих до космосу Вигнанців, напевне, були життєво важливими. Рівняння та функції спливали полем зору, і я запам’ятав тільки деякі з них:
Навіть не розуміючи жодного із цих рівнянь, я відчував, що ми наближаємося до Зоряного Дерева з надто великою швидкістю. Наша власна швидкість, яку ми отримали від сонячного вітру та плазмових потоків, додалася до швидкості корабля. Я вже починав розуміти, як енергетичні крила Вигнанців можуть переносити їх від зірки, та ще й з надзвичайною швидкістю, але що треба робити, щоби зупинитися... а доведеться ж, менше ніж за тисячу кілометрів?
— Фантастично, — почув я голос Ломо. — Дивовижно!
Я примудрився вивернути голову так, що побачив нашого приятеля — тянь-шанського літуна. Він знаходився ліворуч від мене й на багато кілометрів нижче за інших. Він уже дістався зони листя і ширяв, переміщаючись в усіх напрямках, над блакитним мерехтінням захисного поля, що охоплювало гілля та прогалини між гіллям такою собі осмотичною мембраною.
«Як він у біса це робить?» — спало мені на думку.
І знову я, мабуть, субвокалізував цю думку, бо почув регіт Ломо та його грудний гучний голос:
— СКОРИСТАЙСЯ крилами, Роле. Дослухайся до Дерева й до ергів!
Дослухатися до Дерева й до ергів? Мабуть, мій приятель стуманів...
А тоді я побачив, як Енея розкриває свої крила, керуючи ними подумки і порухом рук, побачив за нею суцільне гілля, що наближалося із шаленою швидкістю, і нараз почав здогадуватися, у чому полягає фокус.
— Добре, — пролунав голос Дрівенджа Нікааґата. — Ловіть супротивний вітер. Добре.
Я бачив, як два Вигнанці-мутанти змахують крилами, наче метелики, бачив, як стрімко підіймається їм назустріч від Зоряного Дерева потік плазмової енергії, і раптом я стрімко пролетів повз них, наче вони розкрили парашути, а я все ще був у вільному падінні.
Задихаючись у полі, створеному гермокомбінезоном, відчуваючи шалене гупання свого серця, я розкинув руки та ноги й подумки побажав, щоби крила розгорнулися сильніше. Вони замерехтіли й розкрилися вбік принаймні на два кілометри. Листя, що наближалося до мене знизу, раптом захвилювалося, а тоді повернулося в одному напрямку — так квітки у сповільненій голострічці розвертаються назустріч сонцю. Листя склалося в гладеньку параболічну поверхню діаметром п’ять кілометрів, не менше, і раптом стало абсолютно дзеркальним.
На моє обличчя впав сонячний зайчик. Якби я дивився на нього незахищеними очима, я би миттєво осліпнув. Але оптика гермокостюма поляризувала світло. Я почув, як сонячне світло вдарило в мій гермокостюм та крила, наче злива стукає металевим дахом. Я ширше розправив крила, щоби спіймати сонячний шквал, і тієї ж миті ерґи Зоряного Дерева піді мною розгорнули матрицю геліосфери, спрямовуючи на мене та Енею потік плазми, гальмуючи нас обох ефективно, але обережно. Тріпочучи крилами, ми проминули розлогі верхівки Дерева, а оптика гермокомбінезона продовжувала проектувати на поле мого зору безперервну стрічку даних.
Незрозуміло яким чином, але це переконало мене, що Дерево надає нам необхідну кількість сонячного світла, розраховуючи цю величину з маси та освітленості, а ерґи надсилають нам назустріч саме таку кількість плазми і таке магнітне поле, щоби ми могли досягти захисного поля та головних стовбурів із приблизно нульовою гравітацією.
Ми з Енеєю намагалися наслідувати Вигнанців, рухаючись, як вони — то планеруючи на розкритих крилах, то швидко махаючи ними, намагалися гальмувати, а тоді знову ловити сонячне світло для того, щоби набрати швидкість. Ми каменем падали між зовнішніми гілками, зависали над листвяною кроною і знову глибоко пірнали поміж гілля, згортаючи крила, щоби не зачепити капсул або ж критих мостиків, що виступали за кордони захисних полів. Ми облітали небесних кальмарів, що напружено працювали — їхні щупальця були вдесятеро довшими за наш корабель, який наразі обережно гальмував, проходячи крізь листвяний шар. А потім ми знову розправляли наші крила, щоби проминути, як на хвилі, великі юрми Акерателей, з пульсуючими блакитними тілами-пластинами. Нам здавалося, що вони, коливаючись, вітали нас, коли ми пролітали повз.
Пролетівши крізь мерехтіння захисного поля, ми побачили величезну платформу. Я не знав, чи працюють крила в захисному полі, але Палоу Корор легко пройшла крізь поле, лише крила її ледь затремтіли — достоту так, як нурець, що граційно протинає нерухому воду. Вслід за нею те ж зробив Дрівендж Нікааґат, потім Ломо, і Енея, і нарешті до них приєднався і я, прибравши крила, залишивши лише десяток метрів, і таким чином пройшовши крізь енергетичний бар’єр. Навколо знову було повітря, і я відчув прохолодний вітерець, напахчений приємним духом листя та гілля.
Ми приземлилися на платформу.
— Дуже добре для першого разу, — сказала Палоу Корор голосом, синтезованим для атмосфери. — Нам хотілося, щоби ви розділили з нами хоча б один із моментів нашого життя.
Енея деактивувала гермокомбінезон навколо свого обличчя, дозволивши йому впасти на плечі коміром із живої ртуті. Очі у неї горіли, такою бадьорою я вже давно її не бачив. Щоки розчервонілися, волосся було вологе від поту.
— Це казково! — вигукнула вона і повернулася до мене, схопивши мене за руку. — Неймовірно... дякую вам щиро.
Дякую, дякую, дякую, вільний громадянине Нікааґат, вільна громадянко Корор!
— Нам було дуже приємно, преподобна Навчителько, — уклонившись, відказав Нікааґат.
Я подивився вгору й побачив, що «Іґґдрасіль» стоїть у доці просто над нашими головами і кілометри гілок, що відходили від його стовбура, чудово вписалися в проміжки між віттям Біосфери. Корабель-дерево я помітив тільки тому, що саме цієї миті бачив, як робітник-кальмар повільно заводить у док корабель Консула. Я роздивився і напрочуд заклопотаних екіпажних клонів, що тягли на корабель-дерево Гета Мастіна провіант та куби Мебіуса, а також розгледів і десятки живильних фалів та стебел-коридорів, що з’єднували корабель-дерево та Біосферу.
Енея не випускала мою руку. Коли я відірвав очі від корабля-дерева, що висів над нами, й подивився на кохану, вона присунулася до мене й поцілувала мене в губи.
— Уявляєш, Роле? Мільйони Вигнанців, адаптованих до космосу, живуть тут... бачать цю енергію повсякчас... літають тижнями та місяцями в порожнечі... рухаються бистринами магнітосфер і вихорами навколо планет... мчать на гребенях ударних хвиль плазми, що їх здіймає сонячний вітер... відлітають на відстань десятків астрономічних одиниць, а то й ще далі... до кордонів геліосфери, туди, де затихає сонячний вітер і починається міжзоряний простір. Вони чують шелест і шепіт океану всесвіту, чують рокіт його хвиль... Уявляєш?
— Ні, — сказав я. Бо я не уявляв. Я не знав, про що вона каже. Тоді не знав.
Лозою до нас спустилися А. Беттік, Рахіль, Тео, Кассад та інші.
Рахіль принесла одяг Енеї. А. Беттік віддав мені мій одяг.
Вигнанці та решта знову оточили мою кохану. У всіх були невідкладні питання, вони потребували роз’яснень і розпоряджень. Хтось уже повідомляв, що дрон на Пацем запущений. Юрба відтіснила мене від Енеї.
Енея обернулася й помахала мені рукою. Я підняв руку, й досі срібну від тканини гермокостюма, щоби помахати у відповідь, але Енеї вже не було.
ТОГО ВЕЧОРА МИ ЮРБОЮ В КІЛЬКАСОТ ОСІБ вирушили транспортною капсулою до платформ, що лежали за багато тисяч кілометрів на північ над площиною екліптики, якщо рухатися внутрішньою поверхнею оболонки Біосферного Зоряного Дерева. Нашу капсулу тягнув небесний кальмар. Уся подорож тривала менше тридцяти хвилин, бо кальмар пішов навпростець, проклавши пряму крізь космічний простір.
Тут архітектура житлових стручків та громадських платформ разюче різнилася від тієї, до якої я вже звик. Іншими були й башти з гілля, і перехідні мостики... загалом кажучи, усе в цій секції гігантського географічного простору Зоряного Дерева здавалося іншим, просторішим, барочним. Тут і Вигнанці, і тамплієри розмовляли з іншим акцентом, а Вигнанці-мутанти прикрашали себе смугами мерехтливого кольорового світла, чого я теж не бачив раніше. Тут в атмосферних зонах мешкали інші види птахів і тварин, у зволоженому туманом повітрі пропливали екзотичні риби, а ще я помітив зграї тварин, схожих на дельфінів-косаток зі Старої Землі, з короткими, але елегантними плавцями. І все це хіба за кілька тисяч кілометрів від уже знайомого мені регіону! Я не міг собі навіть уявити, яка ж має бути розмаїтість культур і форм життя в усій Біосфері. Вперше я зрозумів те, про що Енея та інші не втомлювалися мені повторювати: внутрішня поверхня Біосфери після її завершення перевищить усі поверхні планет, колонізованих людством за останнє тисячоліття космічних польотів. Коли будівництво Зоряного Дерева буде закінчено, коли заповняться його внутрішні ділянки, площа заселеного космосу буде більшою, ніж площа всіх заселених світів у Галактиці.